Подаємо увазі наших читачів лекцію, прочитану Юрієм Винничуком у межах Австрійських вечорів у Львові.Те, що я зараз вам розкажу, базується переважно на українських джерелах. Тут буде йтися саме про українських батярів. Тому що батяри у Львові були і українські, і польські, і єврейські. Також вони були не тільки у Львові, вони були у всіх галицьких містечках. Але львівські батяри були досить такі особливі.
Батяри, ясна річ, існували здавна, але сам термін з’явився наприкінці XVIII сторіччя, коли сюди прийшла Австрія і з’явилися поліцаї угорського походження. Вони вживали такий термін, як «бетяр», що означає «розбишака», «шельма», «пройдисвіт», «дурисвіт» і т.д. Це слово стало популярним і десь на початку ХІХ століття воно вже трансформувалося в «батяр».
Львів упродовж років перетворився у велетенський котел, в якому представники різних націй дали життя багатьом явищам. Батяр, або солодкий вар’ятунцьо, або макабунда й андрус – це все одне й те ж. У найвідомішій пісні співається:
«За ругатками ходять батяри,
хоч їм нелегко в житті,
але співають – не нарікають,
бо в них серця золоті.
За ругатками ходять дівулі –
сукні з пиркалю, уста, як мак.
Дзвінко регочуть,
панів не хочуть,
іно співають си так:
«Що не кажіте –
Нема на світі,
Йой, як серце батяра.
Просте, відверте,
Деколи вперте,
Йой, то серце батяра».
У вуличній баладі є такий рядок: «Мама – бруківка, тато – риштак (тобто стіна канава)», – явне перебільшення. Батярами могли бути не лише діти вулиці. Батярами народжувалися діти патриціїв, у шляхетських дворах. І не один з них пізніше потрясав віденським парламентом, або ж ходив в професорській тозі, побренькуючи зовсім не кайданками, а ректорськими ланцюжками.
Батярувати міг цілком поважний чоловік і зелений шмаркач. Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали кіндерами. Те, що батяри перебрали фаховий балак кіндерів, не дає жодних підстав мішати їх докупи.
Батяри були центрові, або з передмістя, з-за ругаток. Центровий батяр цинічніший, йому подобалося життя пройдисвіта, спритного шахрая. А там, де передмістя лагідно переходило в село, – батяр уже інший. Овіяний запахами картопляних пляцків, горохвяної зупи, закіпчений димом паленого картоплиння і осіннього листя, скидався на доброго духа темних львівських вуличок.
Знаменитий львівський футболіст 30-х років Скоцень згадував: «Влітку я часто їздив з робітникам на Білогорщину, аж ген під селище Баторівку, яку теж називали Батярівка, тому що тут жило багато, як тоді у Львові називали, батярів. Був це елемент, що протягом цілого свого життя жив в колізії з правом і поліцією».
Жили вони в злиденних домах-халупах, на периферія міста, або в міських робітничих дільницях на Замарстинові, Клепарові, Личакові, горішній Городецькій, та почасти в середмістях. Їм були властиві всякі веселі пустощі, безжурність, жили, щоб фраєра, жлоба обкантувати (тобто обдурити). Жили, щоб обдурити людину не з їхнього середовища. Не гордили крадіжкою.
На ґазду не ходили, мокрої роботи не виконували. Час від час один другого кушнітував, тобто порізав, а як треба було, безжалісно пхав лезо ножа під ребро в серце і наступала дінойтра, тобто смерть.
У списку їх характерних прикмет знайдете такі чесноти: безстрашна аж до безумства відвага, сміливість показна, неудавана хоробрість, амбіція і честолюбство.
