Кілька місяців минуло, як я залишила це знамените місто, в якому жила. Залишила так, як залишають коханця, близькість з яким вичерпала сама себе. Ближче вже не можна: фатально небезпечно, болісно і невиправдано. Львів – як коханець-аристократ неповторної потворної чоловічої краси. Породистої вроди, яка спочатку насторожує і приголомшує, а потім поглинає і розчиняє в собі безповоротно, при чому аж ніяк не знечулює.
А водночас Львів – як старий Джакомо Казанова, котрий некрасиво зубожів і не знає, як ще прожити за рахунок своєї минулої слави. Отже, в певний момент я відчула, що треба вчасно схаменутися, облишити все й виїхати подалі – до столиці, наприклад, своєї країни.
Чому з-поміж безлічі привабливих українських міст Львів усіх своїх колишніх "дітей", яких виростив, таврує згадками "екс-львів’янин", "екс-львів’янка"? І чи настільки вже екс-? Велика кількість славнозвісних українців раз по раз згадуються в контексті, що, мовляв, вони (Юрій Башмет, Роман Віктюк, сестричка Віка і "Брати Гадюкіни", Святослав Вакарчук й "Океан Ельзи") зі Львова. Чому? За що ця честь? Ну й що з того, що зі Львова? Genius Loci? Невже? Не вже.
Питання, яке не можна не поставити собі, перш ніж розлучатися зі Львовом: чому всі його залишили? Чому його залишають? Чому їдуть від нього? Таки "від", а не "із", бо Львів живий і ще живіший своєю спустошеністю, занедбаністю й фірмовим галицьким міщанством.
Маю підозру, що якихось сто років тому Львів був відчутно освіченішим, ніж сьогодні. Хоча б тому, що у цьому місті історичною долею перетнулися польська, австрійська, єврейська, російська й, звісно, українська культури (інші культури відбилися в його образі менш помітно). Нині ж говорити про Львів як про культурний П’ємонт може тільки той, хто зовсім не знає сучасного Львова і його львів’ян.
Львів прагне товариства культурних людей, та мало дбає про це. Відомі львівські митці, як правило, живуть у Львові ("Місто ж гарне!"), а гроші заробляють за його межами і часто-густо за межами України. Це місто віддавна працює на культурний експорт, щоправда, нічого з цього не маючи. Тобто забездурно, як кажуть у Львові. Львів бідний. Бідний не просто матеріально, гірше. Бо креативні люди тікають з міста.
Немає меценатів чи просто національно свідомих олігархів, які б "вибачилися за свої перші мільйони" перед суспільством – і не пошкодували інвестувати у львівську культуру, освіту, мистецтво. Очевидно: без культури Лемберг мало чого вартий. Чому нинішня львівська еліта ніяк не усвідомить, що, розгублюючи і без того невеликий культурний потенціал, автоматично втрачає величезні гроші? Львівську культуру нині формує голий ентузіазм щирих патріотів рідного міста.
Врешті-решт, сякі-такі гроші час від часу "підкидають" Британська Рада, Польський інститут, Французький культурний центр та найрізноманітніші (німецькі, американські etc) фонди.
Тож, як не дивно, приміщення львівських театрів у жахливому стані, музеї і галереї ледве зводять кінці з кінцями (ціни на вхід у львівські храми мистецтва – до смішного символічні). А культур-легенда, оспівана львівська кава – радше ритуал, ніж запорука вишуканого смаку чи якості. До того ж, не варто думати, що це саме львівський ритуал.
"Відчуття форми, а точніше його брак – ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність – тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок, – констатував у своєму "Вступі до географії" Юрій Андрухович. – Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і скульптурами. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі – кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, – полишене не нами, але нами занедбане й осквернене".
Це стосується і Львова з його встромленими в небо шпилями храмів, гордою сецесією, загубленими в історії закапелками Вірменської вулиці, старим як світ бруком, на якому зламала свої тонкі абцаси не одна поважна пані. Бо таке красиве місто досі не пристосоване до життя. Чи не кожен кандидат у мери знаменитого міста обов’язково згадував, що саме він зумів би змінити життя львів’ян на краще, й у спальних районах буде нарешті вода й навіть гаряча. А тим часом перекладачка з Праги Ріта Кіндлерова дивувалася, чому відомі українські музиканти-екс-львів’яни на запрошення виступити у дні України в Чехії висловили побажання, щоб їх поселили "в п’ятизірковому готелі з гарячою водою (цілодобово)".
