Гора Льва

Назва вулиці Куркової походить від «курка», тобто когута, який є відзнакою стрілецького товариства. Стрілецькі вправи спершу відбувалися біля Краківської брами. В 1789 р. засновано стрільницю в саду Чечевичів, на місці, де вона є й тепер. В початках XIX ст. члени братства мали окрему уніформу: зелений сурдут із червоними вилогами й жовтими ґудзиками, червону камізельку й такі самі штани, що входили у білі камаші, голова була зачесана у гарцопф без льоків, капелюх трикутний з чорною кокардою, облямований золотим шнурком із китицею біло-зелених пер, до того ще золоті еполети. Пізніше мундири змінено на ясно-зелені з чорними споднями, капелюх «стосований» із чорним пером, при боці палаш, на рамені карабінок. Стрілецьке братство виступало під час всяких парад і церковних свят. При братстві був теж «Корпус міської артилерії», зложений у більшій частині з шинкарів і пивоварів, які своїм зверхнім виглядом підходили до тих репрезентаційних завдань. Артилеристи носили корсиканські капелюхи, мундири й білі сподні з червоними лампасами. В 1832 р. при вправах під час Зелених свят через необережність набито гармату кулею й убито одного міщанина, — тоді артилерійський корпус розв'язано. В новіших часах стрілецьке товариство стало організацією багатого міщанства, популярно званого «колтунерією»; щорічно на свято Божого Тіла відбувається інтронізація «куркового короля» на зразок з давніх часів. В саді стрільниці відбувалися давніше деколи й українські концерти й фестини.

Треба згадати, що в салі Стрільниці 10 березня 1869 р. відбувся перший у Львові Шевченківський концерт — «Народний Дім» був у руках москвофілів, тому молоді «українофіли» мусили шукати пристановища деінде. Вранці відправлено богослужіння за упокій поета у православній церкві. В концерті взяли участь всі визначніші артистичні й літературні сили. Музичною частиною займався Анатоль Вахнянин який вивів чотири хори — ерхгота-Товачовського, Михайла Вербицького й дві пісні Лисенка; сам відспівав сольну пісню «Колись було налітали орди Україну». Корнило Устиянович декламував вірш свого батька, Криннцький — «Невольника», Амврозій Дольницький — «Драгоманку» Морозенка (віршів Федьковича поліція не дозволила виголошувати), наприкінці промовляв Володимир Барвінський. Відчитано 10 телеграм з Галичини, Буковини й Відня. Саля була повна, жіноцтва начислено 139; але концерт дав дефіцит 20 золотих. По концерті відбувся товариський вечір із декламаціями, співом Вахнянина й промовами на честь «всіх живих, мертвих і ненароджених». Учасники на пам'ятку поділилися лавровим вінком, яким був прибраний портрет Шевченка.

По тій самій стороні Куркової вулиці, ближче міста, в однім з дворів, де з початком XIX ст. відбувалися міщанські балі. При Курковій вулиці був монастир капуцинів, заснований 1708 р., по знесенню цього ордену в 1785 р. перейшов до францісканів; в 1833 р. знищений пожежею, був відбудований наново. Недалеко від монастиря знаходився величавий будинок, де розміщується бібліотека «Н ародного Дом у», заснована 1849 р., одна з найбільших в краю, цінна старими друками й рукописами. Будинок призначений на бурсу «Народного Дому». Сусідня Францісканськ а площа 1748 р. була ареною комічної «монахомахії», боротьби між кармелітами й капуцинами. Кармеліти з огірченням бачили, що недавно заснований костел капуцинів забирає їм вірних, — рішилися, отже, знищити своїх конкурентів. Одного дня вони вислали свою службу й, перекопавши публічну дорогу, що вела до капуцинів, спинили комунікацію. Потім почали руйнувати нові будови в капуцинськім монастирі й врешті захопили площу між обома монастирями та почали ставити довкола неї паркани, щоб ніхто не міг дістатися до капуцинів. Магістрат виступив проти цього безправ'я, вислав на площу цех теслів і міських слуг із сокирами, паркани підрізано і повалено. Але войовничі кармеліти озброїлися також сокирами й іншим знаряддям, кинулися на магістратських робітників, побили їх і поранили. Постала така метушня, що аж ударено на тривогу в дзвони... Постав із того довголітній процес, аж поки суд не приборкав кармелітів.

