Під час великої пожежі у 1527 році, коли горіло ціле місто, годинник на вежі ратуші вцiлiв. Однак виявилось, що він, як i вся вежа, потребує ґрунтовного ремонту. Ці роботи виконав майстер Лукаш, а розпис відновив монах-домiнiканець Олексій, за винагороду 1 фл. 6 гр. Через 20-ть років знову було проведено ремонт годинника на ратуші, під час якого оновлено линви, завiшано новi кам'яні гирі i т.д. Столяр Шимон виготовив нові стрілки i циферблат, на котрому поруч з цифрами намалював хід сонця та місяця.
У 1571 році нова пожежа знищила все на що було затрачено стільки часу та коштів. Запрошений з Перемишля годинникар Бальтазар Словiк встановив, що старий годинник взагалi не придатний до використання, через що вiн був демонтований, а на його мiсце тимчасово встановлено годинник з Галицької брами. Тим часом Мельхiор Тиль з Слеська приступив до роботи над новим годинником. Всi витрати, в розмiрi 220 фл., взяло на себе місто. Робота над новим годинником тривала два роки i у 1574 роцi вiн вже зайняв своє мiсце на вежi. Згодом було встановлено дзвiн, що вiдбивав кожнi 15-ть хвилин, великий залізний хрест для стрiлок, новi гирi, двi линви довжиною по 36 сажнiв, якi спеціально найнята людина висмарувала лоєм i жиром, а також встановили новi циферблати з позолотою. Саме цьому годиннику присвятив Себастiян Кльонович декілька вiршiв у своїй "Роксолянiї".
У 1721 роцi було куплено новий годинниковий механiзм, котрий поступився у 1788 роцi годиннику з вежi костелу єзуїтiв, а цей - розбився 14 липня 1826 року при падiннi вежі ратуші.
На новозбудованiй вежi встановили годинник виготовлений у Вiденському Полiтехнiчному Iнститутi. Опікою над ним зайнявся професор Штемпфер, а професор математики Стражницький у газетi "Mnemozyna" за 1837 рiк подав вичерпну iнформацiю про це чудо механіки. Однак функцiонувало воно лише 11-ть рокiв - до 1848 року, коли пiд час обстрiлу Львова годинник разом з вежою ратушi згорiв. Пiсля вiдбудови вежi у 1851 роцi на нiй встановили годинник з фабрики Вiльгельма Штiлє пiд Вiднем, i цей годинник несе свою службу до сьогоднiшнього дня.
У Львiвському обласному архiвi зберiгається "Книга вiдвiдувачiв вежi ратушi", котра була започаткована 3 травня 1851 року. На її сторiнках збереглись вiдомостi про осiб котрi щорiчно 3 травня пiдiймались на вежу, та їхнi враження. На форзацi, рукою тогочасного наглядача вежi, а водночас i годинника, зроблено запис про iсторiю вежi та годинника на нiй.
В давнi часи утримувало мiсто ще й годинник на вежi Галицької брами, що знаходилась на тому мiсцi, де нинi вулиця Галицька перетинає вулицю Братiв Рогатинцiв. Не слiд уявляти собi Галицьку браму чимось на зразок великих дверей у мурi, оскiльки це була потужна i досить складна фортифiкацiйна споруда, якою опiкувався цех кравцiв. У 1549 роцi тут встановили годинник, що став найбiльшою оздобою вежi поряд з мiською в'язницею, крамницями та ятками, що знаходились тут.
Встановив годинник на Галицькiй брамi бернардинець, син львiв'янки, Станцель Газовий. В тому ж 1549 роцi пiднято на вежу годинниковий дзвiн, збудовано примiщення для годинника, а мiському годинникарю, який з того часу повинен був слiдкувати за обидвома мiськими годинниками, пiднято платню до 12, а згодом - до 15 гр. на тиждень.
У 1564 роцi, вищезгадуваний годинникар з Перемишля, котрий згодом став львiв'янином, Бальтазар Словiк, зробив для Галицької вежi новий годинник. Саме цей годинник тимчасово переносився на вежу ратушi. Остання згадка про годинник на Галицькiй брамi датується 1666 роком з нагоди ревiзiї мiських башт. В нiй читаємо: "... а до годинникового механiзму дiстатись не могли за вiдсутнiстю ключа, лише вдавали, що хтось має мати ключ, але невiдомо хто. Напевно механiзм вкрила iржа, i там повно смiття..."
Мандрiвник Ульрик Вердум пiд час своєї подорожi 1670-1672 рокiв згадує, що єзуїти на своєму костелi мають годинник "нiмецький, як його тут називають, котрий б'є i показує лише дванадцять годин, напротивагу всiм iншим на яких дзвони б'ють двадцять чотири години". З цього слiдує, що єзуїти першими у Львовi запровадили сучасну систему рахунку часу. Пiд час грунтовної реставрацiї костелу у 1702 роцi було зведено найвищу на той час вежу у Львовi, а на нiй у 1756 роцi встановлено годинник "з великою зручнiстю для мiста та студентiв". Як вже зазначалось, у 1788 роцi, пiсля скасування ордену єзуїтiв австрiйським урядом, годинник було перенесено на вежу ратушi.