Мрії туристичні у Львові не здійснюються, бо ще жоден львівський мер не спромігся подбати, аби для початку Львів добряче поприбирали. Але дехто з них може похвалитися створенням Інституту розвитку міста, який невідь-чим переймається, крім піару свого винятково інтелігентного власника з підмоченою репутацією.
Політика, а точніше – заполітизованість відіграє в культурному житті Львова (і не лише цього українського міста) головну роль. Поруч із тим звинувачувати львів’ян у надмірному націоналізмі теж не випадає, сучасна молодь не долучається до мітингових гасел старшого покоління.
А те, що у Львові не люблять москалів – зацофаний міф, інша справа: кого взагалі люблять. Себе. У чому полягає унікальність галичан, яку ті ж галичани не виявляють? Чи в тому, що кількість розумних людей там зменшується з геометричною прогресією? Як свого часу пояснив Пер Лагерквіст (між іншим, Нобелівський лауреат з літератури), світ виживає завдяки своїй дурній вдачі, аж такій дурній, що якби не вона, то впала б не одна Церква.
Отже, про Церкву. Мушу визнати, як кожна не жарт порядна львівська панна, – цнота в галичан ніколи з моди не виходила, так само, як і недільні походи до церкви. Але релігія Львова, як не дико прозвучить, це – галичанство.
Галичани у всій своїй красі – то є унікальні аборигени, які не забули, як виливати помиї через вікно другого поверху. У прямому сенсі. Долі секунди, один зайвий крок – і на великий подив професора Григорія Грабовича ми з ним опинилися б під "густим душем", якраз після випитої львівської кави у відомій львівській кав’ярні. Через годину в іншому місці за іншим столиком (але все одно в самому серці Львова) пан професор і його нельвівські колеги щиро дивувалися, звідки у Львові проблема з громадськими туалетами. Тобто чому їх так важко знайти. Прошу пана не ображатися на розголошення таких деталей розмови, адже образити культурну людину безпечніше, ніж варвара. Легше, але безпечніше.
Галичанин – особливий регіональний психокультурний тип людини, переконують науковці. Варто, мабуть, пригадати роль цього регіону під час Листопадового зриву 1 листопада 1918 року та створення Західно-Української Народної Республіки чи національних визвольних змагань Української повстанської армії 1943–1952 років. Подейкують, у Львові восени світ побачить нова щоденна газета із оригінальною назвою "Республіка". Що воно може означати?
Не відкидаю версії про те, що правдиві галичани донині не облишили думати про свою окремішність. Таке моє припущення більшою мірою пов’язане з "австрійським мітом" Галичини: за часів Австро-Угорщини Галичина не тільки адміністративно була відособлена від решти українських територій (нехай навіть у межах Речі Посполитої), а й отримала статус Коронного краю – Королівства Галичини та Володимирії, і таким чином підпала під вплив інших культурних традицій, яким зобов’язана оспіваною самобутністю.
Попередні потужні польський, німецький, гебрайський і вірменський впливи або відкидаються широкою патріотично налаштованою громадою, або не усвідомлюються, або забуваються. Та якщо зануритися у львівську говірку, то можна прийти до думки, що мова зберігає в собі те, що люди не пам’ятають, про що свідчать слова: шпондер (грудинка), масний (жирний), бульба (картопля), мешти (черевики), бештати (сварити), кнайпа (забігайлівка), мантилепа (неохайна жінка), маринарка (піджак), фризура (зачіска), штурпак (недовчений), стрих (горище), штука (мистецтво) тощо. До речі, ці слівця ще живуть у побутовому спілкуванні львів’ян.
І попри все, патріотам Львова чомусь ніяк не вдається втілити в життя свою облюблену фантазію про те, що Львів є культурним центром України. У вересні в Лемберзі розпочнеться найбільший книжковий карнавал нашої країни – ХІІІ Форум видавців, яким незмінно опікуватиметься екс-львів’янка Олександра Коваль і яка, вже закономірно, щоразу змушена просити міську владу про підтримку й спонсорство. Крім того, Леополіс не проти стати центром культурного туризму: і міжнародного, і внутрішнього, на кшталт Праги, Відня, Единбурга чи Кракова.
З іншого боку, якщо запроваджувати міжкультурні фестивалі, потрібно мати що запропонувати туристу (і не тільки) від себе. Які культурні досягнення Львова є незаперечними? Даруйте, складно пригадати. Хочеться вірити, що живе культурне середовище цього неповторного міста не завмерло настільки загрозливо. Хочеться вірити, що Львів впав у летаргічний сон і коли-небудь прокинеться як ніколи живим і злетить містичним феніксом із власного сірого попелу.
