«Львів’янин» – окрема ідентичність чи місце прописки?

В обох випадках людина може говорити про себе як про львів'янина. От тільки в одному - це проста констатація факту свого проживання: з таким самим почуттям людина може говорити: «я донеччанин» чи «я киянин», а в другому - це буде гордість за свою приналежність до Львова. А тому постає питання: чи існує львівська ідентичність? Чи можна говорити про існування якоїсь однієї львівської ідентичності? Чи краще зупинитися на понятті «ідентичність львів'ян»? Якщо львівська ідентичність існує, то чи існує така група як «львів'яни», чи вона залишається просто збірним образом, до якого апелюють, і з яким ототожнюють себе мешканці Львова? Адже ідентичність може стосуватися і уявної спільноти, яка себе ніяк не проявляє у соціумі. Існувати група починає лише тоді, коли вона здатна здійснити якусь колективну акцію. Ідентичність «жінка» існувала довго, проте вона стосувалася радше уявної спільноти. Лише з появою фемінізму в ХІХ ст. жінки (як соціальна група) продемонстрували здатність до усвідомленої колективної дії. То чи не є «львів'янин» просто образом чи образами, з якими себе співвідносять мешканці цього міста? Чи львів'яни насправді становлять активну соціальну групу?

Результати соціологічних досліджень показують, що львівська ідентичність таки існує. Однак рівень її вкоріненості та актуальності для мешканців нашого міста встановити важче. В залежності від способу формулювання запитань соціологи отримують дуже різні відповіді. У ситуації, коли люди, яких опитували, могли обирати стільки ідентичностей, скільки відповідало їх уявленням про себе, близько 70% мешканців Львова означали себе як «львів'яни» (про це свідчать дані порівняльного дослідження населення Львова та Донецька, що проводяться кожні 5 років, починаючи з 1994 року, Інститутом історичних досліджень ЛНУ ім. І.Франка). Однак львівська міська ідентичність поступається національній, яку львів'яни обирають частіше. Для порівняння, мешканці Донецька визначають себе, передусім, «донеччанами», а національна ідентичність «українець» посідає лише третю сходинку в ієрархії ідентичностей в цьому місті. Результати іншого дослідження (проведеного студентами кафедри історії та теорії соціології ЛНУ ім. І.Франка у Львові у 2007 р. на замовлення громадянської мережі «Опора») показують, що у ситуації, коли респонденти змушені обирати одну найважливішу для них ідентичність, перш за все, львів'янами визначають себе лише 23% опитаних. Перше ж місце посідає українська ідентичність - 50% опитаних. Проте з відповіді на це запитання ми не можемо встановити, чи ототожнення себе з «львів'янами» означає уявлення про себе як про соціальну групу, чи просто визначає важливість місця, де вони мешкають.

Як уже згадувалося вище, ідентичність передбачає існування певних цінностей та зразків поведінки. Вони не обов'язково мають належати реальній групі. Варто спершу поглянути, яким же є витворюваний образ (чи образи) Львова, а вже потім можемо з'ясовувати, чи є вони частиною свідомості львів'ян. Навіть якщо певний образ залишається лише уявним чи сконструйованим (ЗМІ, музейною експозицією, літературним твором чи документальним фільмом), все одно можна стверджувати про існування такої львівської ідентичності, якщо певна група ототожнює себе з ним. Адже, як стверджує «теорема Томаса», вигадані події стають реальними за своїми наслідками. А тому навіть така ідентичність буде реальною. Однак цей феномен все ще залишається поза увагою дослідників.