А ось інший автор Степан Шухевич – це відомий пізніше адвокат, який вів усі політичні процеси ОУН, які відбувалися у 30-х роках, він теж був батяром замолоду. І ось він згадує: «Я з симпатією ставився до моїх шкільних товаришів, цих дітей львівської вулиці, яких називали львівськими батярами. Я з приємністю сприймав і навіть вживав їхній львівський балак, який ряснів багатьма перекрученими словами. Вони були у великій мірі другою вже генерацією українських підльвівських сіл. Я співав їхні популярні пісеньки: «Гуляй, браття, файно», а їх влучні дотепи та жарти ставали мені майже рідними. Вони говорили «та йой», і тими словами почали називати усіх львів’ян «тайой» і «тайойки».
Про це є навіть анекдот, як в Варшаві син, який там навчається, зустрічає потяг зі Львова, з якого сходить його батько, підбігає до тата і каже: «Та йой тату, та ви тут і я тут». А поляки, які чули це, кажуть, що це якісь японці приїхали.
Ще один автор – Юрій Тис, автор кількох історичних романів пригодницьких, досить цікавих. Один з романів описує участь українського козака в армії Пісарро під час завоювання Латинської Америки. Він виїхав до Аргентини, там видав книжечку, в якій є різні есейчики про львівське довоєнне життя, зокрема про батярів. Він пише, що «були батяри в Коломиї, Тернополі і Бориславі. Але найкращі типи, найбільш расові були таки у Львові. Не тому, що вони, до певної міри, столичні батяри, а тому, що з них промінювала заводіяцька енергія і непересічний гумор. Найбільш трагічні події брали вони все з веселого боку, домішуючи до того легкий, тихий сентимент. І ті свої душевні настрої залишали нам у своїх співанках і жартівливих історіях».
Поза тим, батяр – це синонім гульвіси, нероботящої людини, ошуканця, злодійчука і авантюрника. Але львівський батяр мав ще й прикмети, які дозволяли примкнути очі не на один вчинок, і люди, які навіть потерпіли від батярів, хоч-не-хоч, всміхалися і внутрішньо подивляли їхню помисловість і життєрадість.
У своїх любовних трагедіях вони не знали половинчастих успіхів: тут промовляв ніж, а аргументом була кров.
Батяри майже без винятків були дітьми українського села, а з селом вони не мали вже нічого спільного. Просякли наскрізь містом і стали справжнісінькими мешканцями передмість. Вони брали життя таким, як воно є, потрапляли під вплив оточення, яке було колись польське. Тим більше, що до Першої світової війни не було майже ніякої противаги з українського боку.
У листопаді 1918 року велика частина львівських батярів стала по українському боці, і відтоді це плем’я поділилося чітко на українську і польську вітку.
У 20-х роках львівських батярів бачили навіть в ОУН. Вони заповняють в’язниці не тільки як кримінальний елемент, але й як політичний. Вони радо горнуться до організації, дивуючись, що хтось їх приймає, хтось займається ними, хтось виходить до них із серцем, сповненим щирістю і дружбою. Бо досі вони були тільки шумовинням, злодіями. І ось вони стають членами ремісничих товариств, довідуються, що, окрім пияцьких бійок на ножі, є ще спорт. Вони пригадують, що їхні батьки і брати у родинному колі розповідали, як у 1918 році вони проводили патрулі крутими вуличками передмість, як вказували дорогу для оточення поляків, як багато-багато з них покинули Львів і в сивих одностроях Галицької армії рушили на Схід. Згадали, як шанований нині столяр зголосився до своїх ще підлітком, і коли поставили його на варті, стояв там без зміни 24 години. За той час пересувалися бойові лінії і в хаосі забули про нього. А коли випадково натрапили на нього і дивувалися його впертості у виконанні обов’язку, він дивувався з їхнього подиву. Бо його поведінка для нього була цілком зрозуміла і правильна.
У Другій світовій батяри беззастережно стають на боці свого народу, ставши неоціненним скарбом українського підпілля у боротьбі проти чужих окупантів, коли заповнили ряди української дивізії та УПА.
Передвоєнні львівські батяри вміли жити, вміли бавитися. Життя вони брали повними пригорщами, а важкі свої переживання оспівували у піснях.
«А там Ксенька гола, ходи ту, Микола.
Будем ся крутити доокола стола.
