Росіяни та російськомовне населення у сучасному Львові

У минулому Львів був зразком багатонаціонального і полікультурального міста. Навіть якщо заперечувати існування мультикультуралізму як ситуації мирного співіснування різних етнічних та національних спільнот, неможливо забути про те, що місто створювалося саме різними громадами. Друга світова війна рішуче змінила цю картину. Львів став містом набагато більш мовно- та національно одноманітним, але водночас з’явилися нові національні меншини, які згодом відіграли визначну роль у розвитку міста, і відіграють її й донині. Однією з таких меншин є росіяни та російськомовне населення Львова. Вони з низки причрн є цікавою темою для соціологічного дослідження: порівняно небагато на цю тему було проведено досліджень, післявоєнний Львів традиційно вважається містом української мови та української культури, яке важко піддавалося русифікації та не сприйняло ні росіян, ні російської мови. У цій статті я хочу зосередитися на становищі росіян та російськомовного населення у сьогоднішньому Львові, і спробувати проаналізувати такі питання як їхня національна ідентичність, поняття батьківщини, проблема асиміляції, стосунки меншість – більшість. Основною темою дослідження є розповідь про молодих росіян та російськомовне населення нинішнього Львова, їхні життєві історії будуть описані на тлі історій їхніх родин, а також загальних відомостей про життя росіян у післявоєнному Львові.
Дослідження, що стали основою цього матерілу, були проведені у Львові у вересні 2005 року. Основний емпіричний матеріал – це 22 інтерв’ю з молодими (18-34 роки) представниками російської та російськомовної громади міста. Всі цитати з інтерв’ю, розміщенні у тексті, є точним записом слів моїх респондентів. Методологічною основою даної розвідки став принцип якісних соціологічних досліджень. На противагу кількісним методам, якісні методи надають перевагу не статистичним даним і об’єктивній інформації, а радше суб’єктивній правді людей, які живуть у середовищі, яке намагається зрозуміти дослідник. Саме тому, цю течію у сучасній науці часто називають гуманітарною соціологією, а її головний метод – гуманітарним чинником. (Szacki; 1986). З історичної перспективи цьому методологічному напрямку відповідає теорія усної історії (oral history), яка зосереджується на репрезентації історій життя пересічних людей – тих, хто, як правило, не пише історію, а просто бере в ній участь.

