Повоєнне радянське покоління про поляків у Львові знало дуже мало. Для тих, котрі народилися в місті у 60-70-х роках ХХ століття, вони були майже міфом, причому негативним. Поляки у свідомості радянських львів’ян стійко асоціювалися із “буржуазно-поміщицькою” Польщею. яка століттями поневолювала Галичину та постійно дискримінувала українське населення міста. Оце й усе, принаймні більш нічого не писали в радянських книжках з історії Львова, іншого у школах не вчили.
Звичайно, були ще недіючі польські костьоли та красиві гробівці на Личаківському цвинтарі, з викарбуваними на них звучними польськими іменами та прізвищами. Були катедра та костьол на Личаківській, біля яких декілька разів на рік збиралися чоловіки та жінки старшого віку, а ще – дві польські школи, про існування яких багато львів’ян дізнавалися випадково, натрапивши на них під час прогулянок містом. Були й самі поляки, які час від часу давали про себе знати в товаристві, але найчастіше люди не підозрювали, що вони поляки, бо ж говорили ті по-українськи та нічим особливо від українців не відрізнялися.
І звідкіля тоді було знати пересічним львів’янам радянського покоління, що ще за декілька десятків років до їх народження поляків у місті було понад 150 тисяч – кожен другий львів’янин. Чи могли відати, що Львів століттями був містом польської слави та величі, одним із центрів консолідації польського етносу у важкі роки. Що історія польського народу, його культура, освіта, наука без згадки про Львів не є повноцінними. І за етнічним складом населення, і за мовою, із культурою, і за духом Львів багато років дійсно був передусім польським містом, і не потрібно цих слів боятися, адже таким він не буде вже ніколи.
Історія
Поляки довго здобували право на це місто. 1349 рік, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, чи 1387 рік, коли вся Галичина, а з нею і Львів, майже на 400 років відійшли до Польщі – це лише історичні дати конкретних політичних подій. Остаточно ж Львів став польським містом років через сто, на межі ХV і ХVІ століть, а можливо – дещо пізніше. Доти вони виборювали першість у нелегкій суперечці ... ні, не з українцями, а з німцями та вірменами. Саме німці, багаті та самовпевнені купі та ремісники, довго (мабуть, іще з часів останніх галицьких князів) утримували у свої руках головні посади в органах міського самоврядування та керували найбільш престижними міськими цехами. Саме вірмени завдяки торгівлі східними товарами одержували величезні прибутки та робили Львів торговим мостом поміж Заходом і Сходом. І тільки після напливу польських колоністів і поступового занепаду транзитної торгівлі багаті львівські міщанські роди німецького та вірменського походження втратили панівні позиції. У Львові сформувалася нова міська еліта – уже польська. Молодий патриціат невдовзі зміцнів економічно, а потім і політично.
Урешті-решт, у ХV – ХVІ століттях німці були полонізовані, а ще років через сто, після польсько-вірменської церковної унії, – і вірмени.
А далі сотні років поляки були господарями в цьому місті, неодноразово захищали своє право на нього від турків і татар, від росіян і шведів, і звичайно, – від українців. І навіть, коли в самому Львові було спокійно, у важкі часи для нації польські мешканці міста неодноразово були в перших рядах захисників своєї Вітчизни. На згадку про все це вони залишили у Львові сотні томів історичної літератури, що зберігаються у сховищах бібліотеки ім. В. Стефаника, три меморіали на Личаківському кладовищі та легенду про “польських орлят”.
Із приходом більшовиків (вересень 1939-го) мешканці Львова практично відразу ж відчули всі “принади” сталінської національної політики. Мабуть, найбільш упереджено більшовики ставилися саме до поляків. У свідомості людей, котрі прибули тоді, уже міцно вкоренилися стандартні більшовицькі ідеологічні штампи. Поляки для них були ворогами, які тільки те й робили, що гнобили трудове українське населення. Тому з ними особливо не панькалися. У окремих випадках представники нової влади чинили свавілля: забороняли читати лекції польської мовою для польськомовних слухачів; самовільно вселяли приїжджих у будинки заможних поляків, а тих просто виганяли з дому; обмежували прийом на роботу осіб польської національності. Услід за цим в Галичині стрімко почав розкручуватися механізм примусової депортації поляків у східні регіони СРСР, який дещо раніше вже був апробований на Східній Волині та Поділлі.
А потім, у 1944-1947 роках, проходив обмін населенням поміж Польщею та СРСР. Лише за кілька років поляки позбулися фактично всього, що здобували та берегли століттями. Утім, розгублені, втомлені жорстокою війною, вони їхали зі Львова, навіть не маючи часу, аби осягнути весь обсяг утраченого.
Чимало, маючи негативний досвід життя з більшовиками, утікали в Польщу, не чекаючи вказівок нової влади. Однак багатьох не приваблювала перспектива переселення. Вони не розуміли, чому слід виїжджати тільки тому, що вкотре перекроєно державні кордони, тільки тому, що до цього закликає Москва та нове керівництво у Варшаві, легітимність якого викликала великі сумніви. Зрозуміти неминучість переселення їм допомагали більшовики. Терор став дієвим методом переконання.
Повоєнні роки
Ті поляки, котрі все ж залишилися у Львові, опинилися в дуже складних суспільних умовах – передусім психологічно.