Маєш корон двайціть, сховай вісімнайціть,
а за дві корони купиш си бамбони.
А там пан Базилій препраша на хвилі,
Бо му трасли портки на самому тилі».
Перед війною львівські батяри відвідували масово українські передміські забави. В буфеті старалися не платити і мали заздалегідь приготовані кольорові бльочки, які, звичайно, вживали на цих забавах. Вони підглядали колір паперу і, замість купувати в касі, давали свої без печатки товариства або з фальшивим відтиском. Часто ловили їх на такому ошуканстві і дуже неласкаво випрошували з забави. Вони сиділи по в’язницях часто за кримінальні афери, але в останніх роках перед війною – і за політичні справи. І коли одного разу такий дрібний злодійчук після довшої відсутності повернувся на вулицю, відбулась така розмова:
– Ти де був, як тебе не було?
– Як то де, сидів, прошу пана.
– За що?
– Та як, за що? А за що тепер сидиться? За політику! Страждав за Україну, додавав сумовито, щоб зм’якшити серце співбесідника.
А згодом натякав, що у в’язниці знищив своє останнє вбрання, і бідній політичній жертві належаться якісь штани і черевики.
У таборах Польщі сиділо багато колишніх вояків Української народної республіки, які, між іншим, заробляли на прожиток у той спосіб, що розпродували картини власної і мистецької роботи. Були це портрети гетьманів, побутові сценки, наприклад, козак прощається з дівчиною, різні краєвиди тощо. В кожному українському домі було кілька таких картин. Часом на горищі, часом – на стінах, але ця торговельна продукція навчила західного українця купувати картини і прикрашати ними стіни.
Батяри підхопили відразу те, що на доброму серці і патріотизмі можна теж заробити. І почали продавати і собі картини. Приходив такий чолов’яга до української хати, казав, що він емігрант, часто вживав слів «да», «пожалуста», але поза тим не міг позбутися львівського говору. І коли йому здавалося, що вже досить роззброїв покупця, показував картину з якихось старих рам. Це був звичайний картон, повністю замальований білою фарбою, внизу підпис, що закінчується на «-енко».
– Це що таке? – питав здивований покупець.
– Український степ взимі, – відповідав продавець. – Рідна Україна.
Він з захопленням глядів на образ, а в відповідному моменті ковтав сльози: «Тут було моє село – комуна спалила». І покупець купував, або викидав його за двері: «Ти батяр один. Геть мені з хати!».
Прийшла Друга світова війна, люди мали нові проблеми, що їх накинула війна. Люди змінилися, змінилися і батяри. Але вони й далі грали на глупоті більшовиків, а опісля – німців. Так, батяри, що займалися чищенням черевиків біля готелю «Жорж», поставили одного разу великий фотель на дерев’яному підвищенні, над ним розіп’яли парасолю, і туди садили більшовицьких вельмож, що хотіли почистити взуття. Сидів такий чубарек, як їх прозивали, трохи з гордою, а трохи з дурною міною, і при тій нагоді купував годинники, які згодом виявилися якимсь старим заліззям.
Батяри співали про танкістів, які в’їхали до Львова 1939 році, на мотив радянської пісеньки: «Три танкісти – то весела група. Як їдному пукли сподні, вилізла ‘му дупа. Три танкісти – то весела зграя, як другому пукли сподні, вилізли ‘му яя».
Що-що, а лупцюватись батяри вміли і любили. Батярське братство, чи як тоді казали батярська віра, твердо трималося позицій і пишалися своїми подвигами. Вуличні балади радісно оспівували стиль батярського життя.
«Вже дванайцять б'є мені, йду си через Львів,
Впивсі тєжко на вині, радо бим десь сів,
Але ми сі ніц не стало, бо я гультяй, яких мало.
Бернардинський пляц минув - суне якийсь граф,
Каже мені: «Батяр, марш!», я го в циліндр паф!
Аж си денце заламало, бо я гультяй, яких мало.