Як спостеріг львівський історик Ярослав Грицак, образ Львова в свідомості львів'ян складається з двох елементів. Це, перш за все, - європейськість Львова, тобто приналежність міста до Європи як архітектурно, так і культурно. Іншим елементом є образ Львова як «українського П'ємонту». Отже, можемо припустити, що ці два уявлення істотно впливають на формування львівської ідентичності. Відповідно, можемо виділити дві складові львівської ідентичності - європейськість та акцент на національному (переважно українському) характері міста. Обидва ці уявлення закорінені в ХІХ ст. Це був час модернізації Європи, що охопила, хоч із значним запізненням, і українські землі. Галичина в уяві австрійських чиновників була відстали краєм, проте австрійські бюрократи намагалися перетворити Львів на європейське місто. Якщо західні країни модернізувалися через індустріалізацію, то у випадку Галичини мала місце модернізація через бюрократизацію: адже Галичина була провінцією Австрійської імперії, а Львів - головним містом «королівства Галичини і Лодомерії». Таким чином Львів активно «європеїзувався». Саме період другої половини ХІХ ст. - першої половини ХХ ст. створив підґрунтя для подальших ностальгійних і міфологізованих конструктів образу Львова як європейського міста кав'ярень, театрів і проспектів, де прогулюється вишукане товариство. Цей образ посилюється також і за рахунок добре збереженої середньовічної архітектури, яка уподібнює Львів до інших європейських міст.

ХІХ століття - це також епоха, коли у Львові зароджується модерний націоналізм, який спричиняється до формування його образу як столиці національного П'ємонту. Розпочинається період боротьби між національними проектами (в першу чергу, поляків та українців) за «національний характер» міста та активна символічна кодифікація оспорюваного міського простору. Якщо додати до цього доволі ліберальну, порівняно з Російською імперією, політику Відня в національному питанні, стає неважко зрозуміти, чому Львів став столицею українського П'ємонту. Образ, створений в другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст., доповнився подіями 1988-1989 рр., коли на короткий час Львів і його мешканці взяли на себе ініціативу у зміні політичного режиму та національному відродженні України. І, відповідно, «підтвердив» свою роль столиці українського П'ємонту. Однак Львів й сьогодні великою мірою становить арену, де змагаються різні національні проекти.

Соціологічні дані демонструють цікаве злиття української та львівської ідентичностей. Наприклад, проблема збереження історичної спадщини в центрі Львова є однаково актуальною як для тих, хто визначає себе, перш за все, як львів'яни, так і для тих, хто вважає себе, насамперед, українцями - 73% і 77% опитаних. Так само, за даними порівняльного дослідження населення Львова і Донецька, 75% опитаних вважають себе українцями, а 70% - львів'янами. Тобто ці дві ідентичності не конкурують, а навпаки, часто в уяві респондентів вони поєднуються. І хоча одна з них - українська - є ширшою, аніж львівська, вона стає складовою частиною львівської ідентичності. Образи Львова як столиці українського П'ємонту чи навіть другої столиці України змушують задуматися, чи тут йдеться виключно про українську ідентичність?

Львівська ідентичність дивним чином видозмінює ширшу від себе ідентичність. Специфіка України полягає в тому, що у суспільстві відсутній консенсус щодо того, що ми можемо вважати українським (тобто національним), відповідно, українськість регіоналізується і локалізується, стає просто особливою - навіть визначальною - рисою львівської ідентичності. Львів часто позиціонується різними групами як провідна (якщо йдеться про месіаністичні проекти) чи як унікальна (якщо йдеться про сепаратистичні) частина України. Нерідко місто і його мешканці окреслюються як останній оплот національної ідеї, і водночас як серце, як джерело, з якого ця ідея відродиться, або вже відродилась.

Однак, як слушно зауважує молодий львівський вчений Андрій Заярнюк, можемо говорити і про появу нової львівської ідентичності, яка будується на уявленнях про мультикультурне минуле міста і акумулює у собі протест проти прив'язки міської ідентичності до національної складової. Наприклад, за межами власного міста його мешканцям часто доводиться стикатися зі стереотипним приписуванням їм націоналізму тільки тому, що вони зі Львова, навіть, якщо вони самі належать до однієї з національних меншин міста. Соціологічні опитування показують, що в ситуації, коли респондент вимушений обрати тільки одну найважливішу ідентичність, львівську ідентичність частіше обирають представники національних меншин (росіяни, поляки, євреї).