Післявоєнні роки

Щоби повністю зрозуміти ситуацію, в якій росіяни та російськомовні люди живуть у Львові сьогодні, важливо зрозуміти, яким чином ця громада опинилася у місті. Адже до початку Другої світової війни росіян у Львові майже не було. Згідно перепису населення, що був проведений у міжвоєнній Польщі 1931 року, у Львові проживало 417 росіян, тоді як 462 людей визнало російську своєю рідною мовою (Siudut; 1998). Більшість населення складали поляки (50%) та євреї (32%), українців було 11%, у Львові жили також вірмени, німці та білоруси. Оскільки організатори перепису відмовилися від безпосереднього запитання про національність (питали тільки про віросповідання та рідну мову), точна кількість представників національних громад дещо відрізняється у різних джерелах – поляків може виявитися від 50 до 64%, євреїв від 24 до 32%, українців від 11 до 15% (Hryciuk; 2005). Однак невелика кількість росіян залишається незмінною.
Ситуацію змінила лише Друга світова війна та голокост. Одним з її визначальних наслідків для Львова була втрата більше ніж половини мешканців. Перша (1939-1941) та друга (з 1944 року) радянські окупації вдарили в основному по інтелігенції та тих мешканцях Львова, хто мав бодай яку-небудь власність. Німецька окупація (1941-1944) припинила існування у Львові єврейської громади; вважається, що у місті голокост пережило не більше 2-4 тис. євреїв (Ther; 2002). Перші повідомлення про кількість та національний склад населення міста після війни знаходимо у радянських статистиках з жовтня 1944 року. Згідно цих статистик, у місті залишилось менше половини його колишніх мешканців – близько 154 тис. людей, з них 66,7% складали поляки, 26,4% – українці, 5,5% – росіяни, і тільки 1,1% євреї (Mакарчук, 1998). У 1944-1946 роках відбулася масштабна „репатріація польського населення” радянською владою, наслідком якої став виїзд приблизно 78 тис. ще проживаючих у Львові поляків (Макарчук, 1998). Однак важливо сказати, що виїздили тоді не лише етнічні поляки, а і інші львів’яни, в яких було польське громадянство, і які не хотіли жити під радянською владою.
У перших роках після війни Львів, будучи вже частиною Радянського Союзу, став об’єктом масових, центрально контрольованих міграцій з різних частин СССР. Алєксандра Матюхіна, львівська дослідниця, поділила тих, хто у післявоєнні роки прибув до Львова, на три основні групи (Matyukhina; 2000). Першою були українські та україномовні мігранти з галицьких сіл та маленьких містечок, які дуже повільно адаптувалися до міського способу життя. Другою групою були прибульці зі Східної України, яка ще до Другої світової війни входила у склад СССР. Це були в основному молоді спеціалісти та кваліфіковані робітники, міське населення, україно- або російськомовні, носії радше радянської, ніж будь- якої національної культури. У склад третьої групи входили мігранти з рлсійської та інших радянських республік, переважно військовослужбовці, члени комуністичної партії і спецслужб, а також інженери та інші технічні спеціалісти. Матюхіна вважає цю групу „російськомовним” бастіоном, який не піддавався асиміляції (як асиміляцію розумію тут складний процес входження індивіда-члена меншини в соціальну та культурну систему групи-більшості, а також прийняття її системи особистих ценностей і зразків), та не адаптувався до місцевої мови та культури. Підтверджують це розповіді моїх респондентів:
Моя бабця ніколи не вчилася говорити українською. Приїхала до Львова як росіянка, і росіянкою лишилася, все життя говорила російською, українською вона могла сказати якісь самі прості речі: „добрий день”, „дякую”. Але це все на побутовому рівні, зі страшним акцентом. Насправді вона й не хотіла ніколи навчитися. Зараз вона вже покійна, але бабця з батькового боку так само, тільки по-російськи. Щоби сказати що-небудь українською, їй треба справді постаратися. (ж3)
Тільки у перші три післявоєнні роки до Львова приїхало близько 16 тис. технічних спеціалістів з різних частин СССР (Åberg; 2002). Як стверджує український дослідник Іван Терлюк, вони мали не тільки прискорити у Львові радянську економічну модернізацію, але передовсім бути чинником індоктринації та ідеологічного контролю стосовно західноукраїнського націоналізму (Терлюк; 1997). На основі своїх досліджень Терлюк пише, що росіяни та мігранти з інших радянських республік приїздили до Львова в основному на роботу та за партійним призначенням (48,8% його респондентів приїхало за робочим, 10,4% за партійним призначенням). Згідно його розрахунків, загалом у 40-50-тих роках у Західну Україну приїхало близько мільйон мігрантів з різних республік СССР. Майже всі родинні історії моїх респондентів – це саме розповіді про прибульців, які приїхали до Львова у післявоєнні роки:
Мій дід, мамин батько, приїхав до Львова відразу після війни, він закінчив школу у Сибіру, в Новосибірську, і отримав направлення на роботу. Приїхав як молодий спеціаліст-інженер на роботу на заводі Кінескоп. Він у Кінескопі розробляв важливі технології. І бабуся разом з ним приїхала. Так що всі мої предки по маминій лінії – це Сибір, тому дома всі завжди розмовляли російською. Батько, він також народився у Новосибірську, його батько був військовослужбовцем, отримав призначення у Східну Україну, так що всі родичі батька вже зі Східної України, з Полтави. ( ж11)
Моя мати – чиста росіянка. Я не пам’ятаю назви міста, в якому жили її предки, але знаю, що прапрадід, мав маєток на Волзі, він займався рибним промислом. Коли прийшла колективізація, у них все забрали і розігнали. Спочатку вони переїхали в Ташкент, потім під Тулу, в Росію. У батька мати була українка, а батько німець. Вони, так само як інший дід з бабусею, приїхали до Львова, коли була війна, і вже залишились. А дід насправді був на половину єврей, він втікав, він це приховував, бо був військовим. (м18)
Починаючи з 1944 року, і аж до 60-тих років, відсоток російського населення Львова зростав. Це явище було наслідком як подальшої міграції, так і того, що у післявоєнні роки багато хто з львів’ян записувався як росіянин (російську національність по паспорту зі зрозумілих причин обирали в головному львівські євреї та німці, а також інші люди, які таким чином хотіли допомогти собі у відносинах з владою).
Мій батько – росіянин. Росіянин, ну... За єврейським законом він би був євреєм, тому що в нього мати була єврейка, і бабця єврейка...Але він такий єврей, що євреїв не любить. Він вважає се♦бе росіянином, а оскільки в Радянському Союзі було погано бути євреєм, він записався як росіянин. (м19)
Найвищий відсоток росіян у Львові зафіксували у 1955 році – 35,6%. Українців було тоді у Львові 44,2%, євреїв 7,3% а поляків – 2,3% (Åberg; 2002). Половина 50-тих років – це також апогей міграційних процесів у Львові – тільки 10% населення було тоді уродженцями міста (Друль; 2002).
Наступну інформацію про національну та мовну структуру Львова маємо вже з результатів переписів населення проведених радянською владою у 1959, 1970, 1979 та 1989 роках. Важливо підкреслити, що дуже часто питання про національність розумілося дуже формально, за паспортом, а п’ята колонка у паспорті не завжди віддзеркалювала справжню ідентичність людей. У СССР існував своєрідний підхід до питання про національні меншини. Валенти Балюк пише: „радянські науковці не вживали поняття національна меншина, вони замінювали її поняттям національне питання або просто національність. Саме тому Українська радянська енциклопедія вказувала, що нацменшина це національність, яка є меншиною у відношенні до правлячих національностей і є ними пригноблена. Ситуація така притаманна капіталістичним країнам, тоді як у соціалістичних країнах, де всі нації рівні, вживається просто поняття національність” (Baluk; 2002). Як легко здогадатися, визначення себе як представника нацменшини не було в ССРР особливо популярним, що у свою чергу збільшувало кількість представників як визначальної національності республіки, так і росіян.
Львів пережив після війни прискорений темп росту кількості населення. Якщо у 1959 році у місті проживало 410 тис. людей, у 1970 це було вже 574 тис., а у 1989 році – 786 тис. Зміни у національному складі міста згідно проведених переписів зображає таблиця:

Таблиця 1

Джерело: M.Aberg, Paradox of Change: Soviet Modernization and Ethno-Linguistic Differentiation in Lviv, 1945-1989, [in]: Lviv. A City in the Crosscurrents of Cultures, J. Czaplicka eds., Harvard Ukrainian Studies, vol. XXIV, 2002; P. Ther, War versus Peace: Interethnic Relations in Lviv during the First Half of the Twentieth Century, [in]: Lviv. A City in the Crosscurrents of Cultures, J. Czaplicka (eds.), Harvard Ukrainian Studies, vol. XXIV, 2002

Переписи населення відображали також мовне різноманіття міста. Його представлено у наступній таблиці:

Таблиця 2

Джерело: О. Друль, Асиміляційні та акультураційні процеси у Львові, [в] : «Незалежний Культурологічний Часопис Ї», № 23, 2002