Вийшов я на Митний пляц - там дівча моє,
Я її за цицю мац - зо п'ять кільо є,
Аж ми в очах застрибало, бо я гультяй, яких мало.
Як трамваєм їхав я, баба робе крик,
Хтось туребку свиснув їй, а до мене скік,
Але їй сі так здавало, бо я гультяй, яких мало.
Пуліцая у трамвай чорт якийсь приніс,
А я гіров як махнув, та го просто в ніс,
Аж му з носа закрапало, бемц го ще раз, бо то мало.
Скаче за мнов комісар, махає ціпком,
Я наставив кулака, а він бух чолом,
Аж му в очах застрибало, бемц го ще раз, бо то мало!
В Бернардинському садку я ся заховав
І під ружами всю ніч, як дитина, спав,
Ранком руж ся назбирало, бо я гультяй, яких мало.
Швендербаль си вже почав, налітай чимдуж,
Я є гречний львівський хлоп з оберемком руж,
Лиш бузяка ми не жалуй, бо я гультяй, яких мало».
Так вже сталося, що вуличні пісні оспівали тільки бійки ат забави, а от праця батярів для добра суспільства зосталася поза піснею. Хоча батяри, як не дивно, мусили і на хліб заробляти. Робота, за яку вони бралися, не вимагала особливої кваліфікації: наймалися мулярами і підручними на будовах. Бралися пиляти колоди і пиляти їх на дрова, продавали газети, крадені квіти, крадених песиків і котиків. Щоб заробити гроші, робили все можливе, тобто якраз не робили нічого, а тільки вигадували, як не працювати роками. Зате їхні вигадки вимагали, мабуть, неабиякої розумової напруги. В найгіршому випадку приймали фізичну працю, звичайно високоплатну, якої однак не знали.
Ось в одному домі такий майстер-спец разом помічником будують піч. Коли вона готова, майстер глянув вправним оком на свій твір і, мабуть, не певний його вартості, а може цілком певний, каже: «Ти потримай піч, а я йду по гроші». І бувало, коли печі і будови влилися, батяр сумно хитав головою: «А-а, не все вічно триває на світі».
Любили батяри розводити голубів. Голубів також залюбки споживали, варили розсіл, пекли на рожнах. На будь-якому львівському базарі можна було побачити батярів, які торгували голубами та іншими птахами. Вони ловили чижиків, шпаків, дроздів, снігурів і теж продавали в клітках.
Взимку робили шопки і ходили з ними колядувати. Кожна компанія мала свій терен, і коли хтось порушував його межі, зчинялися бійки, під час якої передусім намагалися потрощити шопку суперників.
За свій гострий язик не один батяр мусив відповідати перед законом. У 1913 році один такий жартівник публічно заявив, що має в дупі одного найяснішого та наймилостивішого цісаря Франца Йосипа. В наш час такі сміливці здобували шанс стати депутатами Верховної Ради, а тоді батяра відразу забрали до фурдигарні, себто ув’язнили. На процесі суддя мав неабиякий клопіт, адже для звинувачення батяра треба було повторити ті самі слова, які зірвалися з уст оскарженого. І він знайшов вихід. Оголошуючи вердикт, він ужив такого каламбуру: «За поширення неправдивих відомостей про місце перебування його цісарсько-королівської величності». Завдяки цьому кара не була дуже суворою. Цілком можливо, що цей батяр взагалі не орієнтувався, що це за персона – Франц Йосип…
Батярів завше притягували до себе великі скупчення народу. У день Святого духа відбувалась пишна урочистість на могилах оборонців Львова. Але сам цвинтар був маленький і не всі охочі могли на ньому розміститися. Тому впускали на його терен тільки родини загиблих, ще живих оборонців і офіційні делегації. Члени Союзу живих оборонців тримали шпалєр – живу огорожу, щоб посторонні не прорвалися. І ось через той шпалєр конче хотів прорватися батяр.
– Та де сі пхаєте, – спитав його розпорядник.
– Та чо’ сі пан так дурно питає, прецінь, не до кіна.