Дещо проблематичним виглядає й інший аспект львівської ідентичності - образ європейськості. Слід враховувати складні взаємовідносини між «українським» та «європейським» дискурсами та їх символічною репрезентацією в міському просторі Львова. Вони, справді, можуть стимулювати і підтримувати один одного: через декларування одвічної приналежності української культури і міста Львова до європейської традиції; а можуть бути взаємовиключними. Адже Європа після травматичних подій ІІ Світової війни більше не може презентуватися як основний центр цивілізації та культурних цінностей, що ставить під питання саму можливість існування таких модерних уніфікуючих та націєструктуруючих проектів, включно з європейським проектом. У другій половині ХХ століття центральними складовими образу Європи та європейськості стають мультикультуралізм, толерантність, громадянське суспільство. Отже, образ європейськості, присутній в свідомості мешканців Львова, скоріше є ностальгійною реконструкцією «золотого віку», позбавленої згадок про будь-які конфлікти, ніж віддзеркаленням нових європейських цінностей.

Якщо ми говоримо, що для виявлення певної групової ідентичності (у нашому випадку - «львівської ідентичності»), важливо фіксувати не тільки уявлення та цінності, важливі для її носіїв, але й дії, то постає питання: чи проявляється на практиці і як львівська ідентичність? Чи підкріпляється вона реальною поведінкою львів'ян?

Тут ситуація виглядає не вельми оптимістично. Порівняльні дослідження - цього разу Львова і Вроцлава - показують, що Львів має значно слабше громадянське суспільство. Якщо мешканці Вроцлава вирішують проблеми своєї громади самостійно, без залучення держави, то львів'яни шукають вирішення багатьох питань насамперед у коридорах влади. Така ж ситуація і з архітектурною спадщиною міста Львова. Хоча близького половини опитаних львів'ян вважають саме її «візитною карткою» Львова, лише 10% визнають актуальною проблему збереження історико-архітектурної спадщини міста, яка одночасно є важливою складовою європейського образу міста. На першому ж місці для львів'ян - господарсько-житлові проблеми. Аналогічна ситуація і з участю в акціях протесту проти руйнування чи неправильної реконструкції історичних пам'яток. 60% опитаних відповіли, що вони не брали участі в таких акціях, така ж кількість відповіла, що не буде цього робити і в майбутньому. Отже, можемо зробити висновок, що їх львівська ідентичність скоріше межує з простим розрізненням за «пропискою». Адже вони майже не переймаються станом історичних будівель Львова - найбільш важливим і видимим маркером їх ідентичності. Якщо місто і його історична спадщина перестають відігравати для них будь-яку роль, то чим це відрізняється від прописки, яку можна спокійно змінити?

Втім, можливо з часом така розмита ідентичність львів'ян перестане визначатися лише місцем прописки, а означатиме приналежність до групи людей, які називають себе львів'янами, усвідомлюють свій зв'язок з містом, його історією та цінностями, демонструють колективну солідарність і активну громадянську позицію.

Довідка ZAXID.NET
Вікторія Середа - кандидат соціологічних наук, доцент кафедри історії і теорії соціології Львівського національного університету імені Івана Франка. Закінчила аспірантуру Інституту соціології НАН України. У 2006 р. захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю 22.00.04 "Регіональні особливості історичних ідентичностей та їх вплив на формування сучасних політичних орієнтацій в Україні".
Наукові інтереси стосуються регіональних проявів історичних та національних ідентичностей; політики пам'яті й символічного маркування міського простору; гендерних досліджень.
Данило Судин - аспірант Львівського національного університету імені І.Франка за спеціальністю «Спеціальні та галузеві соціології».