За Польщі дешеві повії «давали» в кредит…

З кількох причин. Я ставив собі за мету обмежитися дослідженням будинків розпусти лише довоєнного Львова. А останнє письмове свідчення про наші борделі датується саме 1943 роком. Дослідження, підкреслюю, – наукове. Хоча легендами автор теж не гребував… Збирав я цей матеріал по крупицях. Перечитував те, що вже надруковано на цю делікатну тему у періодичних виданнях, художніх творах, спілкувався з істориками і старожилами Львова.

Автор сексуально не стурбований

Ставлення до мого зацікавлення було неоднозначним. Професор Франкового університету Йосип Лось мене навіть присоромив: це, мовляв, тема для “жовтої” преси, а не для такої солідної газети… Ще один науковець сказав дошкульніше: за такі теми беруться сексуально стурбовані люди…

Прикро, несправедливо. До цієї теми я прийшов випадково. Як ви думаєте, що спільного між борделем та Інститутом фізичної оптики? Я йшов на зустріч до директора цього інституту професора Ореста Влоха (колишнього голови Руху, добропорядного сім’янина). Інститут на вулиці Драгоманова. Перед будинком №25 зупинився, зачарований його красою. Брама була зачиненою, і я здалеку не зміг прочитати вивіски. Поруч – будинок інституту. Звичайно, я поцікавився в Ореста Григоровича таким гарним сусідством. У цьому красені-будиночку розмістився Військовий місцевий суд Львівського гарнізону. “А раніше, до війни, - розповів Орест Григорович, - за словами старожилів вулиці, тут був елітний бордель. Під’їзди до будинку були викладені не бруківкою, а дошками. Це для того, щоб вночі коні, запряжені у фіакри, не цокали і не заважали спати втомленим від сексу клієнтам…”.

Взявши інтерв’ю на тему оптичної фізики, я поспішив у сусідній будинок. Суддя у званні майора підтвердив цю інформацію і показав підвищення у своєму кабінеті, де колись за шторами стояли ліжка… На всяк випадок ще запитав у чергового солдатика. Виявляється, і рядовий знає історію цього будинку. А от генерал, голова суду, сказав у телефонній розмові, що про будинок розпусти вперше чує від мене. Або справді не знав, або боявся, що таке минуле будинку може кинути тінь на його поважну установу. А я, отримавши першу адресу колишнього будинку розпусти, вирішив поглибити свої знання. Лише в історично-пізнавальному аспекті. І при чому тут “жовтизна” чи сексуальна стурбованість?

Катажина Леополієнса була «вправна у своєму ремеслі»

Те, що проституція – найдавніша у світі професія, усі знають. А от коли виникли перші борделі? Скажімо, у Львові. Мені порадили звернутися до працівника Історичного архіву Івана Сварника. Він сказав, що цю тему не досліджує. Але витягнув з комп’ютера уривок з “Хроніки міста” дослідника історії Львова Діонізія Зубрицького: “У 1473 році якийсь купець з Пергама (деякі історики вважають, що має бути “Бергама”. – Б.К.), приїхавши до Львова, заснував дім розпусти і, підкупивши подарунками, спровадив до нього жінок. Оскаржений за це, він разом із спільниками був засуджений і вигнаний з міста, а подарунки і майно, зібрані ним, прилюдно спалені міськими слугами. Цей будинок був довший час незаселеним через цю неприємну подію, аж доки Рада міста у 1580 році продала жидові Нахманові дерев’яний дім, де був дім розпусти”.

Історик, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Козицький зробив коментар до цього фрагменту. За його інформацією, у 1580 році того “веселого будиночка” вже не було. Міська влада виставляла на продаж ділянку, на якій раніше знаходився бордель. На “скомпрометованій” території ніхто не хотів будуватися. Згодом тут (нині це район вулиці Староєврейської) було споруджено синагогу “Золота Роза”. Це була витончена форма образи єврейської громади Львова – виділили під їхню святиню місце, пов’язане з розпустою…

Історії наразі не відомо, скільки будинків розпусти було у Львові, скажімо, у XV столітті. Не виключено, що досить було й одного. Адже населення міста у той час не перевищувало 10 тисяч осіб…

Перша писемна згадка про будинок розпусти ще не означає, що їх не було до цієї дати. Принаймні про повій (не виключено, що вони приймали клієнтів у своїх помешканнях) є згадки більш раннього періоду. У першій половині XV століття зі Львова до Кракова прибула якась повія (латиною) Катажина Леополієнса (по-нашому Катруся, львів’янка). Історія зберегла про неї схвальну, але лаконічну характеристику – “у своєму ремеслі досить вправна”.