– А чи ви маєте тут когось похованого?
– Ну, хіба би не знав.
– То ви може оборонець Львова?
– Та ше ні.
– То може делегат?
– Ще чого!
– Ну то йдіт гет!
– А ви що за їден, що ту сталисьте?
– Я? Я оборонець Львова!
– Га, ну то мусіли б туткай лежати,а не стояти.
Клепарів роївся від типів, яким справляло диявольську приємність зіпсувати здибанку закоханій парі або настрашити перехожого, що вертається додому.
Мій тато, старий батяр, розповідає, які гици вони робили замолоду. На Замарстинові була крамниця, в якій торгували різним залізяччям. І ось батяри впродовж кількох днів заходили і питали гимбля. Крамниця була завалена лопатами, вилами, сокирами, цвяхами, але саме гимблів не знайшлося. Що робить власник? Маєте рацію, закуповує цілу фуру гимблів, завалює ними крамницю, а незабаром починає скубти на голові волосся, бо жодна жива душа більше про гимблі не згадувала.
Чимало бятярів були альфонсами і жили за рахунок своєї біні (так вони називали свою дівчину). До війська їм іти не хотілося, і мусіли постійно мати проблеми з поліцією. Полікєр, мента, дзяд, ангел – це все батярські прізвиська поліцаїв. Часто до шинків проникали тайняки, секретні агенти і висліджували дезертирів. Коли батяри розпізнавали капуся, то ніколи не відмовляли собі у приємності натовкти йому писок…
З вуличних балад дійшли до нас імена батярів, що потрясали Львовом. Нічого подібного не витворило жодне інше місто Східної Європи. Місто-батяр вміло гуляти і розважатися. Щосуботи вечорове повітря клекотіло музикою і піснями… Рікою лився бровар, палила горло гара (горілка), стрибали швайнери (гроші) у шинквасі, а пари йшли гоцки під запальні стаєри (запальна музика)…
Раз я собі ввечір в шинку
Ціммермана
Хтів’єм погуляти ду самого рана.
Тоі тоі рої, я ті сі не бою,
Тоі тоі рої, насирматир твої.
Як так усі разом весело сиділи
Аж нараз навпроти капуся (таємного агента) уздріли.
Сидів він при столі та й си пив гирбати,
Лоєський як гукне: Даймо єму бати!
Юзьку Мариноський за карк єго хвита
І кулаком валить і ніц сі не пита.
А Петро Лямпіка паличкою вали,
Паличка зламалась,
Дорш сифоном (кулаком) смали
Опівночі біні (дівки) крику
нарубили: “Прийшо п’ять бухачів,
капуся забили!”
Коли з’явилася кінематографія, то кіна стали улюбленим місцем, куди зліталася батярня. Наскільки популярними були кіна, свідчить батярська пісня, що з’явилася перед Першою світовою війною.
Всі, до холєри, кіном снять
І, як зварйовані, летять,
Бо ледве не щоднини
Нові фалюють кіна.
Там “Байка”, “Фрашка”, “Гелійос”,
Там “Корзо” теж дере свій глос,
Дає нам драму-чар
“Бандита Зігомар”…
Василь годину вільну мав,
З кошар до міста ся пригнав
І каже: “Ксеню, дурна,
Підемо до “Сатурна”.
Бо то смішний театр фест,
Там простирадло біле єст.
На ньому скачут вйо
Кубіти, мавпи, всьо!”.
Тонькові Юсько дає кукс:
“Шпануєш? Нове кіно “Люкс” -
Там чоловік шось зиска,
Бо пхаюсі паниська.
При касі там є дужий тлок,
На ходак, сікур, давай скок.
Бо кождий кінограй -
То для бухача рай”.