Радянські статистики вказують на величезні зміни у складі населення міста за національними ознаками. Якщо порівняти Львів до 1939 року та після війни, побачимо, що він безсумнівно перестав бути містом багатьох національностей та мов, в якому найбільшу роль відігрівали поляки, євреї та українці, з живою пам’яттю про інші, вже асимільовані національні громади. По суті він став двомовним та «двонаціональним» містом, а згодом – все більше й більше, у порівнянні з міжвоєнним періодом, українським, зате з росіянами, як безперечно найбільшою та найсильнішою меншиною зі спеціальним статусом. Росіян у Львові було найбільше відзразу після війни, та у першому післявоєнному десятилітті (найвищий відсоток зафіксовано у 1944 році – майже 36%, найнижчий – у 1989, менше 16%). При цьому варто зазначити, що абсолютна кількість росіян залишалася майже незмінною, тоді як число українців весь час зростало. Це пов’язано і з тим, що міграції українців з навколишніх галицьких сіл та містечок до Львова тривали всі післявоєнні роки, тоді як міграція росіян припинилася відносно швидко, а також і з тим, що частина росіян все ж таки асимілювалася до української мови та культури (Друль; 2002).
Дід з бабусею – вони були тут повністю прибульцями, чужинцями на цій землі. Росіяни з комуністичної партії, їх тут не сприйняли. А вже батьки трошки адаптувалися, вони народилися у Львові, хоча їх також виховували як росіян. Я вже тутешня, львів’янка, це моє місто, навіть якщо я себе українкою не вважаю ніяк. (ж7)
Як стверджує на основі своїх досліджень Й. Ґ. Янмаат, у Львові діти зі змішаних українсько-російських шлюбів частіше всього обирали українську національну ідентичність, на відміну до дітей з суто російських родин (Janmaat; 1999).
Моя мати росіянка, батько українець, при чому українець зі Львова, дуже свідомий у національному плані. Мабуть тому, що він голова сім’ї, з поваги до нього ми всі українські традиції святкуємо. Батько завжди наголошує на цьому, що він українець. І я також вважаю себе українцем. (м6)
Отже, у післявоєнні роки у Львові одночасно проходили два процеси. Відбувалася формальна русифікація населення. Як всюди у Радянському Союзі, російська мова була мовою публічного життя – партійної організації, урядових установ та адміністрації, вищих навчальних закладів. Львів’яни записувалися як росіяни, тому що завдяки цьому їм було легше жити у радянському суспільстві, де серед рівних національностей, російська все ж таки залишалася „рівнішою”. З іншого боку, відбувалася дуже повільна, але неминуча асиміляція російськомовних прибульців у львівські реалії. У цих реаліях вони сьогодні знаходяться. Як вони себе почувають у Львові і ким себе вважають за національною приналежністю?.. Відповісти на ці запитання було основною метою мого дослідження.

Нова країна, нова ситуація

У незалежній Україні проведено лише один перепис населення – перепис 2001 року, але на противагу радянським часам, стали доступними й інші джерела інформації, наприклад, такі як опитування суспільної думки. Результати перепису та відповідні результати опитувань відображені у даних таблицях:

Таблиця 3

Джерело: http://www.ukrcensus.gov.ua

Таблиця 4

Джерело: О. Друль, Асиміляційні та акультураційні процеси у Львові, [в] : «Незалежний Культурологічний Часопис Ї», № 23, 2002

