Аліса Васільєва, Ольга Артеменко
Львів – місто Франка, де він прожив сорок років з відпущених йому Богом шістдесяти.
Перший зв’язок Івана Франка зі Львовом утворився навесні 1874 року, коли юний поет надіслав свої вірші до журналу «Друг», де вони були надруковані у травні 1874 року. Через рік Іван Франко вступає до Львова.
Це місто він любив, проклинав, тужив за ним, коли був у розлуці, називав рідним. Вже инші назвуть це місто кафедральним містом Івана Франка. Він був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті. Мав замість того Львів і слова для нього: «І підеш ти в мандрівку століть з мого духа печаттю». Підемо за ним.
Парк ім. І. Франка. 28 грудня 1879 р. молодий письменник був учасником загальноміських зборів робітників у парку, який тепер носить його ім’я.
Споруда Успенської церкви. Поруч – сірий будинок, в якому мешкали священики. На другому поверсі було помешкання Ольги Рошкевич – першої любові Івана Франка. Ще перед першим арештом у 1876 році Франко познайомився у селі Лолин на Бойківщині з Ольгою Рошкевич. Батько дівчини був священиком і не зичив собі такого зятя – бідного студента та й ще революціонера. На жаль, О. Рошкевич не залишила споминів. Але її сестра Михайлина дещо занотовувала: «Листи Іван Франко до моєї сестри писав тайнописом. Передавав книгу, в якій на окремій сторінці позначав крапками букви. А Ольга виписувала їх на папір і виходили речення повні пристрасті». На своє й Франкове нещастя Ольга Рошкевич вийшла заміж за Озаркевича, хоча усе життя жила Франком, думала про нього, стежила здалека за його літературною та політичною діяльністю...наприкінці життя Ольга Рошкевич мешкає у доньки у місті Зборові. Дослідники творчости Франка І. Денисюк та В. Корнійчук у статті «Подвійне коло таємниць» пишуть: «Факти епістолярні свідчать, що Ольга Рошкевич готова була йти заміж за Франка, приїздила на зустріч з ним. Особливо пристрасні листи до неї написані поетом у лютому 1879 року». Хто не байдужий до цього кохання, погортайте 48 том повного зібрання творів І. Франка.
Вулиця Грушевського, 4 – у 1871 р. носила назву Св. Миколая. За цією адресою починається студентське життя Івана Франка. Тут він слухає лекції з української та класичної філології. Раніше приміщення університету належало Колегії єзуїтів. Іван Франко писав своїй нареченій Ользі Рошкевич: «Мені підвищили стипендіум. У нас в кружку тепер великий рух. Мають давати аматорське представлення за моєю драмою «Три князі на один престол». Загалом вчитись Франку в університеті не подобалося. Львівський університет не був для нього світильником у царстві духа, був мертвим крамом. Студіювання ради хліба, а не науки... У 1895 році Франко виступив перед студентами з габілітаційною лекцією, але не судилося стати йому професором рідного університету. Ян Каспровіч – приятель та кум І. Франка, знаючи нужденне становище поета, позичив йому для габілітаційного відчиту свій фрак. 22 березня зійшлося на лекцію 50 студентів. Тепер та зала поділена на аудиторії № 112 та 114. До зали вело двоє дверей – професорські та студентські. Лекція справила на присутніх глибоке враження, студентська громада по закінченні відчиту провела І. Франка повз Цитадель до Політехніки під самий його дім на вул. Глибокій. Поруч з ним була його дружина, яка не втручалась у розмову і мовчала дорогою. Коли дізнались про відмову прийняти Франка на університетську кафедру, він при нагоді насмілився запитати у губернатора Галичини Бадені про причину такого рішення, у відповідь почув: «Франко – атеїст». Друзі поета неодноразово підкреслювали, що, якби не заборона губернатора Бадені та кардинала УГКЦ Сильвестра Сембратовича, І. Франко неодмінно був би доцентом.
Левко Чикаленко пише, що Іван Франко був чудовим лектором, а ось із лекціями Грушевського було тяжко справлятися – зарозумілі та нудні.
Вулиця Академічна, що розташована поруч, пов’язана з каварнею «Центральною», в якій часто бував Франко, і хоч він не пив і не палив, однак весело гаяв час у товаристві львівської «сметанки», читаючи віденську пресу, що йому завжди було до вподоби. Поруч, після зруйнування садиби Олександра Фредра, постала каварня «Шкоцька». Позитивна енергетика каварні ще багато років після Франка була центром наукової творчости львівської професури.