Повії утримували… міського ката

За словами Андрія Козицького, в європейських містах Середньовіччя відправною точкою для легалізації проституції і створення будинків розпусти була теза відомого філософа-теолога Томи Аквінського. Він казав, що у кожному палаці потрібен туалет. Тоді неприємний запах буде тільки там. В іншому випадку – смердітиме у всьому палаці, бо люди мусять десь справляти свої фізіологчні потреби. Під туалетом філософ мав на увазі бордель. Тогочасним “батькам міста”, очевидно, припала до душі думка про те, що лихо, яке не можна подолати, краще локалізувати, тримати під контролем, аби не завдавало ще більшої шкоди…

Дослідник історії Львова Володимир Вуйцик писав, що після великої пожежі 1571 року міська влада взяла під свою опіку спорудження нового будинку розпусти. Переглядаючи в архіві документи про видатки міської каси за 1572 рік, дослідник зауважив, що за податки від повій проводився благоустрій Львова і навіть утримувався… міський кат.

У древньому Львові був ще бордель за театром ім. Марії Заньковецької, де на вулицю Богдана Хмельницького повертає трамвай №6. Це місце називалося “На мості”. Польський поет Анджей Морштин, перераховуючи у своєму сатиричному вірші найвідоміші борделі Речі Посполитої, згадує, які дівчата були у Львові “На мості”…

Ціни на послуги повій у Львові були невисокі. У XVIII столітті повія коштувала 12 ґрошів – менше третини щоденного заробітку людини фізичної праці.

За бабці Австрії

У XVIII столітті для львівських повій настали скрутніші часи. Австрійська імператриця Марія-Тереза була особою суворої моралі. Тоді заборонили не лише борделі, а й утримання жіночої прислуги у готелях і корчмах. Мовляв, знаємо, чим вони там займаються… 1885 року ухвалили закон, який забороняв проституцію. Але була у ньому лазівка. Був виняток для самотніх жінок, які не мали інших засобів для існування. У цьому ж законі були обмеження діяльності повій. Жінка мала винаймати окреме помешкання щонайменше за 200 метрів від школи, військової частини, церкви чи державної установи. Обов’язковим для повій було обстеження у лікаря. Заборонялося обслуговувати малолітніх клієнтів. У разі порушення вимог повію карали забороною на професію терміном від шести тижнів до шести місяців.

Наприкінці XІХ століття у Львові масового характеру набула торгівля “живим” товаром. Дівчат вербували для будинків розпусти Константинополя, Бомбея, Буенос-Айреса, Ріо-де-Жанейро. У 1885 році у борделях Буенос-Айреса працювали близько тисячі галичанок. Преса широко висвітлювала “Аферу Вайс”. Антоніна Вайс була дружиною капітана австрійської армії. Поки він воював, дружина вербувала дівчат до борделів. Мотиви свого промислу вона пояснювала на суді скрутним матеріальним становищем. Мовляв, робила це «Dla ogniska domovego» – “для домашнього вогнища”. 12 вересня 1883 року львівський суд присудив їй один рік ув’язнення. А власниця львівського борделю Марія Грембович отримала лише три тижні арешту. Виходить, не радянський, а австрійський суд був найгуманнішим судом у світі…

В австрійських бардаках не було порядку?

“Аферу Вайс” Іван Франко поклав в основу своєї повісті “Для домашнього вогнища”. У театрі імені Марії Заньковецької була вистава за цим твором (її давненько вже нема в репертуарі)… Кажуть, за Австрії у всьому був порядок, навіть, вибачте за слово, в бардаках. Але я зауважив у повісті Франка кілька абзаців, які кидають тінь на борделі австрійського періоду. Йдеться про бордель, який утримувала одна з героїнь твору – Юлія Шаблінська (її прототип - згадувана Марія Грембович). Цитую: “Довідується поліція, що цей пансіон є властиво дім найстрашнішого зопсуття. Там допускали тільки аристократію, багачів, вищих офіцерів. Проте все було тихо. Аж коли кілька дівчат із сього пансіону небезпечно розхорувалися, а кілька померло у шпиталю, коли з різних боків почали роздаватися різкі голоси обурення, поліція мусила рушитися…”.

Автор “Для домашнього вогнища” прямим текстом не виправдовує сутенерку Анелю, але не докоряє цій жінці, яка покінчила життя самогубством. Більше гніву він словами головної героїні адресує її чоловікові та його колегам: “А скажи мені лишень, ти, благородна і незаплямована душе, скільки разів за своїх кавалерських або й некавалерських часів подавав ти практично помічну руку такому ганебному промислові, давав більше або менше щедрий заробіток таким жінкам? А твої благородні приятелі, що так люто обурюються на мій ганебний промисел, чи не для того це чинять, що самі аж надто часто підлягали його покусам, аж надто багато грошей видавали на його піднесення? О, нікчемні, підлі, брехливі!”.