Якщо порівняти результати останнього радянського перепису та першого перепису проведеного у незалежній Україні, відразу стає помітним суттєвий зріст відсотку українського населення Львова (загальна кількість населення майже не змінилася). У 1989 р. це було 79,5%, а у 2001 вже 88%. Відповідно зменшилась кількість росіян – з 15,8% до 8,9%. Окрім діючих у місті асиміляційних процесів, ці зміни вочевидь пов’язані зі зміною політичної ситуації країни. Незалежність зміцнила почуття зв’язку з українською національною спільнотою. Бути українцем стало набагато престижніше ніж раніше, тоді як російська національність втратила велику частину своєї привабливості як з ідеологічних, так і прагматичних причин. Більше того, часто люди пов’язують питання національності з питанням про громадянство, не розрізняючи ці два поняття.
Результати опитування суспільної думки показують дещо вищий відсоток росіян, ніж перепис (12% замість 8,9%), однак набагато важливішим є виявлена у опитуванні група російськомовного населення міста, яке при цьому вказує українську національну ідентифікацію. Згідно результатів опитування ця група нараховує 20%, тобто п’яту частину населення. Отже, сьогоднішній Львів є містом переважно українським та україномовним, але з сильною російською національною громадою та ще сильнішою громадою людей, для яких мовою щоденного спілкування є російська.
Російська меншина як громада досить непогано зорганізована. У Львові працює низка російських товариств та організації, з яких найвідоміше – Російський Культурний Центр (РКЦ) ім. Пушкіна, який знаходиться на вулиці Короленка. У РКЦ існують різні кола та відділи, музичні та художні ансамблі, працює бібліотека російськомовної літератури, організуються також перегляди фільмів. РКЦ також займається соціальною роботою, зокрема допомогою пенсіонерам та ветеранам. Дуже активною частиною РКЦ є Російське Молодіжне Братство, яке налічує близько 100 дійсних членів і регулярно організовує різноманітні культурні заходи. Братство було створене декілька молодими росіянами років тому. Його голова сказав мені під час інтерв’ю, що він вирішив створити організацію, коли помітив, що починає думати українською:
Наше братство – це люди, які хочуть бути львів’янами, залишаючись при цьому росіянами. Ідея народилася, коли загинув композитор Білозір […], коли почалася вся ця істерія і хотіли звинуватити у цьому 80 тис. львівських росіян, та й взагалі всіх росіян Західної України. Я тоді зрозумів, що годі вже. Раніше мені було затишно у моєму маленькому світі, у колі друзів, у сусідів, у нас не було проблем. І раптом я зрозумів, що навіть там вже не є безпечно, що той світ під загрозою, і що це серйозна загроза. Тоді я зрозумів, що якщо я і далі хочу тут жити, гарно жити, треба цю ситуацію змінювати, наскільки це є можливим. І все. Зібралося півтора десятка таких як я людей. У нас була ідея берегти свою окремішність і свої права, так й з’явилося братство. (м16)
РКЦ знаходиться неподалік від церкви Московського Патріархату, яка єдина у Львові править служби російською мовою. З огляду на політичні погляди її священиків, багатьма львів’янами вона вважається осередком російського національного руху:
Православна віра сильно пов’язана з тим, що російське, і з тим, що ти росіянин. […] Вдома ми всі хрещені, всі православні. Мене хрестили у церкві на Короленка, туди всі росіяни приходять, вони всі в російську церкву ходять. Там поруч Російський культурний центр, це, напевно, не випадково. І справді – люди, які там збираються, і навіть священики, вони не те, що відразу за Росію, вони радше...Ну, як сказати, вони не мають нічого проти українців відверто, але „за” вони точно не є. (ж3)
У Львові існує кафедра російської філології, на якій вчаться в основному студенти російського походження. Працює також Консульство Російської федерації. Проте воно займається в основному російськими громадянами (зокрема соціальними питаннями), а таких у Львові лише кількасот. Російськомовні львів’яни можуть розраховувати на школи з російською мовою викладання, але їх менше, ніж дітей, які за показником перепису мали би право вчитися своєю рідною мовою. У Львові працює 5 шкіл з російською мовою викладання, при чому у навчальному році 1988/1989 їх було 24. Протягом цих років російськомовні школи перетворили у школи з окремими російськими класами. Відповідно, відсоток учнів, які навчаться українською мовою, підвищився з 88% до 98,1% (J. G. Janmaat; 1999).
Мені боляче, що на Україні закривають російськомовні школи, я би такого не хотіла, бо сама у таку школу ходила...[…] У Львові їх залишилось тільки три чи п’ять, я точно не знаю. На майже мільйон людей, з яких, у принципі, багато таких, як я. Це дуже мало...(ж11)
Зрозуміло, що порівняно до радянських часів, у сьогоднішньому Львові існування російської та російськомовної меншини суттєво змінилося. Головна зміна – це втрата статусу панівної меншини і потреба знайти своє місце за нового ладу. Як стверджують дослідники, у момент розвалу імперії пригнічені до цих пір нації святкують незалежність та перемогу, а колишній нації-геґемону доводиться змиритися з втратою влади та переосмислити свою ідентичність (Bremmer; 1994). Бремер вказує, що представники колишніх імперських націй обирають різні шляхи реакції на нову ситуацію – виїжджають, припиняють свою активну участь у суспільному житті, пориваються активно боротися за свої права або інтегруються у новий лад. У випадку львівських росіян говорити передовсім можна про другий і третій варіант, оскільки випадки покидання Львова з приводу національного протистояння траплялися дуже рідко. Який варіант обирали люди, залежало і від їхнього характеру, від віку і сімейного статусу. Зокрема для старших, погано адаптованих росіян, падіння Радянського Союзу було справжньою травмою.
Моя мама ніколи не думала про Львів як про своє місто. Вона не змирилася з тим до кінця життя, зокрема коли у 90-тих почалися всі ці зміни та катастрофи, пов’язані з розвалом Радянського Союзу. Вона це дуже важко пережила. (ж10)
Бачите, зараз вже все якось владналося, все більш-менш нормально. Але раніше, у 90-тих роках, у 1991, 1992 році, нам тоді було справді важко, тоді, коли розвалився Союз. Заставляли говорити українською, зокрема на робочому місці. З одного боку це зрозуміло, бо треба говорити державною мовою. Але з іншого боку нам було важко звикнути. Тому були таки кола, де якраз розмовляли тільки російською, щоби не підкорятися. Так колись було. А зараз вже краще, тобто, я маю на увазі, вже такого протистояння нема. (ж1)
У 1991 році, після отримання Україною незалежності, львівські росіяни відчули зміну свого статусу як на ідеологічному, як і на побутовому рівні. З дня на день вони з привілейованого прошарку населення, який меншиною був хіба що тільки у квантитативному (кількісному) розумінні (деякі дослідники прямо називають росіян у радянських республіках „моральною більшістю”, тобто тими, хто на правах ідеологічних переможців тримав владу; Liebich; 1998), стали звичайною національною меншиною, якій вперше за свою історію довелося піклуватися про збереження своєї окремішності.
Їм довелося вивчати мову країни, в якій вони живуть, посилати дітей до україномовних шкіл (або шукати серед все менше і менше численних російськомовних) і змиритися з тим, що на телебаченні вже не говорять їхньою рідною мовою. Окрім цього всього, їм довелося міняти паспорт і прийняти українське громадянство. Дослідження показують, що порівнянно з росіянами з інших колишніх республік, а також росіянами з інших частин України, львівські росіяни були відносно добре підготовані до „долі” національної меншини. У 1992 році 64% львівських росіян вільно володіло українською (77% вміло спілкуватися), 7% говорило українською в дому (Bremmer; 1994). Для порівняння – у Сімферополі українською говорило тільки 16% росіян, у Києві – половина. З тих самих досліджень дізнаємось, що 89% росіян зі Львова погоджувалося отримати українське громадянство (27% росіян з Сімферополя), і тільки 22% вибрали би замість Львова Росію як місце постійного проживання. 54% не було би проти послати дитину в україномовну школу, а 96% хотіло би, щоб ця дитина знала українську. Отже, здається, що після першого неочікуваного періоду і проблем, справи мали би якось владнатися, і у Львові не повинна була б існувати проблема „російського питання”. Однак різноманітні події, які можна було спостерігати у Львові, а також проведені мною інтерв’ю, свідчать, що ситуація не така проста.