У пасажі Міколяша було дві фільмові зали, обидві вузькі і довгі. Кожного нового аматора вестернів в пасажі ввічливо навчали техніки безпеки: всі гроші слід було тримати у внутрішній кишені маринарки, не забувши защепити її на дві приятельки, тобто шпильки. Якщо хтось мав плащ, то руки треба тримати в кишенях, бо батяри тільки пильнують, аби встругнути якесь свинство, наприклад, нацюняти до кишені через спеціально для цієї забави нарихтовану гумову рурку. А особливо ретельно доводилося пильнувати свої шапки, аби їх хтось не спер. Батяри полюбляли смикнули кашкета бавитися ним, як м’ячем, перекидаючи між рядами. В задній частині пасажу містилися зелені плюшеві фотелі. Ці місця називалися резервованими. А відзначалися вони тим, що були дорожчі і аж кишіли блохами, котрі хоч і гуляли по цілому кінотеатру, але не у такій кількості. З появою звуку кінотеатр поміняв назву і власника, а блохи лишилися ті самі.
Всі рекорди били фільми з Щепцьом і Тонцьом – найпопулярнішим дуетом на всю історію львівської естради. Вони також мали свою програму на Львівському радіо, і в ті дні, коли вони мали свої діалоги, місто фактично вимирало: всі бігли і масово слухали радіо. Ті їхні діалоги тепер є видані. Вони зняли три фільми. Два з них збереглися, а третій фільм «Серце батярам», на жаль, загинув під час війни. Фільми, які вони зняли, між іншим є в Інтернеті: «Буде краще» та «Волоцюги». Досить дотепні фільми, там можете почути справжній львівський балак, який тяжко відтворити.
Одним з таких найлегендарніших львівських батярів був Юзько Мариновський, який працював на будові козлярем, тобто носив цеглу на «козі». Це таке дерев’яне риштовання, яке чіпляли на спину. Він добре заробляв, бо тоді, як пересічний козляр брав до 20 цегол на козу, Мариновський двигав 105 і часом ще й хлопаку зверху садив, коли про заклад ішлося, і ніс то все на четвертий поверх. Заробляв свої тридцять гульденів на тиждень завиграшки. Працюючи на будові нового двірця, побачив, як двигають залізну конструкцію 12 робітників на одному кінці і 12 на другому. Мариновський гукнув їм:
– Ви, дзяди, на що закладемося, що з одного боку буде вас дванадцять двигало, а з другої я оден?
– Ніц не вийде! – загукали. – Але най буде!
Пішли на заклад, і Юзько виграв. Іншого разу хотів його арештувати агент з чотирма поліціянтами. Юзько того агента знав і, зиркнувши на жовнірів, сказав:
– З паном піду, але тих відішліть додому, бо інакше мене ниньки не дістанете.
Агент послав жовнірів додому, а Юзько дав ся арештувати. О, бо той Мариноський був страшно гоноровий хлоп. А то якось у шинку під барилкою двоє агентів заступили йому дорогу і хотіли арештувати. Мариновський іде просто на них. Один витягує пістолета і гукає: «Стій, бо стріляю!». «Ну, то стріляй», – відповів флегматично Юзько, і спокійно відіпхнувши агентів, вийшов з шинку. Частенько полюбляв робити різні гици. Зайде було до шинку, і побачивши, що якийсь фраєр п’є пиво, міг йому з-під носа гальбу смикнути і одним духом вишльоктати. Або грає якась компанія в більярд, Юзько лягає на більярдовий стіл і каже: «Зачекайте троха, бо мене шось на сон хилить». І ніхто не сміє його рушити, доки він не проспався. Помер він у тюремному шпиталі у віці 25 років. На хресті хтось із його приятелів написав: «Ту спочиває Мариновський Йосиф. Мир його душі».
Треба сказати, що батяри були настільки популярні, що в міжвоєнний період кілька гумористичних часописів постійно їх зображали і описували. Був такий часопис «Поценгель», «Український комар». Після війни в Америці видавався журнал «Лис Микита», в якому так само згадувались батяри і якісь анекдоти про них, пісеньки друкувались і т.д. Ті батяри, витворені у журналах, вони вже були зовсім інакші, там згадувались їхні імена, але імена батярів, які в дійсності не існували: Юлько Спухляк, Юзько Дикий, Сташко Сліпий, Юлько Чухрай і т.д. Але це були літературні герої, вони постійно мандрували з номера в номер. Юзько Чухрай мав навіть цілу таку рубрику, у якій він розповідав історії зі свого життя.