На вул. Баторія (тепер Князя Романа) був ряд антикварних магазинів, які відвідував І. Франко у супроводі Василя Стефаника та Леся Мартовича. У пошуках своїх персонажів, вивчаючи обличчя людей, Франко не раз навідувався у їхньому супроводі на львівські базари.
На початку ХХ століття на вулиці Баторія збиралися львівські антиквари. Серед них хрещений батько сина Франка Андрія – Ян Каспровіч. Непересічна людина, польський поет, працював разом з Франком в редакції «Kuriera Lwowskiego». Хоч Франко і не міг собі дозволити придбати раритетний дріб’язок, але охоче слугував Янекові, з яким їх об’єднувала ще одна пристрасть – любов до рибальства. Рибалили друзі не тільки на річках Карпат, але і на чисельних львівських ставках, серед яких Стриховалець, від якого не залишилось і сліду. А коли бракувало часу, вирушали на Високий Замок, де дискутували, зокрема, і про Конрада Валленрода, якого Франко називав зрадником і за що у 1897 р. Франка вигнали з «Kuriera».
Традиція вирішувати справи за кавою була використана Франком під час подорожі до Відня. Саме тут у гомінкій цукерні він зустрівся з засновником сіонізму – Теодором Герцелем. Можливо, у розмові зродилася ідея Франкового «Моїсея».
Донька близького товариша Івана Франка Софія Олеськів згадувала: «Франко був справжнім генієм, творив або в присутності веселих дітей або в гаморі каварні».
Подорож львівськими каварнями, в яких бував Франко – це вагома частка львівського життя поета. Ставлення І. Франка до спілкування у веселому товаристві львівських каварень неоднозначне. Більшість знайомих стверджує, що він не любив веселого товариства, не пив, не курив і не любив подібного оточення. Але, водночас, знаходимо факти, які ставлять під сумнів ці твердження. Отже, львівські каварні у житті Франка.
С. Єфремов розповідає, що після зустрічі з І. Франком, він та І. Труш рушили до каварні «Метрополь». Іван Якович почав утаємничувати приїжджого українця у львівське життя. Упродовж двох місяців друзі зустрічались тут щоденно на 1-2 години. Відпочивали від щоденної праці за горнятком «гербати», «мелянжу», «чоколяди», читали газети, дебатували на різні теми. Для наддніпрянця такий спосіб відпочинку спочатку здавався незвичним. Але згодом він збагнув і переваги, адже окрім відпочинку тут відбувались побачення, писалися статті. Саме тут І. Франко розкривався з иншого боку. Був справжнім енциклопедистом, що кохався, окрім всього, у розповідях про природу у горах. Не любив панувати у розмові, зате любив слухати. Відрізнявся своїм костюмом: вишивана сорочка, старенький гарнітур. Удома у Франка не затишно, тому часто запрошує своїх друзів, знайомих до каварень. Серед фраків і жабо, Франко у своїй вишитій сорочці відпочиває, спілкується, роздумує...
Богдан Лепкий зустрічався з доктором Франком у каварні «Центральна». І тут Франко скритикував творчість молодого колеги...
Петро Карманський пише, що бачив Івана Яковича у каварні Шнайдера на Академічній вулиці. Франко бував у каварні «Монополь». Иноді його обсаджували студенти, і тоді він починав розповідати.
Іван Труш почув від Франка страшну історію про смерть геніального інженера-геолога Стефана Щепановського, який був знищений економічно своїми заздрісниками. (Його надгробок є у центральній частині Личаківського кладовища).
Пл. Галицька, 7 (будинок не зберігся) – початок 1876 року. Галицька площа. Бойківська кам’яниця – перше помешкання Івана Франка. Тут, на першому поверсі будинку студент І. Франко мешкав зі студентами Михайлом Павликом та Ярославом Рошкевичем. З цього будинку І. Франко мандрував за місто вудити рибу та ловити раки. У 1880 році до приїзду Франца Йосифа бойківська кам’яниця була знесена. У підвалах будинку синьовидські бойки зберігали яблука та груші. Саме тут І. Франко написав драму «Три князі на один престол». У 1911 році за проєктом чеського архітектора Боубліка на цьому місці було споруджено модерновий будинок.