Меншина – більшість, рідне місто та рідна країна

Навіть якщо погодимось, що міф націоналістичного Львова, у якому всі ходять у вишиванках, схвалюють УПА, а за російську мову можуть побити на вулиці – це тільки міф (Грицак; 2002), у стосунках поміж україномовною більшістю та російськомовною меншиною бувають складні моменти. Вони не є щоденною рутиною, а швидше винятками з правил, і саме так про ці події говорила більшість моїх респондентів, але можуть викликати серед представників меншини відчуття дискомфорту та незатишності.
Те, що говорять, що москаля у Львові зразу будуть бити, і так далі, це неправда. Так само у Києві можуть москаля побити, якщо йому не пощастить, і він зустріне п’яних або непривітних людей... В мене особисто не було ніяких проблем, ні з унсовцями, ні з ніким іншим...Наші стосунки нормальні, і якщо є якісь виняткові випадки, то це й справді випадково... Хоча вони є. […] Є розподіл, є конфлікти, але це радше серед релігійних та національних фанатів, що наприклад навколо російської церкви гуртуються. Серед звичайних людей, просто тих, хто говорить російською чи українською, такого нема. (м14)
У травні 2000 року в одній з львівських кав’ярень двох молодих чоловіків забило до смерті українського композитора Ігоря Білозора тому, що він вимагав від них не співати російські пісні в українській кав’ярні. Про що насправді вони посварилися, сьогодні важко сказати, але похорон Білозора став великою антиросійською маніфестацією, а люди повертаючись з церемонії, поламали вікна у нещасному кафе. Російська громада дуже різко відповіла на ці звинувачення. Про це вже згадувалося під час опису розмови з головою Молодіжного братства. Два роки пізніше у конкурсі плакатів у Політехнічному інституті відзначили роботу, на якій був зображений останній вагон поїзда, від’їжджаючого у напрямку „Росія”, а підписи під малюнком заохочували виїхати всіх, хто не бажає спілкуватися українською. Плакати, що з’явилися у всьому місті, стали досить скандальною подією, а Братство подало у суд на організаторів конкурсу, звинувачуючи їх у поширюванні міжетнічної ворожнечі.
У 2004 році відбулося декілька інцидентів навколо літературного кафе „Відкрите кафе”, де в основному продавалася російськомовна література, і про яке говорили, що його власником є московська компанія. Після декількох актів вандалізму кафе закрили. Акти вандальської поведінки трапляються також навколо РКЦ – його стіни регулярно розмальовують образливими написами та свастиками. На вернісажі, популярному ярмарку з сувенірами неподалік від Оперного театру, вже деякий час можна купити футболки з написом „Дякую тобі Боже, що я не москаль”, та „ Кохайтеся чорноброві, лиш не з москалями”. Мої респонденти прокоментували це таким чином:
Люди, які носять такі футболки...Я думаю, це просто ненормально, це відсутність психічної рівноваги. Давайте обговоримо це, що найбільш боляче, а саме поняття „москаль”. Ми вже стільки разів про це говорили, на роботі та в колі друзів. „Москаль” це солдат російської армії, це поняття ще з часів війни. Неможливо відносити це сьогодні до російськомовних, бо це поняття померло разом з війною, нема вже москалів...Так само як „хохлів” з дев’ятнадцятого століття нема. Не слід називати російськомовних москалями, бо це неправильно і нелогічно. Але саме таке ставлення багатьох людей. Багато хто каже, що з москалів друзів не буде, і починає це своє „москалів геть!”. Я би ще таке простив, але ж мій батько – росіянин, я не можу таке терпіти. (м19)
Слово „москаль” не стільки образливе, що просто дурне. Москалі – це були російські солдати, давним давно. Чи я схожа на російську солдатку, щоб мене москалихою обзивати? (ж3)
Отже, такі інциденти сприймаються як неприємні, але особисто не дуже образливі, радше просто нерозумні. Набагато більшою проблемою для молодих російськомовних львів’ян є загальне неприйняття російської мови, та їх, як російськомовних мешканців міста.
Нема великого напруження, але буває, що, наприклад, заходиш у магазин і не встигаєш переключитися на українську, бо по дорозі ти розмовляв з друзями російською. Питаєш про щось російською, і думаєш, що тобі дадуть? Нічого не дадуть, вони тебе просто не чують, не бачать. Таке рідко трапляється, але буває. Потім ти подумаєш, скажеш те саме українською, і тебе вже чують...(ж12)
Буває, що нас ображають... Буквально два дні тому, наприклад, ми з другом їхали трамваєм, за нами сиділа пара. Ми розмовляли російською, і те, що почули, було насправді дуже неприємним, „скільки можна терпіти у Львові цих москалів” тощо. Ми це терпіли доки вони матюкатися не почали...(ж22)
Минулого року у Львові був театральний фестиваль „Драбина”. Було багато львівських груп та обласних, і приїхала одна група з Києва, в них була вистава російською. Ти чула про це? Половина залу встала і вийшла. Буває і так, що поробиш, може людям не сподобатися. Але частина тих, хто вийшов, повернулася потім і почала кидати на сцену, у акторів, кульками паперу. І кричати всяке там своє „москалів звідси геть!”. […] Виступаючим це було дуже неприємно і дивно, і мені також, тому що вистава була цікава, дуже професійна, зроблена набагато краще, ніж багато львівських. І щось таке я не розумію, не можу, чому часом у магазині мене розуміють, а кажуть, що не розуміють...(ж3)