Цікаво, що навіть під час війни львівська преса охоче культивувала львівського батяра і друкувала історії про нього.
Батярами були не тільки чоловіки. Могла й кубіта бути батяром. Я зараз пишу один роман, події в якому відбуваються в 30-40-х роках, і там є про батярів. Цей роман про батярів. Цей роман про чотири львівській родини: українську, польську, єврейську і німецьку. Ідея роману з’явилась тоді, коли я прочитав про трагедію під Базаром. Війська Котовського оточили війська українських повстанців, які перейшли польський кордон і йшли піднімати повстання в Україні. Це колишні бійці Української народної республіки і Січові стрільці. Коли в них не залишилося вже боєприпасів, а це була вже дуже холодна пора року, сніг, вони були босі, голі, не могли оборонятися, дуже багато було поранених, і вони мусіли піддатися. Котовці порубали всіх поранених, а 359 бійцям, яких вони захопили в полон, вони запропонували перейти на бік червоної армії. Вони всі як один відмовилися і їх всіх розстріляли. Але вразило мене не це, а те, що серед них були не тільки українці: там були євреї, поляки, німці, навіть росіяни були. Що змусило цих людей, співаючи «Ще не вмерла Україна», піти під кулі? Чому вони не могли, наприклад, вдати, що вони переходять на бік Червоної армії, а потім дезертувати? Так от, це не тільки мене мучило, але й моїх героїв мучить. Тому що щороку після трагедії вдови зустрічалися на Янівському цвинтарі, де була символічна могила цих загиблих під базаром. Базар опинився на радянській території, тому відзначали цю події у Львові на Янівському цвинтарі. Там познайомилися ці чотири вдови і їхні сини. І це історія цих хлопців. Вони весь час мучаться тим, чому сталося так, що їхні батьки не схитрували, а загинули. А ті хлопці – це такі звичайні львівські батяри, які живуть веселим життям, і родини у них відповідні.
Зачитаю вам один епізод від імені одного з героїв. Перед тим описується епізод, коли приїхав до Львова канатоходець, він рекламував себе як людина-муха. І він переходив через линву, яка була натягнута від будинку Шпрехера, (там, де зараз «МакДональдс» на проспекті Шевченка) і линва доходила до першого будинку на вул. Чайковського. В цьому будинку раніше була кнайпа пані Телічкової, це був сніданковий покій, який дуже славився своїми закусками. І от ця людина-муха, переходячи по тій линві, послизнувся, впав і розбився. І оскільки саме місто є батяр, то місто витворило про цю подію далеко не сумну пісню. А перші рядки цієї пісні звучать так:
«Приїхав до Львова акробата-муха,
Вліз на Телічкову
І випустив духа».
З такого трагічного випадку робиться жарт. Цей епізод, відповідно, в тому ж самому руслі.
«Одного разу ми з мамою були свідками самогубства. Це було на Коперніка. Ми звернули увагу на якогось дивного чоловіка, що кілька разів вибігав на балкон, зиркав додолу, зникав, зиркав і знову вибігав.
– О-ой, ту шось муси бути, – сказала мамця.
І справді, за хвилю той чоловік з’явився з сувоєм мотузки. Один кінець прив’язав до балюстради, потім, насвистуючи, скрутив з мотузки петлю.
– Він буде вішатись? – спитав я.
– Здається, але це не буде приємне видовище.
– Чому?
– Бо м’язи розслабляються, і все, що в животі, вивалюється з нього зі страшним смородом.
Чоловік рухався дуже нервово і при цьому мав такий бадьорий вигляд, ніби виграв у лотерею 200 золотих.
– Я б на його місці так не тішилася, – сказала мамця.
– А чому?
