Мерехкотіння кількох десятків свічок створювало неповторну гру тіні на кам’яних склепіннях підземелля тисячолітньої кам’яниці. Пронизливий холод, тиша і ось ця гра світла і тіні… здавалось, що фізично відчуваєш, як до тебе звертаються, а іноді навіть торкаються, душі наших предків.
Львів – старовинна галицька столиця. Заснований у 1256 році, він зазнав чимало перебудов. Змінювались часи, що приносили з собою нові архітектурні смаки. Разом з ними приходили нові архітектори та технології будівництва. Запеклі війни, нищівні пожежі та ще чимало факторів багато разів змінювали обличчя міста, робили його іншим. На фундаментах старих зруйнованих людьми і часом споруд згодом поставали новозбудовані. Незмінним залишалося одне – його підземелля. Щоб приховати від небажаного ока приватне життя, чи для військових або політичних потреб створювались підземні переходи, галереї, лази, схови тощо. Маючи в захищеній стінами площі всього 36 гектарів, місто росло не тільки в висоту (львів’яни одними з перших побудували в західній Україні три- і навіть чотириповерхові будинки) – воно поступово розросталося і в глибину, створюючи невидиму для стороннього ока архітектуру підземного Львова.
Тривалий час львівські підземелля так і залишались ще однією легендою старовинного міста. Однак не так давно, завдяки ентузіастам з мистецької галереї «Равлик», подорожі деякими підземеллями Львова стали не тільки реальністю, але й захопливим дійством, яке залишає спогади на все життя. На одній з таких прогулянок побував і кореспондент «Бліц-Заходу».
Коли про метро і не мріяли…
Загалом підземелля Львова за найскромнішими підрахунками налічують понад сто кілометрів завдовжки. Більша частина з них – це споруди міської каналізації, як сучасної, так і тієї, що збереглась з часів пізнього середньовіччя. Крім цього, існувало (і, власне, існує досі) ще чимало підземних переходів між звичайними «міщанськими» будівлями, сакральними спорудами (церквами, монастирями), рештками міських фортифікаційних споруд та укріплень. Більшість з них або засипані, або закриті. Потрапити туди без спеціального спорядження і підготовки не те щоб неможливо, а просто не рекомендується: окрім небезпечних для життя отруйних газів, частих обвалів та зсувів грунту, з-під землі можна винести на світ Божий ще чимало різноманітних агресивно налаштованих проти організму людини бактерій та вірусів.
Велика кількість підземель досі мають статус «terra incognita», адже міські комунальні архіви неодноразово знищувались чи вивозились за межі нашої держави. Тому у Львові нікого не дивує, коли перед приїздом якоїсь важливої персони всі каналізаційні люки або заварювались, або заливались розчином бетону.
Загалом всі львівські підземелля можна поділити на кілька типів. Напевно, найвідомішим підземеллям міста є штучно скрита під каменем сучасного Проспекту Свободи річка Полтва. Свого часу це була суднохідна ріка, по якій плавали човни розміром з козацьку чайку. Беручи початок з багатьох природних джерел, ця річка тече і сьогодні. Захована під кількаметровим шаром «гранітного неба», вона забирає в себе всі продукти життєдіяльності сучасного міста і через південний Буг і Польщу впадає в Балтійське море. Іноді львів’яни жартують, кажучи, що це їхній найбільший сучасний внесок в європейську спільноту.
Однак Полтва кілька разів рятувала життя львів’ян. Перший раз, коли в темноті штучних проходів від німецьких військ заховалось близько тисячі євреїв. А потім – коли там переховувалось майже стільки ж українців вже від військ радянських.