Вул. Каменярів, 4 (Вул. Кляйнівська). Тут у помешканні М. Павлика Франко займав фронтову кімнату з кухнею. Напроти будували дім, і, можливо, тому з’явилося оповідання «Муляр», згодом поезія «Каменярі». Василь Пачовський писав: «Освячені «Каменярами», ми, учні, фотографувались в одязі каменярів». Згодом, коли Пачовський став уже студентом і приїхав до Львова за книжками, Франко не тільки подарував кілька, але і почастував. Поселився тут Іван Франко після виходу з Кармелітської тюрми, втративши наречену Ольгу Рошкевич, яку батько примусив вийти заміж за иншого. Звідси Іван Франко пішов на недовгу військову службу. У той час, коли І. Франко мешкав на вул. Кляйнівській, студенти позичали у нього різноманітну літературу, адже у нього вже тоді була потужна бібліотека. Розповідали, що Франко голодував, але в книжках не відмовляв собі ніколи. Студент Іван Куровець пам’ятає, як І. Франко та М. Павлик давали читати йому «цікаві» брошури –починалися і закінчувалися вони різними пристойними галицькими публікаціями, а між ними були заборонені женевські видання. До Франка учащав і Ілля Кокурудз, майбутній директор української гімназії у Львові.
Квартира на вул. Кляйнівській належала Карлу Бандрівському (1855-1931) Сам К. Бандрівський довгий час працював податковим інспектором. У 1886 р. одружився та разом зі своєю дружиною Осипою виїхав на роботу до Польщі. Як товариш Франка брав участь в організації похорону поета. Сказав колись про Франка: «Мав приятелів, друзів, але часто самотній і хворий йшов крізь життя, а творив цілу епоху...».
Після виходу з в’язниці молодий І. Франко починає листування з молодими письменницями Клементиною Попович та Юлією Шнайдер. Уляна Кравченко (Ю. Шнайдер) отримала перший лист від І. Франка восени 1883 року. З того часу листування та приязна дружба з Франком перервались аж його смертю у 1916 році. Лише половину цих листів вдалося зберегти. У. Кравченко згадує: «Одного разу я надіслала вірш «Я Ваша», на що у відповідь отримала... «усе дрянь і не варта Вашого пера». У. Кравченко часто відвідувала Франка у Львові і після одруження поета. Побувала і в останньому найманому помешканні поета – на вул. Потоцького. «Мирон» – під таким псевдо знала вона його в роки молодости – сидів у своєму кабінеті і в’язав риболовну сіть.
Бенедиктинська площа № 1. Із січня 1877 року Іван Франко – піднаймач однієї кімнати у прачки Йосифи Федоровички. Тут його відвідував учень Ярослав Рошкевич. Михайлина Рошкевич згадує: «Мій брат був під опікою І. Франка у Львові». Франко захоплювався тоді творчістю Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Тургенєва, Лєрмонтова, Гайне, Золя. Хоча кімнатку Франка отруювали задуха і випари білизни, саме у цьому помешканні Франко був щасливим, він кохав Ольгу та мав надії на благословення її батька. Старий Рошкевич спершу покладав великі надії на І. Франка.
Однак, 5 березня 1877 р. вранці на Бенедиктинську прийшов комісар поліції і арештував Франка. Генрик Бігеляйзен (1855-1932) – польський літературознавець, тоді молодий студент, пізнав Франка, коли його вели, закутого у залізні кайданки. До 5 березня 1878 року Франко був ув’язнений. Перший арешт у 1877 р. Франка, за думкою усіх друзів, «за соціалізм», за що його ще й виключають з «Просвіти». Часто згадував про обставини арешту Франка його студентський приятель Василь Лукич. У 70-х роках І. Франко писав про перший арешт: «Мене трактовано як звичайного злодія..., посаджено між самих злодіїв та волоцюг, яких бувало в одній камері 14-18... Все що я писав, я записував на случайно здобутих картках паперу...»
Михайлина Рошкевич згадує: «Після арешту Франка батько був обурений. Мій брат возив йому в тюрму чисту білизну. Листи Франка до сестри конфісковував батько... Заручини було зірвано».