На фото: У цьому будинку на вул. Драгоманова, 25, містився один із “найкрутіших” борделів довоєнного Львова.

Від борделю – до Палацу піонерів…

Стою я на вулиці Леся Курбаса і виглядаю мешканців, які виходять з її будинків. Проводжу опитування. Чи знаєте ви історію своєї вулиці? Чимало людей, навіть молодих, знають. Колись це була вулиця “червоних ліхтарів”. У будинку, де зараз театр ім. Леся Курбаса, було казино “Де парі”, а ще дорогий ресторан (кажуть, тут грав Едді Рознер), готель… Старожили цієї вулиці розповідали, що швейцар, який давав клієнтам достовірну інформацію про вродливих і темпераментних дівчат, так розбагатів, що збудував на Професорській колонії гарну кам’яницю… Письменник Роман Горак десь вичитав пікантні подробиці про різні трафунки у цьому закладі. Часом до п’яненьких купців підсідали повії, переодягнені на монахинь. Вони починали виховувати клієнтів у релігійному дусі. Ці духовні бесіди закінчувалися у готельному номері. Потім купці хвалилися своїми чоловічими якостями – бачите, навіть монашку звабив…

У перші повоєнні роки у цьому будинку був розміщений… Палац піонерів. Нерідко на стінах діти і дорослі бачили залишки відвертих картинок… Почесний директор наукової бібліотеки імені Стефаника Лариса Крушельницька згадувала, як цю вулицю хотіли назвати 8-го Березня. Тодішній голова облвиконкому Семен Стефаник (син письменника Василя Стефаника) застеріг: “Тільки не це. Люди будуть сміятися. Всі знають, які жінки були на цій вулиці…”. Дали назву Павлика Морозова…

Від старожилів Львова чув про бордель з “веселою” назвою “Пекелко” (“Пекло”). Одні кажуть, що це будинок номер два на вулиці Пекарській (мешканці казали, що розташування квартир нагадує номери борделю). Той же історик Андрій Козицький вважає, що “Пекелко” – це одна з кав’ярень на вулиці Краківській, яка існувала у першій половині XIX століття. Але чому саме “Пекелко”? Цікаву версію щодо походження цієї назви розповідав мені бібліотечний працівник, історик Євген Наконечний. У цьому закладі нібито був змонтований великий танцювальний майданчик у формі сковорідки, під якою горіло вогнище. На цій сковорідці не смажилися, а танцювали наголяса дівчата.

Львівські історики брати Радковці розповідали, що найпершою ознакою колишнього борделю була наявність окремих входу і виходу. Той, хто заходить у бордель, не бачить того, хто з нього виходить. Конспірація. Саме такі вхід і вихід є у будинку №6 на вулиці Князя Романа (колишня Ватутіна), в якому розташоване обласне радіо. Я працював колись тут. Розповідали, що раніше у цьому будинку було польське радіо, а перед тим – бордель. Окремі вхід і вихід – це дуже помічна річ у критичних ситуаціях. У нас на радіо була така комірчина, куди мої колеги приводили кобіт. Хтось “настукав” дружині одного з працівників, що він зачинився з коханкою. Дружина, злюча, як мегера, хотіла спіймати чоловіка на гарячому. Але його попередили – йде дружина. Поки вона піднімалася на четвертий поверх, він “спустив” гостю вниз “чорними” сходами, і вона вийшла з протилежного боку, там, де вихід глядачів з кінотеатру “Україна”…

Сексуальна послуга –
за 10 кілограмів картоплі

Бурхливого розвитку проституція набула у Галичині у 20-30-х роках минулого століття, з поширенням жіночої емансипації. Утримувати борделі закон не дозволяв, але підпільних закладів було чимало. Дозволялося надавати сексуальні послуги лише в індивідуальному порядку. Польська влада намагалася скерувати цей давній промисел у цивілізоване русло. Дивилися на європейський досвід… 1871 року в Берліні з’явилася перша вулиця утіх. Передбачалося, що тільки на цій вулиці люди зможуть “зняти” собі кобіту. Інше німецьке місто – Бремен – пішло ще далі. Вулицю, де жили і працювали повії, звільнили від мешканців. Щось на зразок такого “туалету”, про який говорив древній філософ. У Львові в 20-30-і роки намагалися запровадити бременську систему. Для занять розпустою виділили вулицю Шпитальну (у районі старого ЦУМу). Але відселити мешканців (переважно євреїв) не вдалося… Хоча саме на Шпитальній, сусідніх вуличках була найбільша концентрація жінок “легкої поведінки”. Повіям заборонялося пропонувати свої послуги на центральних вулицях, біля фешенебельних готелів. Але їх тягнуло саме сюди. Професор Степан Макарчук переповідав мені зміст скарги групи власників крамничок на вулиці Сікстутській (потім Жовтнева, Дорошенка) на адресу магістрату Львова від 12 березня 1935 року. Торговці скаржилися на бездіяльність поліції, які не ганяли з цієї вулиці повій. Вони з’являлися поблизу їхніх закладів від четвертої години пополудні, відлякуючи поважних клієнтів…