Іншим цікавим з точки зору туризму видом підземель є підземні частини будинків навколо площі Ринок. Як свідчать львівські археологи, в ті часи, коли площа практично відповідала своїй назві, колосальні підземні порожнечі використовувалися торговельними гільдіями купців як складські приміщення. Відомо, що вони складаються з кількох ярусів, які зараз переважно засипанні, однак вже починають потихеньку відновлюватись і використовуватись під ресторани та кафе. Зокрема, це кафе «Венеційський лев», «Золотий вепр» та підземна частина кав’ярні «Італійське подвір’я». Одним з найстарших підземних об’єктів на вищезгаданій площі є також «Аптека–музей». Справжня історична її назва «Під чорним орлом». Це діючий вже протягом майже чотирьох століть (заснована вона була в 1735 році) фармакологічний заклад. У первозданній красі тут збереглися не тільки інтер’єри торгових залів та обладнання, але й темні катакомби підземних приміщень, де знаходиться справжня лабораторія середньовічного вченого-алхіміка, старовинна бібліотека рецептів, колекція давніх медичних приладів.
В останні роки, завдяки роботі ентузіастів були розчищені підземелля церкви Преображення Господнього.
Більшість львів’ян знають розташований поблизу центру велетенський колишній оборонний об’єкт, так звану цитадель. Насправді старовинна назва цієї висоти «гора Вроновських». У другій половині позаминулого сторіччя австро-угорський уряд викупив цю землю у збіднілої місцевої шляхти та збудував на горі міцні артилерійські кошари та бастеї, в яких згодом розмістився військовий гарнізон. Під час Другої світової там знаходився гітлерівський концтабір для військовополонених. Із тих часів на горі збереглася ціла низка підземних переходів (про це свідчать часті обвали та зсуви грунту в місцях руйнування глибоких підземних галерей). Однак всі тамтешні глибинні секрети й до сьогодні знаходяться під контролем служби безпеки. Кажуть, що ходи від колишніх артилерійських веж ведуть аж до містечка Яворів (приблизно 60 км від Львова).
Навколо Високого замку є, як мінімум, три підземні ходи в різні керунки. Один з них веде до монастиря Святого Онуфрія. На Лисій горі також знайшли підземний хід. Біля пам’ятника Івану Федорову теж можна побачити закритий підземний хід, яким можна було пройти від вулиці Підвальної до Валової. Біля пам’ятника Шевченку теж є вхід у підземний тунель, яким можна пройти аж до оперного театру.
Часто-густо підземні проходи знаходять під час будівельних робіт. Так було з підземеллями, які знайшли досить недавно і які ведуть від вулиці Князя Романа аж до Личаківської. Тож підземних проходів у місті на сьогодні є чимало, але, на жаль, жоден з них зараз не підготовлений для прийому туристів.
… Щоби був ближче до пекла…
Однак ентузіасти з галереї «Равлик» на чолі з Юрієм Гайдою показали лише верхівку і до сих пір не розгаданих таємниць львівських підземель. Як це не дивно, але пролити світло на історію підземель допомогли історики Андрій Козицький та Степан Білостоцький, які багато років досліджували кримінальну історію галицької столиці. У їхньому співавторстві вийшла книга «Кримінальний світ старого Львова». Ось деякі факти з неї.
Найбільше згадок про підземні каземати Львова відноситься до епохи середньовіччя. Вільне галицьке місто мало розгалужену систему міських та державних в’язниць, головні з яких знаходилися в пивницях ратуші. Не зважаючи на те, що це місце ув’язнення знаходилося, так би мовити, під ногами в міського начальства, у люстраційних документах вони значилися не інакше як «locus foetidus et vix tolerabilis» (місце смердюче і ледве стерпне – прим. авт. ).
У XVII сторіччі тогочасний львівський бурмістр Мартін Кампіан (який, до речі, трохи виправив нестерпні умови утримання в тогочасних пенітенціарних міських закладах) під час проголошення вироку говорив: «… Посадіть його до «холодної» в’язниці, де темно і задушливо, щоби був ближче до пекла і почув звідти галас грішників… ».