Вул. С. Баторія, 5 (тепер вул. Князя Романа) – приміщення суду і в’язниці, в якій перебував І. Франко. Суд над Франком відбувався у головній залі нового тоді судового будинку по вул. Баторія, поруч з в’язницею. Судове засідання тривало кілька днів. «Франко, Павлик, Остап Терлецький, Іван Мандичевський судились за приналежність до таємного товариства, якого насправді не було», – вважала більшість друзів І. Франка. Засідання провадив голова Трибуналу Жмінковскі, усе закінчилось вироком – кілька місяців в’язниці. На судові засідання ходила молодь, студенти. І. Франко вирізнявся серед усіх. Він дуже сміливо виступав у суді. Франка звинувачували у поширенні соціалістичних ідей, підриві Австро-Угорської імперії. У в’язниці І. Франко написав нищівну сатиру «Сморгонська академія» та вірш «Товаришам з тюрми». Іван Франко відбував ув’язнення упродовж 9 місяців від часу арешту на Бенедиктинській площі. Холод у камері був такий, що волосся примерзало до стіни. У 1889 році старий будинок суду і в’язниці знесли.
Вул. Городоцька. В’язниця «Бригітки», де влітку 1889 р. перебував Іван Франко. Це було його третє ув’язнення. Причина – звинувачення у шпіонажі на користь Росії. Це була страшна в’язниця, у подвір’ї якої здійснювали екзекуції і покарання в’язнів. Але сумнозвісна історія «Бригіток» часів польської «санації» та ІІ Світової ще попереду.
Пл. Св. Юра. Митрополичі палати. Напередодні І Світової війни Митрополит Андрей Шептицький зустрівся з письменником. Відбулася жвава дискусія на тему дослідження про Йосафата і Варлама.
Вул. Петра Скарги, 2а (тепер вул. Є. Озаркевича). Споруда колишнього притулку для вояків та виздоровців УСС. Опікувався лікарнею доктор Б. Овчарський. Узимку 1915 року до лікарні потрапив Іван Франко. Саме тут він написав свій останній вірш «Не мовчи, коли гордо пишаючись». У той час його дружина перебувала у психіатричній лікарні. Восени 1914 року російські війська зайняли будинок Франка на Софіївці. Це ще більше загострило хворобу поета. Останній рік життя Франко був під опікою свого племінника Василя. Сини воювали на фронтах, дочка Катерина поїхала до рідних у Київ, не було жодної надії на швидке одужання дружини. Доктор Броніслав Овчарський бере Франка під свою опіку. Спочатку його здоров’я поліпшилося, але не суттєво. Його небіж Василь навіть вважав, що лікування призвело до погіршення здоров’я. Коли поету ставало ліпше, він спілкувався з пораненими, збереглося навіть фото зі Щедрого вечора з УСуСами. Доглядала за ним Зоня Монджейовська-Гончар (1894-1975 рр.) – сестра милосердя. Разом з Ольгою Дучилинською склала тіло І. Франка для вічного спочинку. З приходом весни 1916 року Франко, хоча перебував в ідеальних умовах, рвався до рідної домівки, своїх книжок, стола, звичного для нього оточення. Його не відпускали, але він утік. Йти довелося повз «Бригітки».
Вул. Кшижова (тепер вул. Ген. Чупринки, 12). Вересень 1895 р., остання винаймувана квартира Франків. Молода письменниця Катря Гриневичева під впливом творчости Франка писала: «Ледве дитина іще, яка відчувала красу подвигу, я поклала собі в той час обіт при майбутній подорожі до Львова зустрітись з І. Франком і побожно поцілувати його в руку». Побувала вона на вул. Кшижовій, де на першому поверсі жив Франко. Поет радо зустрів її, при розмові пожалівся на своє гірке життя. У той час сини Франка вчились у школі Марії Магдалини, його дружина хворіла і йому часто доводилося піклуватися про усіх.
Серед жінок-письменниць І. Франко приятелював з Клементиною Попович, Уляною Кравченко, Йосифою Дзвонковською, яка за пропозицією Франка організувала у м. Станіславові жіночу артіль. Жінки-поетеси, письменниці, на думку дослідників, нерідко були чимось більшим, ніж звичайні учениці чи послідовниці поета. Уляна Кравченко, Наталя Кобринська, Євгенія Ярошинська, Клементина Попович... Загалом рух емансипації був навіяний духом І. Франка. Жінок-письменниць Галичини називають духовними дітьми Великого Каменяра. І. Франко, на думку К. Гриневичевої, поклоняється жінці, як Шеллі та Роденбах...
