Панянки у червоному

У европейських містах середньовіччя відправною точкою для легалізації проституції та створення будинків розпусти була теза відомого філософа-теолога Томи Аквінського. Він казав, що в кожному палаці потрібен туалет. Тоді неприємний запах буде тільки там, а в иншому разі смердітиме в усьому палаці, бо люди все ж мусять справляти свої фізіологічні потреби.

У порівнянні з Европою проституція у Львові, звичайно, мала свою специфіку. Перша зафіксована згадка про існування в місті будинку розпусти відноситься до 1450 року. У міських актах зазначено, що якийсь львівський бордель заплатив за ремонт власної каналізації. А перший випадок подружньої зради у Львові, зафіксований у документах, стосується 1407 року. Описано, як панича спіймали з коханкою на гарячому. Але на відміну від багатьох инших міст, де повії утворювали певні професійні організації, ґільдії, у нас такого не було.

Наприкінці ХVІІІ століття, коли Львів увійшов до складу Австрійської імперії, становище львівських повій змінилося. Тодішня австрійська імператриця Марія-Терезія була особою дуже суворих звичаїв і різко негативно ставилися до проституції. Тоді заборонили не лише будинки розпусти, а й утримання жіночої прислуги в готелях і корчмах. Часто така нібито «прислуга» була прихованою формою проституції.

Століттям пізніше, в ХІХ столітті проституція не зникла, а набула нових форм. Зі спогадів зарубіжних мандрівників, які в той час відвідували галицьку столицю, відомо, що повії сиділи вдома, а вулицями ходили тільки їхні фактори, кажучи по-сучасному – сутенери, які вишукували клієнтів. Прихованою формою проституції було явище утриманок. Багато шляхтичів винаймали у Львові помешкання для своїх пасій і періодично навідувалися туди. Якщо «власник» довго не відвідував дівчини, вона починала нудьгувати й сама шукала клієнтів. Такі випадки були далеко непоодинокими й збереглися у мемуарах сучасників.

1885 року в Австро-Угорщині ухвалили закон, яким черговий раз заборонили проституцію. Однак, у законі була шпаринка, яку запроваджував §5 законодавчого акту. Цей параграф робив виняток для жінок, які не мали инших можливостей (крім занять проституцією) утримувати себе і дітей. Однак закон чітко реґламентував їхню діяльність. Клієнтів не можна було приймати в тому ж помешканні, де жили діти проститутки або будь-який инший чоловік. Застереження щодо чоловіка робилося для того, щоб уникнути сутенерства. Жінка мала винаймати окреме помешкання, щонайменше за двісті метрів від школи, військової частини чи державної установи. Вона мусила періодично навідуватися до лікаря. У разі порушення вимог проститутку карали забороною на професію терміном від шести тижнів до шести місяців. Покарання накладали за зараження венеричною хворобою, обслуговування неповнолітніх клієнтів, або – дуже цікаве формулювання – якщо її професійну діяльність супроводжували скандали. Могли проститутку позбавити «права на професію» й за недотримання гігієнічних норм, якщо сама жриця кохання була неохайною або її помешкання (особливо постіль) брудним.

1871 року в Берліні з’явилася перша вулиця утіх. Передбачалося, що всі міські проститутки будуть зосереджені на одній вулиці міста, створивши тим самим щось на кшталт «палацового туалету» Томи Аквінського. Повія, щоправда, не мала права чіплятися до клієнта, хіба що могла демонструвати свою доступність відповідними жестами та яскравим одягом. Инше німецьке місто, Бремен, пішло ще далі. Вулицю, де жили проститутки, звільнили від усіх инших мешканців.

У Львові бременську систему намагалися запровадити вже у ХХ столітті, між двома війнами. Для занять розпустою визначили вулицю Шпитальну. Але рішення не реалізували до кінця, бо тамтешні мешканці (здебільшого євреї) категорично відмовилися переселятися. Однак жінки продовжували ходити Шпитальною й иншими довколишніми вуличками, адже їм заборонили пропонувати себе в середмісті та поблизу фешенебельних готелів.

У Державному архіві Львівської області зберігся дуже цікавий документ датований 11 березня 1935 року. Це скарга власників крамниць на вулиці Сикстуській (теперішня Дорошенка) на те, що від четвертої години пополудні поблизу їх закладів з’являються проститутки й відлякують клієнтів. На вулиці були дорогі крамниці, проте заможні клієнти перестали ходити нею, щоб їх, боронь Боже, не запідозрили в намаганні «зняти» дівчину.

У ХІХ столітті дуже поширеною була торгівля живим товаром. Як і тепер, дівчат продавали переважно до Туреччини. Сюжет відомого роману Івана Франка «Для домашнього огнища» має реальну основу. У Львові свого часу був гучний процес проти групи місцевих євреїв, які гендлювали дівчатами й доправляли їх у Туреччину.

Спершу кандидаток запрошували до Львова як домашню прислугу, а вже згодом психологічно обробляли, готуючи до виїзду за кордон. Обдурювали майже так, як і нині. 1910 року у Львові навіть вийшла книга під назвою «Торгівля дівчатами», в ній, власне, узагальнено подібні факти тих років.

У міжвоєнний період займатися проституцією можна було лише в індивідуальному режимі і засновувати будинки розпусти не дозволяли. Сутенерів карали доволі серйозно, включно з ув’язненням. Однак, існували підпільні будинки розпусти. Письменник Ян Парандовскі згадує про такий будинок на вулиці Медовій, який діяв у 20-х рр. XX ст. Його можна було впізнати за хитрим виразом обличчя швейцара, який підморгував чоловікам, недвозначно натякаючи на послуги, які там надавали.

