Наша відповідь ГОЕЛРО

Сто років тому рентабельність електроенергетики у Львові навіть при одному споживачеві зашкалювала за 100%

Для перевезення понад 1 млн відвідувачів грандіозної Крайової виставки, що планувалася на 1894 рік, потрібен був потужний громадський транспорт. Кінному трамваю, який бігав Львовом уже 14 років, бракувало «живої сили», щоб витримати таке навантаження. Альтернативою міг стати електричний трамвай, але він потребував стабільного джерела струму. Для чого і вирішили збудувати у Львові першу електростанцію. З цього, власне, і починається історія електрифікації Західної України.

Магістрат починає і виграє

Магістрат виставив «електричний» проект на тендер, у якому взяли участь кілька відомих фірм. Найпершими полетіли в «кошик» пропозиції, де претенденти на будівництво електростанції та трамваю амбітно застовпили за собою контрольний пакет акцій у майбутньому підприємстві. Зокрема, берлінське підприємство «АЕГ» на паперах залишало міській владі у майбутньому акціонерному товаристві не більш ніж 33%, тому в підсумку переміг претендент з найскромнішими матеріально-фінансовими апетитами — віденська фірма «Сіменс & Гальске», яка через два роки на вимогу магістрату зобов’язувалася продати підприємство місту. Такі жорсткі часові межі з боку Ратуші були продиктовані попереднім досвідом, на якому обпеклися чиновники. У 1888-му місто на 50 років віддало в оренду Трієстському акціонерному товариству (Соцієста Трієстіне трамвай) збудований інвестором кінний трамвай і втратило на цій пролонгованій оборудці великі кошти.

Електростанція постійного струму у Львові і трамвайний парк

Керівництво Сіменс & Гальске, яке прийняло правила гри місцевої влади, порахувало у своєму бізнес-плані, що за два роки воно не тільки поверне вкладені у спорудження електростанції та трамваю на електричній тязі гроші, а й заробить на проекті щонайменше кілька сотень тисяч корон.

23 травня 1893 року магістрат затвердив кошторис будівництва. Капітальні витрати на спорудження електростанції постійного струму і трамвайних колій та закупівлю рухомого складу становили 880 тис. корон. Причому співвідношення витрат на станцію і трамвайне господарство було 1 до 3. За неповні два роки інвестор збудував електростанцію потужністю 400 кінських сил (300 кВт) і навесні 1894 року запустив електричний трамвай. Через два роки, у 1896-му, згідно з угодою, Сіменс & Гальске продає місту проект за 1 млн 680 тис. корон і лише на різниці між інвестованими і вторгованими коштами кладе в кишеню 800 тис. корон чистого прибутку.

Прибрати копитного

На базі вчорашньої приватної фірми магістрат створює госпрозрахункове комунальне підприємство «Міські заклади електричні». Впродовж наступних чотирьох років воно збільшує виробництво і продаж електроенергії завдяки розбудові трамвайних мереж.

Експлуатація до 1905-го лише 8 км трамвайних ліній давала щороку 800 тис. корон прибутку. Через чотири роки колію видовжили до 25 км. На розгалужених лініях величезними темпами зростає перевезення пасажирів. Якщо у 1899-му трамвай перевіз 5 млн осіб, то 1907-го ця цифра сягнула 12 млн. Щоб не втрачати жодного пасажира-платника і монополізувати колійний рух містом, цього самого року Міські заклади електричні за 950 тис. корон, позичених у львівського магістрату, викуповують частину кінного трамваю, а протягом двох наступних років МЗЕ завершують процес придбання транспортної концесії у Трієстського акціонерного товариства й остаточно виштовхують з ринку «копитного» конкурента.

Театру видніше

Котельня електростанції змінного струму

Керівництво підприємства зметикувало, що монопольний, але єдиний споживач не може забезпечити збут електроенергії впродовж доби. На вечірньо-нічний час МЗЕ потребували зовнішніх клієнтів. Тому з 1900 року Міські заклади електричні беруть курс на розширення абонентської бази. Першим потужним «незалежним» споживачем стає новозбудований Оперний театр, який живиться від міської електростанції. Центральне розташування храму співу і танцю, куди було заведено електричні кабелі, дає змогу забезпечити струмом навколишні райони і тисячократно збільшити кількість роздрібних споживачів електроенергії.

Однак для розбудови мереж бракує коштів. Львівська влада надає Міським закладам електричним кредит у сумі 660,6 тис. корон. Частину цих коштів підприємство витрачає на придбання додаткового пароелектричного блоку і турбіни системи Парсенса потужністю 500 к. с., решту вкладає у розбудову мереж. Клієнтами МЗЕ також стають структури, які мали свої будинкові генератори: банки, торговельні пасажі, готелі. Міські заклади електричні викуповують ці «децибельні» агрегати, а взамін прокладають до споживачів свої мідні кабелі й роблять їх залежними назавжди. З 1900 року до початку Першої світової війни у Львові, де мешкало від 160 до 212 тис. осіб, було прокладено, за різними підрахунками, від 150 до 200 км ліній електропередач.

