Магічний напій древнього міста

Автори: Рената Турневич, Юрій Тимчук, Павло Бук

НАПІЙ НАСТРОЮ

Пішли зі мною
— десь покавокурим,
у небо втуплюючи погляд
кавокарий,
залиш цим юним
старооким курвам
видихувати винні перегари

(Богдан Скаврон)

Серпень обернувся несподівано осіннім днем: з холодним небом, скляним і глибоким, з перами болюче білих хмар і підступним пронизливим вітром. Розмиті вселенським океаном спеки жменьки плоті враз заклякли грудками зіщулених тіл. І марно було шукати затишку у просторах невагомих суконь і літніх маринарок. «Все. Хочу кави», — фразою з рекламного ролика прокинулася моя свідомість. Настав час причаститися священним напоєм дивного міста.

Серпень обернувся несподівано осіннім днем: з холодним небом, скляним і глибоким, з перами болюче білих хмар і підступним пронизливим вітром. Розмиті вселенським океаном спеки жменьки плоті враз заклякли грудками зіщулених тіл. І марно було шукати затишку у просторах невагомих суконь і літніх маринарок. «Все. Хочу кави», — фразою з рекламного ролика прокинулася моя свідомість. Настав час причаститися священним напоєм дивного міста.

Пробачте вигадливість стилю. Все настрій. Захопилася. Просто надто вже личить Львову така прозоро синя осінність і ця маленька біла філіжанка кави еспресо. Здається, саме тут — центр старої доброї Європи, тут, за цим столиком, відкритим всім вітрам континенту, твої долоні зігріває саме гаряче серце Землі, яке б'ється лише у рідному — за духом, образом і подобою — місті. І так заведено вже закоханими у Львів городянами — зігрівати його незмінною кавою.

Бо так було й так буде завжди: мільйони ранків, поки лондонському серу подають на сніданок пісну вівсянку, а чарівна парижанка у ліжку хрумає круасани, львів'яни п'ють свою першу філіжанку кави. Це традиція: всеохоплююча, понадреальна й понадстанова. Визнана і старанно плекана кожним, хто мислить себе причетним до Львова. Незалежно від того, українець він чи єврей, поляк чи росіянин, живе він тут від народження чи лише якийсь рік, він п'є каву вранці і ввечері, ходить «на каву» (не «на кофе», чи якось там ще) — залагоджувати справи, спілкуватися зі знайомими чи просто згаяти час. Поки світ ламає голову й пальці, рахуючи кількість випитих горняток чаю й кави, намагаючись визначити напій N1, Львів уже давно визначився, називаючи свої кафе кав'ярнями, жартуючи, що справжній львів'янин п'є каву принаймні шість разів на день.

Львівська кава — це настрій і звичай, і сталий поетичний образ, щедро розлитий віршами й піснями. Це той мало помітний, але такий суттєвий штрих, який визначає особливу атмосферу міста Львова, міста-міфу, яке по-новому творить собі кожне наступне покоління, залишаючи лише кілька одвічних компонентів: архітектуру, європейськість, толерантність і... неодмінний аромат кави. Бо життя львів'янина — це ті ж філіжанки кави.

ФІЛІЖАНКА ПЕРША

Випита у дитинстві, у часи опанування світу — тоді, коли дівчинка потайки малюється мамчиною помадою, а хлопчик намагається зголити татовою бритвою неіснуючу поки щетину. Маленький львів'янин сідає за стіл з батьками і п'є свою першу, нехай слабеньку (тут її називають «млосною»), проте каву, відчуваючи себе справжнім і повноправним — як дорослі.

ФІЛІЖАНКА ДРУГА

П'ється уже поза сімейним колом, і є ще одним кроком до світу дорослих. Її смакує підліток із другом чи подругою у чистенькій гарній кав'ярні, куди раніше ходив з мамою на морозиво. Витрачаючи тут виділені батьками кишенькові гроші, захоплюється своєю свободою, своєю повноцінністю.

Пора другої філіжанки — це й час перших романтичних захоплень, перших побачень. І для багатьох перший поцілунок має смак щойно випитої запашної кави...

ФІЛІЖАНКА ТРЕТЯ

Визначально-світоглядна. П'ється більшістю у студентські роки (у натур непевних чи артистичних період затягується аж до старості). Саме цією кавою заставлено безліч столиків кав'ярень, за якими молоді люди вирішують долі світу та свої власні, заперечують і творять традиції. Саме в періоді «третьої філіжанки» виникають всі міфи, легенди та ліричні оди львівській каві.

Тоді до кав'ярні ходять не смакувати напій — смакувати певне товариство, середовище, часто маючи в кишені гроші лише на горня кави і на трамвай додому. І кав'ярні потім, у розповідях і спогадах, мають якийсь флер легендарності й часто перетворюються на епохальне явище в житті певного покоління.