Найдавніший львівський будинок розпусти був там, де зараз знаходяться руїни синаґоґи Золота Роза. Слід сказати, що синаґоґа там постала теж не випадково. Після того, як наприкінці у Львові ХV століття ліквідували бордель, що його утримував італієць із Бергамот на прізвище Русетто, майже сто років місце колишнього «веселого будиночка» пустувало. Аж наприкінці ХVI ст., коли євреї захотіли збудувати собі синаґоґу, місто виділило їм саме цю ділянку.

Инший будинок розпусти містився поблизу міського Арсеналу. Це була звичайна сільська хата, привезена з села Лопушна. Весь будинок складався із коридорчика, по обидва боки якого – по три невеличкі кімнатки. У середині ХVI ст. будиночок згорів. Бордель перенесли на ріг вулиці Сербської та Руської, де тепер є банк. Потім його переселили на Руську, де нині магазин радіотехніки. Це ображало українську громаду, оскільки навпроти був один із виходів з Успенської церкви. Ліквідації цього осередку розпусти священик Успенської церкви домігся у кінці XVIII ст. вже після встановлення австрійської влади.

Ще один бордель був за театром Марії Заньковецької, де на вулицю Б. Хмельницького повертає трамвай №6. Це місце називалося «На мості». Десь у тому районі в ХVII столітті працював будинок розпусти, який був відомий далеко за межами Львова. Польський поет Анджей Морштин, перераховуючи у своєму сатиричному вірші найвідоміші борделі Речі Посполитої, згадує, які дівчата були у Львові «На мості».

Ціни на послуги проституток у Львові були невисокі. У ХVІІІ ст. повія коштувала 12 грошів – менш ніж третину щоденного заробітку людей фізичної праці. На початку ХІХ ст. ціна становила уже п’ять сотиків, і це надалі було дуже дешево. Заможні люди до повій не ходили. Знатися із проститутками шляхтичам чи шанованим міщанам не личило. Натомість вони мали таємних коханок або утриманок.

Повіями у ХV-ХVI ст. були переважно жінки з Кавказу, яких привозили до Львова як рабинь. Цікаво, що хоча в польській державі рабство офіційно існувало до середини ХV століття, у Львові за звичаєвим правом жінок-рабинь утримували ще довше, проте лише у вірменській громаді. Серед тих, кого згадують у документах, – грузинки, вірменки, абхазки, осетинки. Можливо, був попит саме на такий тип жіночої краси.

У більш пізні часи за «справу» взялися вже й українки, польки та єврейки. Повіями ставали у 16-17 років, инколи навіть у 15, тобто тоді, коли можна було покинути дім і піти на «вільні хліби». Верхньої межі не існувало, але «товарний вид» зникав десь у 50 років, коли жінка вже не могла привабити клієнта. Були випадки, коли донька йшла шляхом матері, і за це серйозно карали, оскільки працювати повією не можна було в помешканні, де перебувала дитина.

Спогади про львівських повій залишив відомий німецький мандрівник Краппер. Він пише, що наприкінці ХVIII ст., попри заборону, повії вільно розгулювали містом. Із цього пілігрим зробив висновок, що поліція мала якийсь зиск. Инший німець, Кьоль, у 40-х роках ХІХ ст. пише, що у Львові багато повій, які ходять у червоних кожушках. Дуже захоплювалися львівськими повіями росіяни. Один із них наприкінці ХІХ ст. писав, що їхні петербурзькі «камелії» є грубими та брутальними, а про львівських одразу й не скажеш, що вони повії. Вишукані та виховані. На цілий тиждень затримався у Львові й сам Казанова. Щоправда, послугами повій він не користувався.

Ставлення міського населення до проституції було двояким. З одного боку, завжди були клієнти. Водночас, відомо, що коли один із будинків розпусти закрили, то його майно не передали магістрату, а спалили. Мовляв, заробленого на жінках не гоже брати до міської скарбниці.

Як вже згадувалося, за різноманітні порушення повій карали. Із ХVIII ст. збереглися рахунки про оплату львівському катові, який за п’ять грошів лупцював жінок легкої поведінки на сходах ратуші, бо ті порушили якісь правила. У Австрійській імперії практикували доволі жорстокий спосіб покарання повії. Їй мали поголити голову, вимазати череп дьогтем, зашити в мішок, тільки щоб стирчала голова, і на тачці вивезти з міста. В Австро-Угорщині містом, куди вивозили повій, було румунське Тімішоаре. Траплялося, туди вивозили й львівських повій. Але для цього мало статися щось екстраординарне – зараження клієнта хворобою, скандал чи ще щось подібно резонансне.

Щодо контрацепції, то її не було. Але в ХІХ ст. існувала практика, що в кожному помешканні повії було біде, при чому клієнт перед актом мав право оглянути статеві органи проститутки. Вона мала право оглянути відповідні органи клієнта.

Попри все, проституція у давньому Львові була маргінальним явищем. На відміну від великих міст, у галицькій столиці всі одне одного знали. Похід до повії майже не вдавалося приховати. Та й свідомість поспільства тоді мала набагато більш консервативний характер. У Львові проституція була здебільшого прерогативою бідних прошарків і суспільної загрози на становила.