У середині XVIII століття на місці свого колишнього готичного храму домінікани збудували чудовий бароковий ансамбль із величним написом: "Soli Deo honor et gloria" -- "Лише Богові честь і слава".
Якщо добре придивимось, то чимало цікавих написів знайдемо і на стінах Латинської Катедри. Написи і образ Діви Марії на стіні катедрального костелу з боку вулиці Галицької розповідає нам про трагічну і зворушливу історію, яка сталася у Львові понад чотири століття тому. 1598 року померла від невиліковної хвороби 9-річна Катруся, донька міщанина Войцеха Домагалича. Дідусь дівчинки, відомий львівський геометр Юзеф Вольфович, убитий горем, намалював і встановив на стіні костелу образ Матері Божої Ласкавої. Згодом тут збудували каплицю з цим образом, частина якої далеко виступала на середину вулиці Галицької. З роками каплиця набула виняткового значення для віруючих. Тогочасний львівський хроніст писав: "Було то для старого Львова місце святіше святого. Заповнена молитвами і співом, вдень і вночі освітлена, оточена стоячими навколішки людьми, була ця каплиця ніби серцем Львова, потіхою у його смутках і охороною у нещастях". Було великою честю помолитися у цій каплиці перед образом навіть для польських королів. В кінці XVIII століття австрійська влада ліквідувала цвинтар навколо катедри і наказала розібрати каплицю. Чудотворний образ Матері Божої Ласкавої було перенесено до катедри, а на зовнішній стіні залишився напис на згадку про маленьку Катрусю і її дідуся, який увіковічив себе, намалювавши чудотворний образ.
Багато хто, напевно, проходячи повз катедру, помітив ядра, які висять на її стінах. Це пам'ять про найгрізнішу турецьку облогу Львова 1672 року. Султан Мехмет Четвертий, захопивши все Поділля, доручив Капудан-паші і його союзникові гетьману Петрові Дорошенку взяти Львів. Найбільша кількість військ за всю його історію -- 230 тисяч -- оточила місто. Регулярні польські війська -- драгуни, які за наказом короля прибули для оборони, швидко втекли подалі від небезпеки, не вірячи у можливість протистояти такій величезній військовій потузі. Практично усі знатні і багаті громадяни залишили місто, але бургомістр Львова, Бартоломей Зіморович, привів до присяги решту міщан і вони поклялися, що в жодному разі не залишать міста і будуть стояти до кінця. Їх було трохи більше однієї тисячі. І сталося чудо -- маючи перевагу у 230 разів, ворогу все ж таки не вдалося вдертися до міста. Капудан-паша погодився на викуп у 80 тисяч талерів, з яких місто могло сплатити лише 5 тисяч. До моменту повної виплати турки взяли десятьох заручників, серед яких було і два українці. Все місто зі сльозами подяки проводжало їх у неволю. До заручників за власним бажанням пристав міщанин Яків Нирка. Цілих сім років перебували вони в турецькій неволі, аж поки місто не виплатило всі гроші, але повернулися додому живими не всі.
Найбільше ядро, яке висить з боку Площі Катедральної нагадує нам про ці події і має напис: "Ex obsidione turcica", тобто "З турецької облоги, року Божого 1672, дня 28 березня".
А старовинний, гарно оздоблений напис латиною, розповідає історію меншого ядра, яке висить з боку каплиці Боїмів: "Під час облоги Львова турками року Божого 1672 дня 29 вересня це 38-фунтове ядро, вистрілене з гармати, перелетіло через східне вікно, впало до середини костелу за великим вівтарем і затрималося без жодної шкоди під розп'яттям в пресвітерії, коли, власне, в ніч на Святого Михаїла вирувала страшна буря з громами і блискавками".
Артилерійний снаряд на фоні темно-червоної австрійської цегли, вмурований у стіну Катедри, нагадує про українсько-польську війну 1918-1919 років, а напис теж латиною говорить: "Ex obsidione ruthenorum" -- "З української облоги 5 березня 1919 року".
Такі ж пам'ятки можна побачити на стінах Преображенської церкви (тут стоїть дата 5 січня 1919 року) та церкви Ольги і Єлизавети на Привокзальній (6 і 9 березня 1919 року). Усі ці храми постраждали від обстрілів під час майже п'ятимісячної облоги Львова, яку здійснювали українці після того, як залишили місто.