На жаль, ці «атмосферні» кав'ярні живуть недовго: властиво, час активних пошуків, самовизначення і самоствердження якоїсь однієї генерації. Батьки згадують «Шоколадку», ми — вже — згадуємо «Вавилон», «Ляльку», «За кулісами», «Прес-клуб»... Вони змінилися (на жаль), комерціалізувалися, «осучаснилися», чи тихо занепали, розгубивши покоління, для якого були свого роду культовими.

А осколки нашого світу «3-ї філіжанки» або плавно минули в 4-й, або знайшли притулок в інших затишних місцях. Так, звичний атрибут «тих» кав'ярень — дивак-поет Роман Скиба пише свої вірші, черпаючи натхнення з кави в «Італійському дворику».

ФІЛІЖАНКА ЧЕТВЕРТА

П'ється за столами, встеленими газетами, проектами контрактів і листками факсів, — на роботі, у коротких перервах, на ділових зустрічах. Має присмак поспіху, ділиться з колегами, майбутніми — чи колишніми — партнерами і рідко припадає на долю коханої чи доброго друга.

Четверта кава — гіркувата — за нею обговорюють проблеми, менш глобальні, аніж творення концепцій нового світу й більш пекучі, нагальні невідкладні для новоусвідомленої маленької людини.

ФІЛІЖАНКА П'ЯТА

Це — кава спогадів, розмов про нездійсненне та жалів за несповненим. П'ють її люди, життя яких вже відбулося в основному, але ще триватиме довго. Це кава зустрічей старих друзів у місцях облюбованих замолоду, це кава під акомпанемент протяжних «а пригадуєш?..», кава із жалем про плин часу: колись і кав'ярня була такою гарною, а тепер бідна, стара й брудна, і ми — так постаріли, так змінилися...

ФІЛІЖАНКА ШОСТА

Найсмачніша і найсамодостатніша. Її п'ють мудрі сиві пані, п'ють філософськи налаштовані старенькі пани, прокидаючись вдосвіта від того, що ще живий, що доля подарувала ще один день, ще одне сонце, ще одну філіжанку запашної гарячої кави...

І поки струмує з вікон цей дивний аромат — живе Львів, і живуть його мешканці — львів'яни. Бо у всіх думках і спогадах наш Львів пахне не хот-догами, не чебуреками, не брудними під'їздами, а саме кавою. Це личить древньому місту понад усе.

---

ТУРЕЦЬКИЙ «КОРМ ДЛЯ ВЕРБЛЮДІВ» З УКРАЇНСЬКИМ ПРИСМАКОМ

— Гарне у вас місто, звичайно. Але ж провінція...
— Так, провінція, але європейська.
(із розмови киянина
з львів'янином)

Однозначно, кава у Львові — це щось особливе. Це не просто споживання тонізуючого напою, а цілий ритуал. Це дійство, мабуть, одна з небагатьох речей (на жаль), яка дозволяє львів'янам дещо самовпевнено вважати себе причетними до «європейських традицій».

Так, кава до Львова прийшла з Європи і пустила тут міцні та глибокі корені. А зерна кавоманії кинув у західноєвропейський підзолистий грунт збіднілий український шляхтич-галичанин Юрій-Франц Шелестович з роду Кульчицьких.

Сонячного ранку, 13 серпня 1684 року до будинку N6 по вулиці Домгассе, що у віденському районі Бішофсгор, несміливо зайшов скромно вбраний міщанин. Над брамою кам'яниці висіла табличка «Кав'ярня «Під голубою пляшкою».

Делікатний пан тихо спитав: «Перепрошую, чи тут можна випити турецької кави?». «Так, так», — з радістю відповів господар закладу — відомий у Відні Франц Кульчицький.

Історія не зберегла імені першого клієнта цієї віденської «крапки», не дійшов також до наших часів автентичний рецепт кави, яку готував Кульчицький. Проте достеменно відомо, що виходець з прикарпатського села Кульчиці, почесний громадянин австрійської столиці Юрій Шелестович врятував імперію Габсбургів від тодішніх ісламських фундаменталістів, а потім саме він переконав підданих його величності цісаря Леопольда I, що коричневі зернята — не корм для турецьких верблюдів, а основа майбутнього культу — кавоманії й матеріального добробуту багатьох країн.

Влітку 1683-го незліченні орди турків взяли в облогу Відень. Захисникам міста доводилося розраховувати хіба що на ласку Господню, аби не бути розтерзаними бусурманами. Цісар Леопольд завбачливо покинув своїх підданих (твердити, що він втік, якось не випадає стосовно царської особи) і благав своїх колег — європейських монархів — об'єднатися для гідної відсічі іновірцям. Роль караючої десниці Божої випало виконувати об'єднаній армії під проводом польського короля Яна III Собеського. Але для остаточного бою під стінами міста спільникам бракувало координації дій з оборонцями столиці. Віденці навіть не знали, чи взагалі є сенс чекати підмоги. Харчі закінчувалися, разом із ними випаровувалася надія вижити. Всі розвідники, які посилалися з міста назустріч об'єднаній армії монархів, виловлювалися ворогами та, за старою доброю традицією, саджалися на палю. Купець, вояка, поліглот Юрій-Франц, якого доля закинула до Відня у бізнесових справах, зголосився здійснити майже неможливе — пройти через ворожий стан і дістатися до ставки Собеського.