Молоді російськомовні львів’яни вважають таке ставлення несправедливим. Вони наголошують на тому, що, навіть, якщо їхні дідусі чи батьки були ще прибульцями, вони вже великою мірою адаптовані, вважають Львів своїм містом. Дуже часто вони підкреслюють, що Львів завжди був містом багатьох культур та націй, і саме тому їм набагато легше відчувати зв’язок зі своїм містом, ніж з країною, в якій вони народилися. У багатьох випадках місто як територіальна та культурна одиниця прямо замінює «велику» батьківщину. Мала вітчизна (за С. Оссовським – приватна вітчизна; S. Ossowski; 1967), яка переважно тільки доповнює та зміцнює зв’язок людини з ідеологічною вітчизною, тобто землею нації, у цьому випадку переростає силою свого зв’язку у почуття до великої батьківщини – країни.
Я відчуваю, що я в себе вдома, я добре знаю місто, людей, я звик. Щоб звикнути, треба часу і зусиль, треба стати таким, яв люди тут, треба їх розуміти, розуміти культуру. А це триває, це триває покоління. (м4)
Моя батьківщина – це Україна і тільки Україна. Або навіть не Україна в цілому, а Львів. Це нібито менша батьківщина, але насправді вона для мене важливіша, вона на першому місці, а лише потім вся Україна. Так склалося, що мені ближча та культура, яка зараз у Львові, а не загальноукраїнська. І я завжди сміюсь, що Львів – це такий Ноєв Ковчег – тут зібралося стільки національностей, і німецька, і єврейська, і вірменська, і польська... В мене багато контактів з цими громадами, і ми завжди знаходимо спільну мову... […] Тобто спочатку – Львів, потім Україна, і ще російська культура до цього. Бачите, це мабуть типова ситуація російськомовного львів’янина, ми тут всі таки...(ж1)
Від жодного з моїх респондентів я не почула, що батьківщина – це Росія. Навпаки, вони стверджували, що їхні зв’язки з країною предків обмежуються пам’яттю про своє коріння та близькістю російськомовної культури. Безперечно, Росія була рідною країною для їхніх дідусів-емігрантів, часто також для народжених вже у Львові батьків, але для них самих єдиною можливою ріднею землею є вже ця, на якій вони народилися.
Це моя країна і моя земля, яка в кінці різниця, чи я росіянин, чи українець? Я цю країну всю сходив, від Карпат по Крим, і я всюди відчував, що я на своїй рідній землі. То чи може в мене бути інша батьківщина? (м8)
„Вдома” – це точно тут. Не в Петербурзі чи в Москві. І моя батьківщина тут, бо я тут живу. Емігрувати не збираюсь, бо я там завжди буду чужою. Мене в Росію не тягне, бо це не моя країна, я там звісно була , але ніяк не відчувала, що я в себе. Тоді навіщо їхати? Я за походженням росіянка, але все життя я прожила тут, у цьому місті. І твій дім хіба не там, де ти народився, куди ти завжди будеш повертатися і скучати? (ж13)
За зміною способу визначення батьківщини йде також зміна у ієрархії цінностей. Якщо львівські росіяни старших поколінь і досі часто відчувають себе перш за все громадянами не існуючого вже Радянського Союзу, а ще частіше залишаються більше емоційно пов’язані з Росією, ніж з Україною, їхні діти сприймають вже це все зовсім інакше. Вони є лояльними громадянами України, і не зважаючи на свою національність, чи походження, вони дуже далекі від того, щоб підтримувати російську політику чи відчувати якісь зв’язки з сучасною російською державою. Для багатьох з них поняття національності та громадянства чітко розмежовані та не існує поміж ними жодного конфлікту.
Мама не вважає себе українкою, вона себе вважає тим, хто народився у Радянському Союзі, вона себе вважає громадянкою цієї не існуючої вже держави. Гірше ніж ми говорить українською, хоча все розуміє. Але якщо з бабцею і дідусем порівняти... Вони тут довше всіх живуть, а найменше адаптовані. Найгірше українською говорять, дивляться тільки російське телебачення, не сприймають ні всі ці релігійні свята, ні всю цю українськість та незалежність. Вони ніяк не за Україну. Мама говорить, що вона не українка, що вона росіянка, і коли Росія з Україною в футбол грають, вона за Росію вболіває, але вона вже не така, як її батьки. (ж11)
Громадянство та національність це зовсім різні речі, хоча багато хто це плутає. Навіть у нас, в братстві, не всі це розрізняють. Ми колись їхали в Карпати, і був один хлопець, який говорив, що як це так, мої батьки ніби росіяни, але ж я живу в Україні, то як я можу бути росіянином? Ми йому пояснили, що національність та громадянство це зовсім інші речі, що тут немає суперечливості... Я на приклад – росіянка, і ще я лояльна громадянка України, і все... (ж20)
Про респондентів, які сповідають такі погляди, – а їх переважна більшість – безперечно можна сказати, що вони є послідовниками ідеї мультикультурального суспільства у сучасному варіанті. Вони бачать себе як частину громадської спільноти, у якій найбільш суттєве – лояльність у стосунку до своєї держави та почуття співвідповідальності за її добробут та майбутнє, не зважаючи на своє походження чи політичні переконання. У літературі предмету таку концепцію називають концепцією диференційованого громадянства (Kymlicka, Norman; 2005).
Звісно я є частиною цієї країни і цього суспільства... Податки сплачую, наприклад, закон поважаю. І ще я намагаюсь щось для цієї країни зробити, коли я бачу, що щось не так, несправедливість якусь, я це намагаюсь виправити... Якби я це по іншому відчував, я би вже давно поїхав, саме не так – не втік, а поїхав, чи то на Захід, чи на Схід. Але я нікуди не поїду, бо я громадянин України, хоча і не українець. (м14)
Вочевидь таке ідеальне по суті відношення представників національної меншини до держави не є притаманне всім львівським росіянам. Але важливо сказати, що серед людей, з якими я розмовляла, приклади протилежних поглядів – неприйняття української незалежності та відчуття тісних зв’язків з Росією – були справжніми винятками.