В першiй половинi ХVIII столiття Дiана з Бетумiв Яблоновська подарувала Львову ще один годинник. Вiн був встановлений на вежi костелу Кармелiтiв взутих, котрий знаходився в районi сучасної вулицi Князя Романа, на дiльницi яку займають будинки № 1/3/5, по лiвiй сторонi. Цей годинник разом з дзвонами та вежею було знищено у 1769 роцi.
Один з найвiдомiших годинникiв Львова знаходиться на дзвiнницi колишнього монастиря Бернардинiв при площi Галицькiй. Вперше годинник тут було встановлено у 1753 роцi. А вже у 1785 роцi, пiсля випровадження бернардинцiв з їх власних стiн, вежу та годинник було занедбано i вони перетворились на помешкання для птахiв та схованку для кiлькох монахiв-бернардинцiв, що чекали на кращi часи для свого ордену. В 1817 роцi, пiсля повернення Берннардинiв, годинник було вiдреставровано. Але постало питання:"Хто повинен ним опiкуватись?" Бернардинцi стверджували, що годинник служить мiсту, i тому мiсто повинно платити годинникарю, що доглядає за ним, але, за переказами, годинник був настiльки застарiлої конструкцiї, що коли на прикiнцi ХIХ столiття виникла потреба в його ремонтi, то жоден з львiвських майстрiв на це не погодився i його довелось вiдправляти аж до Праги, звiдки вiн повернувся настiльки добре вiдлагодженим, що протягом тривалого часу працював краще нiж годинник на ратушi. Сучасники вважали, що це було також заслугою старого монаха-бернардинця, котрий настiльки був закоханий у годинник, що навiть кавалками власного одягу затикав дiрки та шпари на вежi, аби навiть найменший порух вiтру не зашкодив механiзму.
На сьогоднiшнiй день, як доказ високої майстерності львівських годинникарів, цей годинник знову працює, i напевно за традицією вказує час, що вiдрiзняється вiд показiв годинника на вежi ратушi.
На сучасній вулиці Коперника стояла, знищена фашистською бомбою, церква Святого Духа, збудована у 1722-1729 роках. На сьогоднi залишилась вiд неї лише струнка вежа-дзвiнниця. Годинник на дзвiнницi походить зi скиту Манявського i встановлений на нiй у 1786 роцi. На сьогоднi це один з небагатьох дiючих годинникiв на львiвських вежах. Але за традицiєю "Галицької точностi" його покази вiд годинника на ратушi рiзняться рiвно на одну годину (дані повністю невірні, оскільки востаннє у 1998 році годинник реставровано на кошти, зібрані учнями Львівської гуманітарної гімназії за пропозицією директора музею “Русалка Дністрова”. Оскільки ніким кошти на його обслуговування не виділяються, то заводять годинник сторожі музею безкоштовно, а похибка ходу не перевищує 5-10 хвилин).
Розповiдаючи про годинники на львiвських вежах слiд згадити ще про ряд нинi недiючих: годинник на вежi церкви Св. Анни на роздорiжжi сучасних вулиць Городоцької та Шевченка походив з 1862 року; годинник на вежi костелу Марiї Магдалини (нинi органний зал) встановлено близько 1890 року; годинник на вежi костелу Ельжбєти, нинi церква Ольги на розi вулиць Городоцької та Степана Бандери, походив з початку ХХ столiття.
Окрім годинників на вежах були у Львовi i такi, що знаходились у помешканнях городян. Довгi роки у повсякденному вжитку використовувались клепсидри, пiсковi та водянi годинники. Ще в ХVII столiттi серед опису майна купців зустрiчаємо "текучi годинники". Навiть в ратушi службовий час вiдмiрювали за клепсидрою, а частiше використовували "великий пiсковий годинник". Поруч з тими "текучими годинниками" ще з першої половини ХVI столiття у ратушi використовували також механiчнi годинники.
Як свiдчать документи, тривалий час годинники залишались дорогою i мало доступною рiччю. Не дивлячись на це львiвська знать мала свiй сентимент до цих приладiв. Так, по смертi Ян Аленбек залишив у спадок аж шiсть годинникiв, серед яких вирiзнявся один, що зображав золотого коня на якому сидить вершник. П'ять рiзних годинникiв було у Бартоломея Зиморовича.