– Та тому, шо той балкон на ладан дихає. Я це помешкання добре знаю. Там жив колись пан фрезієр Помпка. Одного разу ця балюстрада йому на балконі обвалилася. Ото він, аби вигідно його продати, підрихтував балкон як-будь, а балюстраду зробили йому з гіпсу. Там нема жодного металевого прута.
– Ой, то треба тому панові сказати.
– Ну, спробуй. Хоча я таким типам не довіряю, йому допоможи порадою, а він тебе потім обізве старою ропухою.
– Прошу пана, – гукнув я. Заждіть хвильку, не кваптеся. Тота балюстрада з гіпсу вас не витримає.
– Шо-о? Не пхай свого носа до чужого проса!
– Мій син правду каже. Пан фрезієр Помпка змахлював і зробив нову балюстраду зі звичайного гіпсу. Але як ви прив’яжете шнурка до того залізного ліхтаря над вашою головою, то буде значно фай ніше.
– Закрий клепачку, ти, стара ропухо!
– А я не казала?! – зітхнула мамця і зі щирим смутком стежила, як чоловік накинув петлю на шию і скочив додолу.
Летіти йому довелося трохи довше, ніж він розраховував, бо гіпс таки не витримав і луснув, а чоловік гупнув на бруківку і зламав обидві ноги.
– А шо? Тепер маєте неабиякий клопіт: мусите лежати кілька місяців у шпиталі і хто зна, чи не ціле життя шкутильгати. А якби послухали мене, то тепер би не стогнали і не сичали від болю. Ходімо сину. Не можу дивитися на тих невдячних курвих синів. Він думав, шо він комусь ліпше зробить, а тепер його бідна жінка буде над ним ціле життя мучитися, замість того, аби файно поховати і знову заміж вийти».
Оце бачите, чим жінка батяра відрізняється від звичайної жінки, яка мала б, напевно, викликати поліцію, побачивши, що хтось хоче покінчити самогубством.
У моєї мами був брат-священик, що мав парафію на Замарстинові. Це вже священик-батяр. Називався отець Мирослав, але я його кликав просто «вуйцьо». Слухати його проповіді сходилися люди не тільки з усього Замарстинова, а й з Голосок і з Підзамча, ба, навіть з Брюхович. У перших рядах зазвичай стояли самі батяри і жадібно ловили кожне слово, душачись від сміху, бо любили вони нашого вуйця понад усе, називаючи отцем-батяром. А проповіді вуйця були справді неабиякі. Люди після кожної такої проповіді цілу дорогу додому дискутували, що б то мало означати. Одна проповідь мені так запала в душу, що я вивчив її напам’ять.
«І що я вам нині повім, миряни? – почав одної неділі промовляти отець Мирослав. – Я вам повім, же Бог – то є найвища премудрість. Він все обдумав до найдрібніших деталей, даючи життя і мухам, і комарам, і метеликам-одноденкам, і слимакам, і людям. Але ми, невдячні, нарікаємо, що життя коротке. А декому хотілося б жити вічно. Але уявімо собі, що наші мрії збулися, і люди стали жити вічно. У кожного тоді б були не тільки діди і баби, але й прадіди і прабаби, ба, навіть прапрадіди і прапрабаби, і прапрапрапрадіди і прапрапрабаби. І уявіть собі, шо певна дівчина вирішила ся віддати за пурєдного хлопця, а для того мусила б запитати дозволу в своєї мами, а її мама – у своєї мами, а та у своєї, і так аж до самої прапрапрапрабаби. А що жили вони у різних селах та містах, то цей процес затягнувся б на роки і роки. Але нехай та найстаріша прапрапраматір, яка від старості зісохлася і скидалася на карачкувату галузку, яку тримали на підвіконні поміж вазонів, аби не забути підлити, ота найстаріша погодилася з вибором її прапрапраправнучки. І блага вість покотилася назад, звідки прийшла. І знову роки за роками минали, а відданиця вже добряче підтопталася, а парубок в нервах знайшов собі якусь іншу пару. Чи то не біда?»…
Записала Лілія Кузік