Як місця ув’язнення, у Львові використовували також підземну частину міських фортифікаційних споруд. У XVIII сторіччі в підвальних приміщеннях міського арсеналу (нині це музей «Арсенал» – прим. авт. ), утримували учасників Коліївщини – гайдамаків. Сиділи в’язні і в глибоких пивницях Високого та Низького замків (на жаль, до нашого часу не збереглася жодна із згаданих замкових споруд). Зокрема, в документах магістрату згадується, що на Високому замку для в’язнів були відведені північно-східна та південно-східна вежі, які мали назву «шляхетської» та «гультяйської». «Шляхетська» мала п’ять поверхів, а «гультяйська» – чотири. Найважчою карою вважалося утримання в нижньому підземному поверсі веж, де не було печей, а вікна знаходилися дуже високо. Засуджених опускали туди на мотузках і таким способом передавали їм їжу. До речі, нещодавно у Львівській міській раді розглядалося питання про відновлення замкового комплексу на горі Високий замок. Якщо проект буде реалізовано, цікаво, чи створять нові батьки міста в’язницю в місці її колишнього знаходження?
Підземні некрополі Львова
Середньовічний Львів мав всього 36 гектарів. Така невелика площа спричиняла багато незручностей. Окрім вузеньких (іноді не могли розійтися двоє перехожих) готичних вуличок, мандрівників того часу вражала велика кількість кладовищ та некрополів. В місті було розташовано більше сорока (!) місць людських поховань.
Туристи, які в наш час відвідують Львів і милуються принадами старовинної центральної, так званої «казимирівської» частини, напевно і не здогадуються, що розгулюють буквально по людських кістках.
Однак, середньовічні мешканці Львова зіштовхнувшись із потребою поховань на території міста, розміщували могили своїх рідних та близьких не тільки під відкритим небом на храмових кладовищах, але й глибоко під землею. Частіше всього в криптах міських церков та соборів. Найвідомішими місцями катакомбного поховання є Домініканський собор, підземелля костелу св. Лазаря. До речі, в останньому муміфіковані тіла зберігалися аж до другої половини ХІХ сторіччя. В «домініканці», як називають львів’яни цей собор, за свідченням істориків та знавців місцевих старожитностей поховальні камери під землею були розташовані в декілька поверхів. На даний момент доступ є лише до верхнього із них (там знаходяться запасні фонди Музею історії релігії – прим. авт. ) Про такий «гуртожиток» для львівських покійників стало відомо із архівних записів. У них йшлося про те, що король Речі Посполитої Ян-Казимір ІІІ Собеський в бажанні зробити місто однією із своїх резиденцій розпорядився більшість кладовищ з львівських мурів винести і підвали церков від людського праху вичистити. Виконуючи наказ монарха, міські старости тільки з підвалів Домініканського костелу вивезли 30 (!) возів людських останків.
Підземелля львівського Амура
На території сучасного Львова збереглося багато храмів та монастирських комплексів. В середньовіччі їх було набагато більше. В давнину постриг у монахи відбувався в більшості випадків примусово: туди скеровували, рятуючи від світської ганьби, невірних дружин та розпусних доньок львівські патриції, там спокутували гріхи місцеві гультяї та любителі дуелей. Однак навіть за високими монастирськими стінами панували земні пристрасті. Одна і львівських легенд стверджує, що між чоловічим та жіночим кляшторами (монастирями – прим. авт. ) бернардинів та кларисок існував підземний хід, який прорили монахи, щоби вдаватися до плотських втіх. Причому, говорять, що цю підземну галерею першими стали рити монашки-клариски. Зараз туристи можуть побачити обидва цих монастирі, вони розташовані трохи вище Порохової вежі на вулиці Підвальній у Львові. Однак чи існувало насправді це «амурне» підземелля, достеменно не відомо.
Беовульфи підземного Львова
Практично у всіх народів Європи збереглися легенди про двобій героя із змієм-драконом. У Львові власних версій «сказання про Беовульфа» аж дві, і обидві пов’язані із підземним світом міста. Перша із легенд львівського фольклору розповідає, що в печері на Святоюрській горі (зараз там розташована церква святого Юрія) жив велетенський змій, який дошкуляв місцевим жителям і харчувався лише гарненькими дівчатами. Допомогли місту позбутися цього лиха, за різними джерелами, чи сам святий Юрій-Змієборець, чи то святий старець, який молитвами приголомшив Дракона-сатану. Як би там не було у давнину, але зараз гості Львова дійсно можуть побачити на Святоюрській горі грот, в якому нібито жив змій. Існує під храмовим комплексом і ціла низка багатоярусних підземель. Не виключено, що деякі з них природного походження і облаштовані людиною для власних потреб.