Ударний тариф

Консолідувавши ринок, Міські заклади електричні отримали змогу диктувати споживачам свою цінову політику. Тож недивно, що їхні послуги були досить дорогими. За проїзд 3-5 зупинок у трамвайному вагоні першого класу треба було заплатити 10 гелерів. «Прогулянка» у вагонах другого класу — 8-14 гелерів, тоді як кілограмова хлібина коштувала 30 гелерів.

Електроенергія і сервісне обслуговування споживачів струму були ще дорожчими. Щоб стати клієнтом МЗЕ і підключитися до мережі, нове підприємство-абонент мусило не тільки відшкодовувати впродовж певного часу амортизацію обладнання і кошти, які МЗЕ витратили на прокладення комунікації, а й замовити обов’язковий «пакет» електроенергії щонайменше на кілька найближчих років. Підприємствам її відпускали значно дешевше, ніж побутовим клієнтам: 1 кВт-год електроенергії для виробничих потреб коштувала 25 гелерів, а для населення — 60. Така маркетингова стратегія спиралася на економічні розрахунки. Підприємства були гуртовими клієнтами і споживали більше електроенергії. МЗЕ використовували двоставковий тариф з демпінгом на користь підприємств протягом усієї своєї діяльності. Перед Другою світовою війною споживання 100-150 кВт-год електроенергії заохочували пільговими розцінками — 15-20 грошів за 1 кВт-год, тоді як за скромного використання 5 кВт-год абонент був змушений платити по 70 грошів.

Кабінет директора МЗЕ

Кожен новий власник, який орендував або купував електрифіковане приміщення чи об’єкт, мусив заново платити «приєднувальний» тариф — 20 корон. За порушення домовленостей, прописаних у двосторонніх угодах, МЗЕ суворо карали. Зокрема, за восьмиденну заборгованість абонента відключали від мережі. Щоб відновити енергопостачання, порушник мав заплатити 3 корони.

Розрахунки з монополістом відбувалися не відходячи від місця споживання — вдома або на підприємстві у споживача, тому що інкасатор мав зняти показання лічильника. Якщо в клієнта були претензії до роботи приладу обліку, його перевіряли. За необгрунтовані претензії до роботи лічильника клієнт платив 5 корон.

На голці

Щоб стимулювати попит на дорогу електроенергію, МЗЕ запроваджують бонуси для абонентів: збільшення споживання винагороджують зменшенням тарифу. Наприклад, при використанні 100 кВт-год електроенергії і більше виробник знижує ціну вчетверо і преміює «гуртовика» електропобутовими приладами.

З іншого боку, збільшення споживання вимагає модернізації енергетичного господарства. 1908 року в приміській зоні починається спорудження електростанції змінного струму потужністю 6000 к. с. (4500 кВт). Попри високу рентабельність підприємства, МЗЕ не здатні самостійно й оперативно втілити цей проект, бо крім сучасної електростанції, що оцінювалася в 4,7 млн корон, потрібно було спорудити нові електромережі вартістю майже 4 млн корон і трамвайні лінії, які потребували ще стільки само фінансових вкладень.

Користуючись привілейованим комунальним становищем, МЗЕ беруть великий і дешевий кредит у Львівського магістрату на суму 14 млн корон під 2,5% річних і за два роки закінчують основні роботи.

Перехід електростанції у 1913-му з мазуту на дешевше сілезьке вугілля дозволяє Міським закладам електричним зменшити собівартість і без того надприбуткового продукту. А будівництво 1929-го 68-кілометрового газогону Стрий—Львів, яким на електростанцію прийшов дашавський газ, значно збільшило прибутки МЗЕ. Наприкінці 30-х років підприємство реалізує до 35 млн кВт-год електроенергії й отримує до 5 млн злотих прибутку на рік.

Професійні розряди і соціальні «заряди»

Хоча МЗЕ потребували висококваліфікованих фахівців, отримати там посаду було непросто. Під час прискіпливого конкурсу комісія не лише оцінювала професійну придатність здобувача, а й вимагала свідоцтво — характеристику моральних чеснот претендента. Ліберальнішими з огляду на специфіку галузі були вимоги роботодавця до віку: в конкурсі могли брати участь фахівці до 40 років. Зате без австрійського громадянства (Східна Галичина з 1772 по 1918 рік входила до складу Австро-Угорської імперії) шансів отримати місце не було взагалі.

Електростанція змінного струму в районі Персенківки

Рівень професіоналізму був визначальним при присвоєнні кваліфікаційного розряду, від якого залежав розмір заробітної плати. Найвищий, 9-й розряд мали машиністи електростанції, інкасатори, водії трамваїв, кондуктори вагонів. Другим критерієм, що визначав статус працівника і впливав на його заробіток, був трудовий стаж. Після перших трьох років роботи на підприємстві успішний робітник піднімався у своєму розряді на середній щабель, ще через три роки — на вищий.