Знаменною подією у ці роки був візит у дім письменника митрополита Андрея Шептицького. Перед закінченням зустрічі митрополит виявив бажання познайомитись з дітьми. Через багато років Ганна Франко брала участь у концерті у палаці митрополита. У 1917 році у Києві митрополит А. Шептицький провів панахиду в пам’ять про І. Франка.
Спогади синів Тараса і Петра та доньки Ганни описують нам побут та звичаї родини. Разом з Іваном Трушем діти здійснювали прогулянки на Вульку, Зубру, Високий Замок, Кривчиці, Чортові Скелі, «полювали на гриби». Батько полюбляв одягатись у сірий одяг, завжди носив вишиту сорочку, і тільки «на прийняття бачили ми його у фраку». «Їв наш тато дуже просто. Любив випити чарку вина «Злата Ріца», ніколи не палив. Радник Бандрівський був куратором батька та нашої мами, здійснював юридичну опіку над дітьми, а роки, коли батько був тяжко хворий, відвідував нас щоденно».
Кожного разу, коли Франко переїжджав на нове помешкання, візники, за львівським звичаєм, простягаючи руку «на пиво», примовляли до Франка: «Дай, Боже, щастя на помешканні, а звідси щоб ми перевезли Вас у вашу власну хату».
Вул. Стежкова (частина сучасної вул. Саксаганського) – кінець 80-х – початок 90-х років. Недалеко від Університетської споруди, на початку сучасної вулиці Саксаганського, колись була вул. Стежкова, посеред якої біг струмок, що починався у парку Залізна Вода. Саме у тому помешканні наприкінці 80-х – на початку 90-х років XIX ст. Франко написав збірку «В поті чола», поему «Смерть Каїна», повість «Лель і Полель», а для своїх дітей – «Лиса Микиту».
Франко працює журналістом у польському щоденнику «Kurier Lwowski». Щодень йшов на службу йшов вулицею Стежковою, уздовж Полтви. На початку Академічної був міст зі скульптурою Св. Яна з Дуклі.
Поруч, на Академічній, була каварня Шнайдера. І. Франко при чорній каві сперечався з кумом Яном Каспровічем та Болєславом Вислоухом – редактором «Kurierа». Василь Щурат, який разом з Яном Каспровічем полювали на книжковий антикваріат, часто згадували про період життя І. Франка – журналіста польського журналу.
Василь Щурат побував разом з І. Франком у Відні. Часто удвох бували у львівській каварні «Центральна». При Василеві І. Франко задля грошей, слідами голосного кримінального процесу у Львові (1892) написав повість «Для домашнього вогнища».
Вул. Зиблікєвіча, 10 (тепер вул. І. Франка, 32) – листопад 1887 р., у цьому помешканні народилися діти поета – сини Тарас, Петро та донька Ганна. Тут Іван Франко редагував журнал «Народ», приймав друзів – Лесю Українку, Михайла Коцюбинського. Денис Лукіянович розповідає, як кінний трамвай підвіз його у листопаді 1887 року до вул. Зиблікєвіча, де він зустрівся з І. Франком. Потім вони, тримаючись за поручні вздовж русла Полтви, рушили на Академічну. У цьому домі пройшли наймиліші роки зростання Франкових дітей. Будинок, в якому мешкала родина Франків, належав професору Львівської політехніки Тулле, знаного експериментатора із залізобетонними будівлями. Сусідами Франка була родина художника Казімєжа Сіхульского, який обожнював Карпати та гуцульське життя. Діти Франка часто залишалися самі, лише з молоденькою служницею. Для того, щоби вони не заподіяли шкоди, батьки давали їм невеликі дошки, цвяхи, молотки. Богдан Барвінський згадує, що з ранку до вечора у хаті було чути гуркіт, що надзвичайно не подобалось сусідам.
Софія Олеськів товаришувала з дітьми Франка. Ходила на прогулянки під Цитадель, возилася на санях в Єзуїтському городі. Таємно заздрила їм, адже у них було багато домашніх тварин: черепаха, дві морські свинки, бузько з поламаним крилом, скакали жаби. У родині Франків дітям показували вистави, купували багато книжок, передплачували часопис «Дзвінок». Маленька Ганнуся Франко таємно від своєї мами, одягнена у народний український стрій, ходила до Першого Причастя у жіночий Василіанський монастир на вул. Зиблікєвіча. (Ольга Франко була православною.)