Друга «прописка» львівського Змія-Горинича – це так звана Медова Печера. Вона розташована в районі міста під назвою Майорівка. Насправді ця не досить глибока підземна порожнина рукотворного походження. Це каменоломня, звідки видобували камінь для міських будівельних потреб. Але схильні до всього містичного і загадкового, львів’яни «оселили» змія в непривітних глибинах Медової Печери. За легендою, місцевим переможцем змія став не лицар і не святий, а звичайний хлопець-ремісник Грицько.
Доторкнутись до рук древнього майстра
Одним з небагатьох підземель, куди сьогодні можна потрапити, не порушуючи закон і без зайвого ризику для свого життя, є підвали костелу Петра і Павла, що був збудований єзуїтами у 1610-1630 роках. Подорож у минуле починається з залізної хвіртки, що закрита на справжній, цілком діючий замок 18 сторіччя. Всього один оберт велетенським ключем – і подорож починається. Про ці підземелля, як і про багато інших, ходить чимало як драматичних, так і курйозних легенд. Скажімо, радянські археологи стверджували, що під час розкопок вони знайшли тут дибу у вигляді шибениці та набір спеціальних інструментів для катувань (залізні кліщі, металеву маску з патрубком, з допомогою якої до рота віровідступників заливався окріп чи розплавлене олово). Однак сучасні історики відносять ці «знахідки» скоріше до політичних «лякалок» того часу, ніж до історично достовірних фактів.
Вражає унікальна цегляна кладка мурів, адже на багатьох цеглинах (гладанках) і досі збереглись відбитки пальців древніх майстрів (технологія виробницва була такою, що майстер заливав у дерев’яну форму сиру глину, а потім шліфував її, гладячи зі всіх боків руками. Тому ми сьогодні можемо одним дотиком руки «потиснути долоню» древньому майстру. Не менш видовищними є рештки фресок на стелі.
В одному із залів підземелля, на окремій лаві експонуються деякі знахідки, що були виявлені під час розчищення тунелів. Це рештки побутових речей тих часів. Однак головна інтрига полягає не в цьому.
Фауст та Дракула львівських підземель
Наймістичнішим і найзагадковішим об’єктом цього підземелля є зроблений з суцільної кам’яної брили саркофаг. Вага лише однієї його кришки понад 600 кілограмів. Гріб призначався для архієпископа Вижицького, про це свідчать надписи латиною на самому саркофазі та деякі документальні свідоцтва. Однак, наскільки реальним є сам факт поховання, невідомо. Ні праху архієпископа, ні даних, що він був похований деінде, немає… А сам саркофаг має суттєву тріщину, крізь яку можна або пролізти всередину, або вибратись назовні. Легенда каже, що в роду Вижицьких чоловіки мали непомірну фізичну силу. Тому цілком реально, що самого пресвятого отця поховали таки заживо в летаргічному сні, однак, проснувшись, він зміг дати собі раду. В середньовічних документах також є згадки про те, що рід Вижицьких, звідки походив згаданий архієпископ, ніс на собі прокляття. Один з шляхтичів навіть покінчив життя з допомогою срібної кулі, бо підозрював себе у схильності до вампіризму. Отож не виключено, що священнослужитель вибирався з труни.
Інший випадок потойбічного характеру, який приніс похмуру славу цим підземеллям, – це угода одного монаха-ієзуїта із дияволом. Легенда стверджує, що місцева духовна братія за надмірну гординю та пихатість примусово зачинила в келії одного із монахів. Під час такого усамітнення монаха відвідав невідомий чоловік в одязі міщанина. Після цього ченець із келії зник. Знайшли лише клаптик паперу, підписаний кров’ю. За свідченнями церковних фахівців того часу, це був так званий цирограф (угода людини і диявола – прим. авт. ). Однак чи насправді монах підписав угоду з нечистим, чи просто йому набридло нуднувате монастирське життя і він втік за допомогою світського спільника, так і залишилося невідомим.