Пакет соціальних гарантій включав оплату лікарняних, фінансову допомогу на дітей, які не досягли 18-річного віку, з розрахунку 20 злотих на кожного неповнолітнього, кошти на їхнє навчання. Також бонусом була електроенергія, яку працівники МЗЕ отримували безплатно у свої домівки.

Щоб запобігти плинності кадрів, контора розробила ефективну систему стимулювання праці. Заробітну плату персоналу виплачували по-новому: не за фактом роботи, а авансом, на початку місяця. Найцінніших працівників забезпечували житлом у спеціально споруджених котеджних будинках. Грошова винагорода тій частині персоналу, що мала безпосередній контакт зі споживачем і гіпотетично могла зловживати посадовим становищем, була прив’язана до виробітку. Що більшим був виторг інкасаторів чи кондукторів трамваїв, то вищу плату вони отримували.

Борислав сміється

Директор підприємства Йосиф Томіцький запропонував магістрату розширити концесію підприємства за межі Львова, де вистачало і паливних ресурсів для електростанцій, і нових споживачів. Електрифікацію навколо Львова почали з підключення ключових водозабірних станцій, від яких потім прокладали мережі для освітлення навколишніх населених пунктів.

Перший офіс Міських закладів електричних

Кілька десятків малопотужних громадських і приватних електростанцій у маленьких містечках не могли конкурувати зі львівським енергетичним монстром. МЗЕ без зайвих труднощів поступово нейтралізують дрібних конкурентів і централізують енергопостачання в радіусі 20-30 км.

Одним з найбільш ласих шматків для підприємства стає промисловий Бориславський регіон. За розвіданими запасами чорного золота Борислав лідирує у Європі і входить до трійки світових переробників вуглеводнів. Щоб застовпити електричну жилу в цьому нафтоносному краї, МЗЕ входять до акціонерної спілки «Об’єднана електростанція».

Проте з великого економічного потенціалу і нафтових злотих у Бориславі народжується власна енергетика. Ще на початку XX ст. нафтопромислові підприємства будують власні мережі для забезпечення струмом нафтових помп, промислових споруд та житлових будинків.

Пізніше тут створюється місцеве приватне підприємство «Підкарпатське товариство енергетичне», яке зводить теплову електростанцію, прокладає електричні мережі й живить навколишні міста: Стрий, Самбір, Дрогобич, Трускавець, Стебник, водозабірну станцію в селі Уріж. Підім’яти під себе цю благополучну енергетичну структуру МЗЕ перешкоджає велика відстань до нафтоносного району — сотня кілометрів.

Розлучення

1932 року Львівський магістрат створює нову акціонерну спілку «Заклади електроосвітлення Львівської округи» (ЗЕОЛ). Міській владі у ній належить контрольний пакет акцій — 75% (1,5 млн злотих). Але головним ринком збуту й надалі залишається територія Львова. Причому 75% виробленої львівською електростанцією енергії споживають МЗЕ і тільки 25% — ЗЕОЛ.

Утім, муніципальна монополія дозволяє і далі отримувати гарантованих споживачів і надприбутки навіть за умови, що електроенергією користуються менш ніж половина мешканців підключених районів і споживання на душу становить лише 100 кВт-год на рік — у 5-20 разів менше, ніж у розвинених країнах.

Другий офіс Міських закладів електричних (нині СБУ)

У другій половині 30-х років частка електроенергії, яку споживає трамвайне господарство, у загальному її виробництві знижується до 20%. Це змушує змінити конфігурацію МЗЕ. 1933 року трамвайну ланку відокремлюють від МЗЕ і створюють два автономні підприємства: Міські колії електричні та Міські заклади електричного освітлення. Перше залишається у старому офісі, а друге споруджує новий монументальний будинок в актуальному тоді стилі конструктивізму, де було враховано всі особливості сучасної організаційної структури МЗЕ. На першому поверсі будинку розташовуються простора зала з касами для роботи з клієнтами, відділ реклами нових електроприладів, інформаційний куточок для ознайомлення абонентів з правилами роботи підприємства, правами та обов’язками споживачів, тарифами тощо. Для рекламованої тут побутової техніки МЗЕ відкривають фірмову крамницю. Щоб оперативно контролювати роботу цього великого господарського механізму, для директора підприємства споруджують відомче житлове помешкання безпосередньо у дворі нового конторського будинку.

Але з приходом Рад від МЗЕ нічого не залишається. А в офісі в недалекому минулому надприбуткової фірми прописується служба НКВС, яка на новому політичному етапі передає приміщення своїм спадкоємцям: спочатку КДБ, а потім СБУ.

Автор висловлює подяку Андрію Крижанівському і ВАТ «Львівобленерго» за допомогу в підготовці матеріалу.