Вул. Голубова, 9 (тепер вул. Л. Глібова) – у 1886 р. І. Франко разом з Ольгою Федорівною Хорунжинською винаймає помешкання. Треба було платити щомісяця 30 корон, у той час як заробіток І. Франка в 1887-88 рр. у газеті «Kurier Lwowski» становив 75 корон. Це була перша квартира, у якій оселилося молоде подружжя Франків. Дружина І. Франка Ольга Хорунжинська була родом з Києва, Франко познайомився з нею у 1885 році. Вважається, що їхньому знайомству допоміг знаний літератор Олександр Кониський. У травні 1886 року у церкві Колегії Павла Галагана відбулося вінчання... Антоніна Трегубова, рідна сестра дружини І. Франка, у 1930 році згадувала про складне життя непристосованої Ольги у Львові. Відсутність служниці, маленькі статки спричинилися до серйозної психічної хвороби. Однак, не зважаючи на неї, Ольга викохала Франкові трьох дітей – добрих помічників та друзів.
У помешканні Франка побував Григорій Величко, львівський учитель, чоловік сестри української письменниці Наталії Кобринської. Знайомство відбулося легко, невимушено. Гостя одразу почастували кавою, хоча така простота у відносинах тоді була незвичною
Вул. Стрийська, 6. У жовтні 1887 року родина Франків перебралася у цей будинок. Причиною переїзду з вулиці Голубової були погані умови і висока платня. На жаль, споруди на цих вулицях не збереглися. На їхньому місці – сучасні, початку ХХ століття. Тут у поета народився син Андрій, у серпні 1880 року вийшла збірка віршів «З вершин і низин».
Григорій Величко пише, що Ольга Хорунжинська, дружина І. Франка, була чуйною до людського горя. На вул. Стрийський він зі своєю молодою дружиною коротко винаймав у Франків кімнату. Франко був дуже замкнутий, але одного разу розказав Г. Величку про своє велике кохання до Целіни Журовської, яке не забулось з роками. Григорій Величко згадує инші особливості Франкової натури – любов до книжок і рибальства.
На вул. Панській, 11 (тепер вул. І. Франка) на другому поверсі мешкала Целіна Журовська – палка симпатія І. Франка. У 1896 році вона одружилася з Лукашем Зигмунтовським. Деякі дослідники вважають, що вона зіграла фатальну роль у житті Генія. Прожила Целіна довге життя. Померла у 1941 році у Брюховичах. У 1940 році працівники музею І. Франка записали її спогади. Журовська пригадала своє сирітське дитинство, юність, коли доводилося мешкати у тітчиному будинку на вул. Панський. Щодня ходила на службу до пошти на вул. Сикстуській (Дорошенка). І майже щодня до віконечка рекомендованих листів приносив кореспонденцію до Москви і Києва молодий, скромно вбраний руський чоловік. Між листами почали траплятись конверти для неї. Франко писав під псевдонімом «Стефан Малевський». Часто до прози додавав поезії. У листах пропонував свої руку і серце. Часто вона бачила його на вулиці, він супроводжував її, але не смів заговорити. Лише тільки один раз на пошті він сказав: «Чи будуть відповіді на мої листи?», але дівчина відповіла: «Ні» Прозріння прийде лише у старшому віці. Разом зі своєю донькою вона буде допомагати Франкові у господарстві і в цю останню мить буде для нього світлим ідеалом любові:
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Від малечку лелію...
Пл. Міцкевича, 1 – готель «Жорж». У старій споруді готелю була зала «Фронзін», що не збереглася. Її часто орендувала українська театральна трупа, що не мала власного приміщення. 21 березня 1876 року тут було поставлено п’єсу «Три князі на один престол», одну з ролей виконував сам Іван Франко. У 1893 р. здійснена постановка п’єси «Украдене щастя». У день вистави зібралась найдобірніша публіка, яка захоплено вітала постановку. І. Франко навіть знітився, коли приймав вінок у публіки. Згодом за свій твір Франко у 1892 р. отримав премію. Актор Северин Паньковський згадує, що Франко був у дружніх стосунках з драматургом Юрком Тобілевичем.
На місці кам’яниці Шпрехера (Будинок книги) знаходилася кам’яниця з кав’ярнею «Монополь», в який письменник в обідній час за кавою знайомився з львівської пресою.