Єдина пам'ятка, власне, з часів Листопадового Чину 1918 року -- ядро на ланцюгах без жодного напису висить на південній вежі костелу Марії-Магдалени на вулиці Степана Бандери. Це пам'ять про обстріл українцями 21 листопада з Цитаделі польського загону, який зайняв позицію на вежі костелу Марії-Магдалени. Саме той обстріл зруйнував вежу.
Звичай прикрашати житло крилатими виразами й різноманітними сентенціями філософського змісту існує у Львові з давніх часів. Кам'яниця №28 на площі Ринок відома тим, що тут провів свою останню ніч перед стратою молдавський правитель Іван Підкова. А з XVI століття цей будинок здебільшого належав аптекарям і лікарям. Тут ми над обидвома порталами і над усіма вікнами бачимо латинські написи, які вражають нас середньовічною мудрістю, що не втратила свого значення і сьогодні. Над вікнами третього поверху зліва бачимо напис Probus invide nemini ("Мудрий не заздрить нікому"), Domat omnia virtus ("Цнота перемагає все") і Virtus praem v. honor ("Пошана -- нагорода цноті"). Нижче -- "Де благодать, там і Бог", "Де надлишки, там гріх" і "Де багатство, там приятелі". Зліва від порталу дуже характерний для епохи Ренесансу вислів: "Ніколи корисне не минається з прекрасним" і нарешті над головним порталом: Deus meus et omnia -- "Бог мій і все". Якщо ми спробуємо серйозно порозмірковувати над цими сентенціями, то, можливо, хоч трохи наблизимось до людини епохи Ренесансу -- розумної, спокійної, гармонійної і життєрадісної.
Відомий будинок "Пір року" на вулиці Вірменській, 23 був декорований у другій половині XIX століття рельєфами чудового українського майстра Гавриїла Красуцького. Тут ми бачимо рельєфи, які алегорично зображають чотири пори року і римського бога Сатурна, з яким пов'язані уявлення про "золотий вік". Це алегорія весни і напис: "Не барися і ниву масну хай переорюють дужі воли". Літо з написом: "У спеку треба стинати хліби золотії". Це осінь, яка, як написано, "барвисті дарує плоди" і нарешті зиму характеризують слова: "В холоди землероби живуть урожаєм і весело бенкетують поміж собою". А це вже точно про нас, особливо про місяць січень. Усі цитати взяті у давньоримського поета Вергілія.
Дуже оригінальний напис ми можемо побачити на фасаді Технічної бібліотеки університету "Львівська Політехніка". Hic mortui vivunt et muti loquuntur -- "Тут мертві живуть, а німі говорять".
А головний корпус Політеху промовляє до нас девізом Litteris et artibus -- "Науками і мистецтвами".
На так званому "будинку медиків", що на вулиці Конопницької, 3 між вікнами другого і третього поверхів читаємо: "Життя коротке" (на жаль), "Мистецтво вічне, або наука довга" (і те, і інше мало втішає, коли життя коротке), "Випадок скороминучий" (так... і радість, і горе швидко минають) і, нарешті, "Твердження утруднене" ( тут вже нічого не заперечиш). Всі ці вислови належать видатному античному медикові Гіппократу.
А власник будинку на Парковій, 14 побажав мати у себе дуже оригінальну латинську сентенцію "Неприятелю, оминай мій дім" (цікаво, чи мали оминати його дім неприятелі, які не знали латини?)
На відміну від мешканця з Паркової, у багатьох львівських будинках ми натрапляємо на привітне лаконічне Salve -- "Вітаю", як, наприклад, на підлозі брам кам'яниць на вулиці Новий Світ. Цікаво, що в часи козаччини з цього латинського вітання зробили кальку і означили так стрільбу з гармат "сальвами" (залпами).
У новітні часи (напевно, щоби здаватися розумнішими) спробою повернутися до давньої традиції є латинський напис на фасаді нового корпусу Ветеринарної Академії -- "Тварини, складіть шану людям". За що тварини повинні дякувати людям -- не відомо, хіба що за досліди над ними, але що написано, те написано.