На Францісканській площі в давніших часах відбувалися народні гагілки на другий день Великодня. Дівчата ставали колом, одна посередині починала пісню, яку її товаришки вели дальше; провідниця тримала в руках скручену хустку і старалася закинути її на шию одному з парубків, що приглядалися забаві: зловлений мусив відкупитися окупом із медяників, горіхів тощо. Далі йшли інші пісні, також про Зельмана. Площа називається тепер площею Національної Гвардії, на честь польської гвардії, що тут відбувала пописи в 1848 р.

Вулиці Куркова й Театинська ведуть до горбів, які разом носять ім'я Кайзервальду. Між вул. Театинською й вул. Святого Войтіха є гора Ль а. Назва її вказує на ім'я князя Льва, від котрого Львів дістав своє ім'я. Але чому якраз ця гора названа його іменем, незвісно. Може, були тут якісь укріплення з часів князя, може, якийсь пам'ятник, може, відбулася якась подія, пов'язана з князем? Під цим іменем гора відома від XVI ст. В новіших часах її розкопали наполовину й добували з неї камінь і пісок; звідси її друга назва — Піскова гора. Під час необережних робіт траплялися тут різні випадки: пісок обвалився і засипав одного чоловіка разом із кіньми, — добуто його неживим. Горою Льва опікувався пильно наш історик Ісидор Шараневич, подбав про те, щоб гори не нищено й обсаджено її деревами; але по війні вона нищиться далі. Ця гора має свою легенду. В однім із львівських польських часописів появилося оповідання такого змісту: 11 березня 1925 р. перед полуднем переходив оповідач біля гори Льва. Шалів тут вітер, що кидав туманами піску й снігу, гнув додолу дерева й запирав віддих у грудях. В одній хвилі з гори Льва відірвалася брила піску й на тому місці появилася постать лицаря при повній зброї; панцир був зложений з лусок, що робили враження грубої шкіри. З'ява стояла нерухома, але повіяв вітер — і постать зникла, залишився тільки сірий круг піску. Так постала легенда про лицаря — опікуна гори...

Під горою Льва знаходиться костел Святого Войтіха. Тут у XVII ст. був холерний цвинтар для дітей; в 1607 р. засновано тут костел, в 1702 р. місіонери поставили теперішню будову й при ній дім, де був інтернат для клериків. Йосиф II зніс костел, і він був перемінений на військовий склад; від 1906 р. кілька разів у році є там богослужіння. Сусідні горби мали колись свої назви: Змієва гора, Камінна, гора Стефана, — тепер вони затратилися. На всіх горбах простягалися колись сади й виноградники міщан. Дальші узгір'я звалися у XVIII ст. Льоншанівкою, від міщан Льоншанів. У 1780 р. оглядав це місце цісар Йосиф II і похвалив його гарне положення. На пам'ятку цього власник поставив статую Мінерви з написом латинською мовою; пам'ятник знищено близько 1900 р. З того часу горби почали називати «цісарським лісом» — Кайзервальд. До 1915 р. був тут ще останок гарного лісу, — вирубано його в часі війни й заорано, тягнуться тепер туди тільки поля й городи.

Кайзервальд простягається в напрямі до Знесіння та Кривчиць і опадає вниз стрімкими ярами, по яких весною біжать потічки.

Яри місцями поросли корчами, місцями штучно заліснені; над ними в'ється дорога з кам'яними містками. Весною, як земля вкриється білим квітом, Кайзервальд має багато краси й принади.

З Кайзервальдом пов'язані для нас деякі історичні спомини: тут організувалося українське військо, тут відбували свої перші вправи Січові стрільці у стрілянню й розвідчій службі. У квітні 1914 р. були тут перші стрілецькі маневри за участю до 600 стрільців зі Львова і підльвівських сіл, у двох групах, під проводом Сеника й Чайківського. Штаб стояв при дорозі до Кривчиць, де є великий бук, а під ним — фігура.