Вул. Ліндего, 3 (вул. Ф. Ліста) – 1883 р., квартира майбутнього архітектора Є. Нагірного. Коли архітектор одружився, І. Франко став одноосібним господарем. У нього буває багато молоді і серед них майбутній лідер Польської Партії соціалістичної Ігнацій Дашиньскі. У той час поет їздить на риболовлю у м. Городок. Перебуваючи на цій квартирі, Іван Якович уже не голодував, працював в газеті «Діло». Михайлина Рошкевич згадує, що після повернення Франка з ув’язнення сестра її Ольга порушувала заборону батька, таємно зустрічалась з Іваном. У цих пригодах Михайлина її супроводжувала: «Сестра зупинялась у вуйка і туди на зустріч приходив Франко». Коли І. Франко дізнався про одруження Ольги, він захворів. Згодом написав листа: «Моя доля – вітер в полі, не можу я тебе собою в’язати».
У 1884 році у І. Франка закохалась молода вчителька Ольга Білецька, яка працювала у селі Чишки. Її сестра мешкала на вул. Академічній, саме тут Ольга Білецька познайомилась з Франком... Ніхто не може достеменно знати, чому не склались їх відносини. Через декілька років дівчина помирає. За три тижні до смерти сестра Марія запитала у хворої: «Хто зірвав відносини, Франко чи ти?» І почула: «Ми не зривали, а розійшлися добровільно, такі зв’язки не зриваються». Подарунок Ользі Білецький від Франка – це збірка його віршів. До 1939 р. вона зберігалась у бібліотеці НТШ. Франко власноруч її підписав:
Тобі, що власною рукою
Собі здобути вміла долю,
Робітнице на світла ниві
Я шлю «жіночу сю неволю».
Зустріч з цією дівчиною залишилась у поезії Франка:
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п’яна
Безнадійная любов.
Упродовж 1861-1882 років Іван Франко живе у селі Нагуєвичі. У січні поселяється у директора «Народної торгівлі» Василя Нагірного.
Неподалік від вулиці Ліста – споруда давнього монастиря Кармелітів Черевичкових. З 1817 р. тут розміщена бібліотека – науковий заклад Оссолінських. Важко підрахувати, скільки разів побував тут Франко. Однак, найбільше запам’ятались роки немічности поета, коли його спочатку супроводжував син Андрій, а потім студент університету Іван Лизанівський. Студент говорить, що творчість І. Франка була заборонена для читання, і тому з творчістю поета він був не знайомий. В останні роки життя І. Франко працював над літописом Нестора. Хотів довести, що це не історичний твір, а народний епос.
Вул. Вірменська, 29 – 1880 р., мешкає у редактора газети «Праця» Й. Данилюка.
Пл. Ринок, 1. У Ратуші 14 грудня 1890 року на зборах виборців Львова Франко виголосив промову про загальне виборче право; 26 квітня 1891 року прочитав лекцію на тему «Сила землі в сучасному романі». Неподалік від Театральної на вул. Боїмів (тепер вул. Шевська) містився ресторан Нафтули Тепфера, в якому побував І. Франко зі своїм молодим другом з Наддніпрянщини С. Єфремовим. «Нафтула має добрий мід, ось попробуєм – веселіш буде розмова» – сказав І. Франко. Єфремов розповів йому, що у своїй статті він поєднав творчість Ф. Достоєвського та І. Франка – «Певец борьбы и контрастов». Коли прийшов час йти додому, Єфремов не міг вистояти на ногах. «А то мід!...» – сказав Франко.
Вул. Краківська, 14– Товариства «Руська бесіда» та «Просвіта» займали тут дві кімнати. Тут у 1877 році І. Франко бував як представник «Академічного гуртка» та «Дружнього лихваря». Від редакції «Діла» через Гетьманські Вали, Ставропігійською, біля Домініканського собору до НТШ – це майже щоденні проходи І. Франка центральною частиною Львова.
Вул. Театральна. У Народному Домі (архітектор Шмідт) знаходилася редакція «Друга», а також бібліотека та архів Євгена Петрушевича. У 1875 р. до львівської Академічної гімназії, що розташувалася у Народному Домі, приїхав вчитись Ярослав Рошкевич. Тут же згодом вчилися і сини письменника – Петро та Андрій. Навесні 1876 року до Львова приїхала сестра Я. Рошкевича Ольга, з якою І. Франко познайомився на балу, влаштованому студентським товариством «Академічний гурток». Саме Ользі Франко присвятив свою першу збірку «Баляди і розкази». У 1876 році Франко просить руки Ольги, але до офіційних заручень не дійшло.