Танок ідентичностей та проблеми з самовизначенням

У завершальній частині моєї статті я би хотіла пояснити, чому від самого початку, пишучи про моїх респондентів, я називаю їх представниками не просто російської, а російської та російськомовної меншини. Моїм наміром було провести дослідження серед молодих росіян, але оскільки метод відбору респондентів, яким я користалася й справді заслуговує свою назву „метод снігової кулі” (вказівки, з ким порозмовляти, дають самі респонденти, так що від кожного з них веде своєрідна „стежка” до наступних респондентів) – по суті я провела дослідження серед людей, які спілкуються у житті російською мовою, та яких їхнє оточення вважає росіянами. Мої інтерв’ю своєю структурою дуже часто нагадували цю статтю – спочатку говорилося про історію сім’ї, про відносини у місті меншини та більшості, про визначення батьківщини тощо. Ідентичність людини є завжди питанням дуже тонким і саме тому краще це запитання ставити вкінці, після низки менш абстрактних питань. Отже, завдяки проведеним інтерв’ю, я можу сказати, що серед людей, які ззовні спостерігаються як росіяни, багато таких, у кого зовсім інша ідентичність. Окрім очікуваної російської національної ідентичності можна визначити ще українську (політично-громадянську) та локальну ідентифікацію. Звісно це жодним чином не є завершена та остаточна класифікація, тому що це у випадку ідентичності неможливе за самою суттю гуманітарної соціології. Це швидше спроба впорядкувати отриману інформацію, однак можна більш ніж впевнено сказати, що окрім представлених мною ідентичностей існують ще й інші.
Російську національну ідентифікацію можна визначити як етнічну та культурну. Для людей, які себе ідентифікували однозначно як росіяни, найважливіше було їхнє походження, своєрідна спільнота крові та історична спадщина. Своєю історією вони вважали історію Росії, своїми національними героями – російських національних героїв. Вони наголошували на цьому, що національність це те, що походить від батьків, з дому, що якщо ти народився в російській сім’ї, ти не можеш відокремитися від своєї крові. Бути росіянином це також домашні традиції, релігійність, а передовсім – рідна мова та російська культура.
Те, що я росіянка, означає, що я повинна цінувати та вивчати російську мову, культуру, літературу. Не спотворювати мову, не говорити суржиком. Я свідома цього, що я повинна зберегти це все та передати своїм дітям, щоб вони знали, хто ми є. […] Якось все, що російське, мені набагато ближче, більше зрозуміле. Я не знаю чому. Це якось на підсвідомому рівні. І мова, і культура, хоча я люблю вивчати інші мови та культури, але просто моя культура, література, мистецтво також, думки, які я в цій літературі бачу, спілкування поміж людьми – це все мені ближче, коли воно російське. (ж20)
За одним винятком, всі люди, які визначали себе росіянами, різко відмежувалися від зв’язків з сьогоднішньою Росією у політичному значенні. Навпаки, вони підкреслювали, що вони є українськими, або навіть більше – львівськими росіянами. Одночасно вони проводили чітку межу поміж адаптацією та асиміляцією. Адаптацію вважали неминучою та корисною, тоді як асиміляцію – загрозливою для своєї ідентичності. Збереження своєї мовної та національної окремішності вони вважали її невід’ємною частиною.
Звісно, я захочу виховувати свою дитину у російській культурі. […] Я би віддала її до російської школи, але хотіла би, щоби і українську там на високому рівні викладали. І вдома я би з нею говорила як російською, так і українською, бо чим більше мов знає дитина, тим краще. Я думаю, наприклад, що це погано, що у львівських школах не викладають російської. Діти дивляться телевізор, читають газети та книжки, але мову при цьому добре не знають. Тому я би говорила з дитиною на обох мовах. Але я би хотіла, щоб вона відчувала себе росіянином, щоб знала Пушкіна, Єсеніна. Може собі читати Шевченка, якщо вона це сама захоче, але нехай не забуває, хто вона є. (ж22)
Українську ідентифікацію частини російськомовних львів’ян визначити можна як політично-громадянську або територіальну. Вона будується на основі зв’язку з територією, на якій людина народилася і живе, на зв’язку з землею, країною, державою, турботою про єдність та соборність цієї держави та гордість за неї. Ці люди наголошують на почутті спільноти з усіма українцями, незалежно від мови, якою вони розмовляють, та їхнього походження. Бути українцем означає для них брати свідому участь у творенні національної спільноти, так само як будування добробуту країни.
Бути українкою означає для мене жити і працювати у своїй країні. В мене було багато пропозиції працевлаштуватися за кордоном, моя старша сестра в Штатах, вона емігрувала. Але я вважаю таке зрадою своєї країни. Якщо я тут народилася і вважаю себе українкою, я повинна працювати тут, тут платити податки, і розвивати цю державу, а не поїхати кудись і звідти вже казати, що я така-то українка. В нас багато таких людей, таких, що кудись поїхали і зараз вже кричать, що вони за Ющенка та за демократію. Це лицемірство. Якщо ти українець, то залишайся тут. Це на мою думку найбільший патріотизм. (ж11)
Російськомовні львів’яни з українською національною ідентифікацією відверто казали, що з уваги на мову їм набагато ближча російська культура, російська література, і що вони би хотіли передати знання цієї культури та мови своїм дітям, але одночасно наголошували на тому, що знають також українську культуру та спілкуються українською у публічних місцях, тому що цього вимагає лояльність та повага у відношенні до своєї нації та своєї країни. Вони вважали, що національність – це питання вільного вибору людини, яка може свідомо вирішити, до якої національної спільноти вона належить. Дуже часто вони розповідали, що вибір української національної ідентифікації був наслідком важливих подій у їхньому житті, або результатом свідомого переосмислення своєї ідентичності вже зрілої людини.
Визначником твоєї національності є те, що ти думаєш. Якщо запитати прямо: ти українка, чи росіянка, якщо відповість: українка, тоді українка, якщо росіянка, тоді росіянка. Вирішує те, як ти це відчуваєш. Можна про себе вирішити. […] Я заглянула в себе, подивилася на те, чим я горда, запитала в себе, хто я є. І моя гордість, якщо так можна сказати, підказала мені, що, коли я дивлюсь фільм „Брат 2”, я точно не відчуваю себе росіянкою. (ж12)
Взагалі-то над своєю національністю я почав задумуватися досить пізно, десь у віці 16 років...Раніше ніхто не вимагав від мене, щоб я визначався, а я, здається, просто не думаючи, був росіянином, як моя мама. Але ніхто не тиснув на мене, коли я у 17 чи 18 усвідомив, що я все ж таки українець. Тому, що я українські книжки читати почав. Хоча це, мабуть, мені так тоді здавалося, що всі нормально сприйняли мій вибір, а зараз я думаю, що мабуть я вважав себе українцем, а багато хто з моїх знайомих-українців був переконаний, що я і далі росіянин. (м2)