Не всi годинники, що можна було зустрiти у нашому мiстi, походили з-поза Львова. Оскiльки вiд 1637 року почав дiяти "Львiвський цех годинникарiв". Статут цього нового для мiста цеху було затверджено 29 грудня 1638 року, але лише 23 червня 1766 року цех набув цiлковитої незалежностi вiд цеху слюсарiв, якому до того був пiдпорядкований. Кiлькiсть цехових майстрiв у рiзнi роки коливалась вiд 3 до 5.
Шлях до здобуття звання майстра був не легкий i тривалий. Пiсля 6-ти або 7-ми рiчної науки потрiбно було вiдбути у рiчну подорож по свiту для ознайомлення з ремеслом. Лише пiсля того допускалось до екзамену на звання цехового майстра. За статутом, членом львiвського цеху годинникарiв могли бути особи як римо- так i греко-католицького вiровизнання. Складнiсть вступу у цех полягала в тому, що майстер мав право тримати тiльки трьох учнiв, а четвертого прийняти лише тодi, коли один з учнiв вiдiвчиться половину термiну. На аристократичнiсть цеху впливав також розмiр вступного внеску, який становив для учня 8 зл., а для майстра 50 зл.
Як вiдомо, кожен хто не хотiв, або не мiг належати до цеху, а жив з ремесла, називався партачем (вiд латинського - parte fraternitorum - поза цехом). Партач не мiг користуватися захистом i пiдтримкою цеху, але над ним не тяжiли статутнi обмеження, вiн мiг вводити будь-якi технiчнi новинки, випускати будь-яку кiлькiсть продукцiї, продавати її за яку завгодно цiну, мiг тримати будь-яку кiлькiсть учнiв та пiдмайстрiв. Як правило, партачi селились на юридиках - дiлянках мiста, якi належали приватним особам або церквi i на якi не розповсюджувалась мiська юрисдикцiя. Партачiв радо приймали на умовi сплати певного чиншу. Дiяльнiсть партачiв завдавала вiдчутної шкоди iнтересам цеху годинникарiв. Судовi книги Львова мiстять велику кiлькiсть скарг цеху на дiяльнiсть партачiв. Але мiська влада була безсилою. I тодi цеховики громили майстернi партачiв, знищуючи iнструменти та готову продукцiю. Як приклад, судова справа Олександра Гершановича, що розпочалась у 1776 роцi i була виграна ним у засновникiв цеху - майстрiв Антона Камiнського, Маркуанда, та Соколовського. Але ще у 1779 та 1782 роках зустрiчаємо його iм'я як вiдповiдача.
У документах вiд 1842 року зустрiчаємо, що австрiйський уряд визнає годинникарство як вiльну професiю без цехових обмежень. I так було до 1887 року, коли цех було замiнено на промислову спiлку. На цей час у Львовi було 104 годинникаря, зокрема - 35 майстрiв, 42 - челядники, та 27 учнiв.
З життям львiвських годинникарiв пов'язанi ще деякi цiкавi на наш погляд iсторiї. Так до ХVI столiття годинниками, як правило, опiкувались монахи. Однiєю з причин було те, щоб не дозволити "нечистiй силi" оселитись у складному годинниковому механiзмi. Вважалось, що годинник яким опiкується "божа людина" ніколи не введе в оману.
Iнша iсторiя, котра увiчнила iм'я вдови годинникаря Петра Гуерiннi, що успадкувала справу чоловiка, збереглась у цехових актах. Це була енергiйна i не по-жiночому сильна особа, i це вiдчув на власнiй шкiрi челядник Петро Стобницький. За його поданням вiдбулось судове засiдання, на якому вдова публiчно вибачилась перед челядником, присягнула бiльше такого не чинити, та була зобов'язана заплатити 6 злп. на користь бiдних.
Слiд згадати ще про знаменитого львiвського майстра Яна Енгля. Вiн першим у нашому мiстi зробив хронометр, котрий давав можливiсть вимiрювати короткi промiжки часу. До початку ХХ столiття цей хронометр зберiгався у Львiвськiй Полiтехнiцi. А про те яку рiдкiсть вiн становив для свого часу свiдчить такий факт. Щорiчно в день кiнних перегонiв до будинку Яна Енгля подавалась карета запряжена шiсткою коней i з великою помпою забирала господаря з хронометром та везла до мiсця змагань.
Хотiлося б згадати ще про сучаснi дiючi львiвськi годинники. Такими є - флюгер на Високому Замку, що водночас являє собою сонячний годинник (Ця теза авторів здається неправдивою); годинник на проспектi Свободи, що веде зворотнiй вiдлiк до нового тисячоліття (застарілі дані); ще рокiв 20-ть тому на початку вулицi Личакiвської знаходився годинник з живих квiтiв.
На сьогоднiшнiй день годинник став настiльки буденною рiччю, що ми рiдко задумуємось над тим скiльки йому потрiбно було пройти у своєму вдосконаленню, щоб стати тим чим вiн є у нашому життi.