На жаль, автору цього дослідження не вдалося знайти хоч одну колишню трудівницю довоєнного львівського борделю. Наймолодшій з них (якщо брати 1938 рік) тепер десь 85-86. Не так-то просто було знайти львів’янина, який би зізнався, що вдавався до послуг повій. Але мені пощастило. Цьому чоловікові 86-ий рік. Він відмовився назвати своє прізвище. Мовляв, соромно перед дітьми, онуками… Отже, цей пан розповів, що від 17 років батько сам йому порадив за потреби ходити у борделі. Є, мовляв, більше гарантії, що ніякої зарази не підхопиш… Пан Казимир розповідає, що найдешевші повії були на вулиці Городоцькій і в парку імені Івана Франка (тоді це був Єзуїтський парк). Найдорожчими повіями були єврейки, вони мали найбагатшу клієнтуру. Найдешевша жінка коштувала один злотий. За ці гроші у 1938 році можна було купити один кілограм цукру, десять кілограмів картоплі… Пана Казимира кобіти знали як порядного хлопця, і коли не було грошей, “давали” в кредит. Кожного разу повія уважно оглядала статевий орган клієнта, сама мила його. Використання презерватива залежало від неї самої. Презерватив видавався за окрему ціну. Пан Казимир брав його з собою, бо так виходило дешевше. До повії часом ходили по двоє-троє колег. Поки один був “у роботі”, інші сиділи у другій кімнаті у черзі і читали журнали. Повії любили молоду клієнтуру. Хлопці 17-18 років, хоч і не мали великих грошей, але швидко закінчували статевий акт і йшли геть. За словами пана Казимира, молоденьких “огєрів” (по-польськи – жеребців) повії обслуговували формально, без будь-якої видумки і фантазії. Інша річ, коли приходив клієнт у роках і з більшими грошима. Такого треба було “завести”, показати клас…

Війна війною, а секс
за розкладом…

У роки окупації Львова переважна більшість повій змушена була переключитися на німців. У німецькій армії за розгортання військових борделів в окупованих містах відповідав особисто маршал авіації Герінг. У бібліотеці іноземної літератури мені показали одне з оповідань відомого німецького письменника Генріха Бьоля. Воно датоване 1943 роком. Сюжет простенький. В один із львівських борделів прийшов німецький генерал. Він вирішив зняти на ніч повію, на яку мав гарну рекомендацію. Але виявилося, що за неї вже наперед заплачено 200 марок. Генерал сказав, що дає більше – 2 тисячі марок! Про секс в оповіданні нічого не сказано. Йдеться лише про високодуховні психологічні розмови генерала і повії. Виявилося, це не проста повія, а учасниця польського антифашистського підпілля, яка у такий спосіб збирала розвідувальну інформацію. Взагалі-то старожили Львова казали, що більшість львів’ян з презирством ставилися до жінок, які обслуговували німців. Колишній режисер Львівського телебачення Галина Ярема наспівала мені пісеньку, популярну у роки війни:

На вулиці Сікстутській я її пізнав,

Така ладна панна, що я сі закохав.

А як ззаду прочитав:

“Нур фір дойче дізе фрау”,

(Тільки для німців)

То мало що не впав…

Автор цієї публікації живе у Львові з 1946 року. У ті роки на подвір’ях нерідко траплялися гучні сварки між жінками. Не було для жінки більшої образи, аніж почути на свою адресу “ти курва німецька”… Цікавий то був час. Бракувало хліба, цукру, вугілля… Але мало не у кожній кав’ярні грали оркестрики. А старші хлопці на вулиці нерідко казали услід жінкам і дівчатам: “Дивися, ще одна курва пішла…”.

ПІСЛЯМОВА. Думаю, шановний читачу, ця пікантна тема не залишила тебе байдужим. Це теж часточка нашої історії, і її не треба соромитися. Тема не вичерпана. Допоможіть мені, дорогі друзі, продовжити цю розвідку. Що ви читали про львівських повій і про наші борделі? Що чули від своїх рідних і близьких? Може, самі обслуговували клієнтів? Може, відвідували борделі? Анонімність гарантується. Телефонуйте: (0322)
63-35-90, 233-75-88
(після 20.00).

Автор висловлює подяку доценту Львівського національного університету ім. Івана Франка Андрію Козицькому за допомогу у підготовці цього матеріалу.

На фото: Чимало мешканців знають, що колись вулиця Курбаса була вулицею «червоних ліхтарів».