Уже через десять років після початку переселення поляків у місті їх було приблизно вдесятеро менше порівняно з довоєнною чисельністю. Вони у Львові не лише втратили статус державного етносу, що само по собі вимагало кардинальної світоглядної переорієнтації представників цієї етнічної групи, але й перетворилися на малочисельну меншину, яка у 1959 році складала лише 4 % населення міста, поступаючись українцям, росіянам і євреям. Нове етнічне оточення (місцеві українці, більшість з яких були родом із сіл Галичини, інших регіонів республіки, росіяни та інші, переважно російськомовні) було не просто чужим для них, але й, відповідно до усталених стереотипів, – багато в чому ворожим, оскільки в минулі століття саме Росія й Україна нерідко становили загрозу польській державності. Поляки Львова після обміну населенням втратили підтримку з боку інших, колись полонізованих великих і середніх міст Галичини, від колись наполовину польського Львівського сільського повіту, а також опинилися в певній ізоляції від співвітчизників у Польщі. Крім того, влада і далі відверто не толерувала поляків. Їм в офіційній радянській історії було відведене місце колишніх окупантів, і не більше. Польського населення у Львові ніби не існувало, про нього майже ніколи не згадували.
Суспільна активність поляків у місті поступово майже завмерла, незважаючи на те, що їх чисельність у 60-70 роках минулого століття все-таки була доволі значимою – понад 10 тис. осіб.
Почалося стрімке розмивання їх етнічної самосвідомості й українізація. Зазначеним явищам сприяло й те, що в результаті обміну населенням зі Львова виїхала практично вся міська еліта: представники управлінської, культурно-освітньої, наукової та технічної інтелігенції, духовенство, військові, висококваліфіковані робітники тощо. У результаті в поляків, за даними переписів населення повоєнного періоду, виявився найнижчий рівень освіти з-поміж усіх головних етнічних груп, котрі мешкали у Львові. Окрім того, залишилися головно поляки зі змішаних польсько-українських родин, переважно жінки. І навіть за переписом 1989 року, через 45 років після обміну населенням, у місті представники цієї етнічної групи мали просто жахливу статеву структуру: на 1000 полячок у них припадало лише трохи більше ніж 600 поляків (при тому, що загалом цей показник становив понад 900 чоловіків на 1000 жінок).
Їх кількість швидко скорочувалася. У 1989 році було лише 9,7 тисяч, або 1,2 % населення Львова (порівняно з 1959 роком – на 40 % менше). Темпи зниження чисельності поляків у Львові та загалом у Галичині були значно вищими, якщо брати до уваги інші регіони України. Хоча поляки в інших областях були більш українізованими. У Галичині існували кілька факторів, що суттєво впливали на скорочення кількості. Перший: поступовий виїзд деяких поляків на постійне проживання в Польщу внаслідок прикордонного розташування регіону. Другий: несприятлива вікова структура поляків Галичини – багато осіб похилого віку. Третій: як і в інших районах України – асиміляція.
У 80-х роках майже 40 % поляків Львова вважали рідною мовою українську. Сталого польськомовного середовища в радянському Львові не існувало, старші люди послуговувалися рідною мовою тільки в родинному колі. Малочисельне молодше покоління швидко українізувалося. Цьому процесу сприяло те, що суто польських сімей у Львові було не так багато, а поляки у змішаних сім’ях записували дітей переважно українцями.
У радянський період у Львові постійно діяли дві польські школи – восьмирічна № 10 і середня № 24, хоча багато предметів у них викладали по-російськи. За даними перепису 1989 року, майже 15 % мешканців польської національності назвали російську рідною мовою. Правда, деякі факти свідчат, що російськомовні поляки Львова є нащадками вихідців із південних і східних областей України та інших регіонів колишнього СРСР, які в повоєнний період приїхали до міста.
Іще швидше за мову втрачалися національні традиції, занепадала культура. Римо-католицька церква була, мабуть, єдиним фактором, що хоча б якось підтримував національну ідентичність тих поляків, котрі залишилися у Львові.
Сучасність
Наприкінці 80-х розпочалося національне відродження польської етнічної групи в Галичині. У багатьох містах і селищах краю було створено польські культурні товариства, активізувалася діяльність римо-католицької церкви, з’явилися газети, нові польські школи та класи. Надходила допомога із Польщі. Це значною мірою призупинило процес асиміляції, але цілком можливо, що чисельність польського населення Львова далі зменшуватиметься. За умови складної економічної ситуації немало його представників переїжджають на постійне проживання в значно економічно стабільнішу історичну батьківщину. Чисельність польської етнічної меншини в місті може дещо зрости лише в тому випадку, коли визнають себе поляками ті львів’яни, які в повоєнний період записувалися українцями. Скільки таких було – наразі не відомо навіть приблизно.
В України та Польщі дуже багато складних сторінок історії, особливо тих, що стосуються Львова.
Однак вони вже у віддаленому минулому. Зараз, хоча здебільшого завдяки польським туристам, у Львові знову чути польську мову. Власне львівським полякам не позаздриш. Вони дуже слабкі як національна меншина. І те, що тепер, на відміну від радянського періоду, вони мають нагоду сповна реалізовувати свої права, суттєво справи не покращує. Бо аж занадто великих втрат зазнали після Другої світової війни. Якби ще років 10 протрималася комуністична влада, то вони стали б у місті справжніми реліктами, а потім і позникали... А коли пустуватиме римо-католицька катедра, місто дуже багато втратить. Львів стане біднішим.