Багато хто з цих людей, які визначали себе українцями, говорили про те, що їх у Львові не сприймають як співвітчизників. Вони казали, що попри всі їхні зусилля україномовні львів’яни вважають, що справжнім українцем не може бути людина, рідною мовою якої є російська, і в якої російські коріння.
Для мене мова не є визначником національності, але для більшості людей тут – так. Що це змінить, якщо я скажу батькам мого хлопця, що я українка? Вони не повірять, не сприймуть. Для них мова все ще вирішує те, хто ти є. Те, що я вам говорю, що я українка, це мій вибір і моє відчуття, а спитайте в кого-небудь, навіть тут, на роботі, вони всі скажуть, що я росіянка. Навіть не скажуть – російськомовна, просто – росіянка. Я це не розумію, і не можу з цим змиритися. […] У Львові не сприймають російськомовних українців. (ж11)
Мої респонденти наголошували на тому, що через це вони почувають себе виключеними як з української, так з російської національних спільнот. Адже вони свідомо покинули російську, і вже не мають змоги туди повернутися, тому що їх вважають зрадниками, а їхнє розуміння української нації вимагає, щоб національна свідомість була спільною свідомістю людей, які створюють цю групу (Anderson; 1985). Ще важливо сказати, що хоча мої респонденти не думають у таких категоріях, у цих двох національних ідентичностях, які яскраво виявлені серед львівських росіян, віддзеркалюються два основні типи націоналізму, часто згадувані теоретиками – етнічно-культурний та політично-громадянський (Smith; 1991; Hrytsak; 2003). У першому випадку визначники приналежності – це походження, рідна мова та культура, традиції та релігійність. Національна спільнота цього типу – закрита за своєю природою, в ній можна тільки народитися, приєднатися неможливо. У політичному націоналізмі найважливіше суб’єктивне почуття національної приналежності, зв’язок з територією країни, в якій людина живе, громадянська лояльність та бажання активно творити національну спільноту. Послідовно ця спільнота відкрита для інших, для людей, які можуть до неї долучитися шляхом асиміляції чи свідомого вибору. Таким чином, нація у етнічному розумінні наближається до органічної культурної одиниці, нація у політичному розумінні – до одиниці суспільно-державної. Вочевидь ці веберівські типи ідеальні, що означає, що ніколи не буває випадків, коли якийсь націоналізм повністю етнічний або повністю політичний. Однак здається, що російський та український націоналізми, які спостерігаються серед молодих російськомовних львів’ян, великою мірою відповідають цій теорії. Більш «етнічним» на сьогоднішній день є націоналізм україномовної частини населення Львова, який тим самим спричиняє відчуження багатьох російськомовних львів’ян з українською національною ідентифікацією. А ще важливіше те, що одним з наслідків такої його форми можна вважати й те, що серед моїх респондентів була ще одна група – люди, для яких визначення себе у національних категоріях виявилося взагалі неможливим.
Люди з цієї групи стверджували, що їм важко відповісти на питання, до якої саме нації вони належать. Частина з них під час інтерв’ю декілька разів визначала себе представниками як російської, так і української нації, підкреслюючи, що вирішити це насправді неможливо, тому що в них є дуже сильні зв’язки з двома цими спільнотами.
З однієї сторони я росіянин, бо як я можу бути іншої національності? Але насправді у серці та душі я також українець. Це все так важко визначити, бо коли у душу заглянути, який я там росіянин, який москаль – я українець, тутешній, львів’янин передовсім. (м9)
Люди з цієї групи незмінно називали Львів своєю найважливішою батьківщиною та казали, що якби була така можливість, вони би взагалі не визначали себе у національних категоріях, а обмежувалися іншими, меншими – регіональними чи міськими.
Якби це було можливо, я би завжди говорив, що я просто львів’янин. Тоді би не було ніяких проблем з національним питанням, з тим, що щось комусь не подобається, що мене не захочуть, або я буду себе погано почувати. Ніхто не може сказати, що я не є львів’янином, що я не тутешній. Ось я тоді львів’янин, і все. (м17)
Я ніби росіянин, але коли поїду в Росію, мене обзивають хохлом. А тут завжди хтось в решті решт обізве образливо москалем. Я ні для одних, ні для других ніколи не буду насправді „свій”. Мабуть тому частіше всього я думаю про себе як про львів’янина – це принаймні ніхто вже не може заперечити. (м9)
Отже, можна сказати, що для таких людей локальна ідентифікація замінює національну, і є своєрідною втечею від розв‘язань, які могли би бути надто важкими або болючими – для цих людей чи їхнього оточення. Одночасно визначення себе у категоріях найвужчої та найбільше очевидної можливої ідентифікації є захистом своєї цілісності – таку ідентифікацію важко заперечити та сказати, що вона несправжня. З розповідей моїх респондентів можна зрозуміти, що серед молодих львів’ян російського походження багато хто має проблеми з самовизначенням – як сказав один з них, це синдром „втраченого покоління” – людей, які не змогли дати собі раду зі змінами ситуації у своїй групі та втратою панівної позиції. Він закінчив розмову зі мною таким реченням:
Я ще не знаю, хто я є насправді, це все надто швидко змінювалося. Покоління таке важке трапилося. Але думаю, мої діти вже мабуть не будуть такі розгублені. (м17)
Дослідники, що займаються російською меншиною у пострадянському просторі, стверджують, що такі випадки – амбівалентної та невизначеної національної ідентифікації – є притаманними групі, що пережила повну зміну свого статусу, з імперіального на підпорядкований (Payin; 1994). Ще частіше це можна помітити серед людей, які є дітьми зі змішаних шлюбів, а саме такою є ситуація респондентів, яких я тільки що процитувала (Poppe, Hagendoorn; 2001).
Отже, підсумовуючи треба сказати, що група, яку я досліджувала, виявилася всередині різноманітнішою. Ззовні вона здається гомогенною, її головним визначником є російська мова, і тому у Львові вона вважається російською. Насправді серед молодих російськомовних людей, що сьогодні проживають у Львові, існують складні ідентифікації, з яких російська – лише один з ймовірних варіантів. Як їхня ідентичність, так і складні стосунки з більшістю, та непевність у своїй позиції є наслідком історичного минулого та обставин, за яких їхні предки з’явилися у Львові. Однак важливо наголосити на тому, що попри всі проблеми серед російськомовної громади у Львові, відбуваються сильні асиміляційні процеси, передовсім у національному плані. Сьогоднішні львівські російськомовні громадяни ні чим вже не нагадують „російськомовний бастіон” 50-тих років ХХ століття, про який писала Матюхіна. Буде цікаво і корисно простежити, як у майбутньому ця група змінюватиметься.