У смертельно небезпечному рейді, Кульчицькому допомогло перфектне знання турецької (крім неї він володів ще сімома мовами) і банальна нахабність — на відміну від попередніх зв'язкових, які йшли манівцями, українець пішов просто через позицію турків. Окупанти не запідозрили у переодягненому правовірному свого майбутнього гробаря. Плани спільних дій австрійців і армії союзників було узгоджено, невдовзі мусульман прогнали. Після нищівної поразки воїни з-під зеленого прапора спроб завоювати цілу Європу не робили.

Врятовані віденці гідно оцінили подвиг галичанина — він отримав титул почесного громадянина. Але чимале здивування у батьків міста викликала оригінальна забаганка Кульчицького — замість золота і привілеїв, він попросив триста трофейних мішків з кавовими зернами. Так прорахувати кон'юнктуру ринку на сотні років вперед вдавалося одиницям.

Коли переляканий Відень потроху почав приходити до тями, невгамовний Кульчицький ще раз вразив обивателів тим, що, переодягнений у східні шати, частував перехожих кавою по-турецьки. За одну порцію напою він брав символічну платню — 1 крейцер. Спершу така промоція не приносила бажаних результатів: віденцям не подобався гіркий смак і незвичний аромат рідини. Як переважно трапляється у таких ситуаціях, допоміг випадок: одного разу до горнятка з кавою впала грудочка цукру. Кульчицькому це сподобалося, потім новий рецепт напою оцінили всі. Відтак, бізнес набрав обертів.

Історики досі сперечаються, чи дійсно все було власне за таким сценарієм — ставиться під сумнів першість Кульчицького у справі поширення кави у Європі, не до кінця з'ясованими залишаються дати відкриття кав'ярні «Під голубою пляшкою». Але земляки славного українця, мешканці села Кульчиці (тепер Самбірський район Львівщини) впевнені, що саме їхній краянин врятував Європу від безкофеїнового існування. Можна до піни на вустах сперечатися, хто перший у Старому світі налив у порцелянове горня (чи у гранчак венеційського скла) гіркуватий паруючий трунок, завдяки якому мозок починає працювати інтенсивніше — парижани твердять, що вони були першими кавоспоживачами, на піонерство у цій благородній справі претендують нащадки маврів (теперішні іспанці). У своєрідних кавових «розборках» українці, однозначно, мають право твердити: «Ми знаємо напевно — це заслуга наших, а ви, якщо зможете, доводьте».

«СЛАВНИХ ПРАДІДІВ ВЕЛИКИХ ПРАВНУКИ...»

Навіть перший-ліпший малолітній мешканець села Кульчиці на запитання: «Хто такий Юрій Кульчицький?» без проблем прочитає вам цілу лекцію з історії, про те, як їхній земляк врятував Європу від турків і відкрив у Відні першу кав'ярню. Цей факт у селі просто не має права піддаватися сумніву. Тим більше, що, чи не 90 відсотків жителів села вважають себе нащадками благородного роду Кульчицьких.

Навіть якщо тепер носять інші прізвища — все одно, вони походять від Кульчицьких, збіднілих, але дуже гонорових українців-шляхтичів.

Тим більше, що легендарний Юрій-Франц — не єдина гордість нації, яку подарували Україні Кульчиці. У цьому селі народився славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, той самий, що, як співається у пісні, здійснив на наших теренах чи не першу бартерну угоду, помінявши «жінку на тютюн та люльку».

Взагалі Кульчиці мають всі підстави претендувати на звання «кузні гетьманських кадрів» — деякі історики вважають, що саме тут народилися Марко Жмайло, Іван Сулима та Павло Кульчицький-Тулюк (більш відомий як Павло Бут). Для сучасних геродотів факт народження козацьких ватажків не є аксіомою, але спробуйте переконати в цьому мешканців Кульчиць і отримаєте вичерпну інформацію про те, за якою саме стодолою збирав до походу на Січ своїх братів по зброї хтось із цих героїв.

Із задоволенням розкажуть вам тут про рецепт кави «по-кульчицьки» і будуть переконувати, що саме так варив напій їхній славний земляк: це обов'язково має бути кава зварена у «турці» (спеціальній металевій посудині), до неї слід додати трохи цукру й долити молока. Щоправда, сьогодні у Кульчицях за таким переписом культовий трунок майже не готується. Селяни у переважній своїй більшості віддають перевагу посполитій розчинній каві. Принаймні у двох діючих місцевих кафе вам запропонують саме таку рідину. Хоча при цьому бармени не забудуть розповісти вам про ступінь своєї родинності з Юрієм Кульчицьким-Шелестовичем.