Театр графа Скарбка (тепер Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької) – тут святкували ювілей – 25-річчя діяльности письменника. Франко, подивившись на переповнену людьми залу, сказав: «Жаль тільки, селян так мало», а наприкінці виступу промовив: «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ». У 1898 р. Богдан Лепкий також побував у великій, колись розкішній і тоді вже таки добре понищеній залі.
Губернаторські вали. Будинок НТШ. Бібліотекою довгий час завідує М. Павлик. До 1907 р. Іван Франко працював у редакції «Вісника НТШ». Згідно зі своїм заповітом Іван Франко передасть бібліотеці НТШ найдорожче – власну бібліотеку. С. Єфремов згадує: «Знав я найкраще з усього Львова, що там є вул. Чарнецького, де міститься НТШ. Фіакр привіз його. І на порозі НТШ разом з І. Трушем, який став моїм гідом, зустрів І. Франка. Франко – маленький чоловічок у довгому, до п’ят пальті, такий ординарний з вигляду...»
У читальному залі будинку НТШ Франко сидів при столі і писав, не завжди відповідаючи на привітання. На думку деяких дослідників, очевидців, він зовсім не дбав про товариські форми спілкування, найголовніше для нього була праця. Він писав, не звертаючи жодної уваги на те, що діється довкола. Франко не любив бувати у так званому «товаристві», не ходив на забави, вечорниці, бали, концерти. Зрідка знайомився з новими людьми. Натомість близьких йому людей радо приймав у своїй хаті, щиро гостив чаєм і питним медом. Вважається, що у читальні НТШ відбулася перша зустріч Франка та Михайла Грушевського. Ганна Франко, донька поета, згадує: «У 1894 році Михайло Грушевський звернувся до тата за підтримкою. Мама, керуючись внутрішньою інтуїцією, не злюбила Грушевського. Так не хотіла вона, щоби ми будували хату біля них. Коли батько захворів, побачили ми справжнє обличчя Грушевського».
Будинок страхового товариства «Дністер». Там був закладений «ювілейний дар», зібраний народом у 1913 році для Івана Франка. Сума становила 27 тисяч корон. З початком І Світової війни гроші десь зникли.
Будинок Івана Франка (тепер музей Івана Франка). У 1900 році Іван Франко викупив на околиці Львова, яку називали Софіївкою, на вулиці Вінцента Понінського, 4, 9 сотих землі і розпочав будівництво своєї вілли. Був укладений контракт між купцем Й. Рогсеком, М. Грушевським та І. Франком. Придбання ділянки під житло та спорудження будинку призвело до конфлікту Франка та Ольги Хорунжинської, адже Франко записав будинок на себе.
У цій місцевості біля Стрийського парку колись стояла стара цегельня, було пасовисько для худоби – тут проживала біднота. На придбання земельної ділянки та будівництво дому використовувалися гроші, подаровані І. Франкові громадськістю з нагоди 25-ліття ювілею його літературної праці, а також посаг дружини письменника.
К. Гриневичева зазначає, що вілла поета занедбана, вікна без серпанків, стежки у бур’янах і смітті. Франко мешкає, як у постої при дорозі. Але є одне багатство у хаті – чудова бібліотека, яку Франко почав збирати ще гімназистом. Нову книгу Франко здавав у палітурню, де книгу оправляли у зелений сап’ян із золотим тисненням. Перед смертю Франка агенти Британського музею мали намір викупити бібліотеку. Але письменник заповів свій найдорожчий скарб товариству ім. Т. Шевченка. За це товариство призначило йому пожиттєву пенсію.
Вулиця Куркова, 25 (тепер вул. Лисенка). У 1914 році психічна хвороба дружини Івана Франка загострилася. Перебувати разом двом хворим людям без опіки було неможливо. 6 грудня 1914 р. І. Франко віддав свою дружину до закладу на Кульпаркові, де вона пробула чотири роки, так що навіть не йшла за труною свого чоловіка. І. Франко переїжджає до свого шкільного товариша, колишнього судді Йосифа Рейхерта.
Володимир Охримович (1870-1931) – адвокат, учений, журналіст у 1915 році часто зустрічав Івана Франка на вул. Курковій. Тоді Франко мешкав там у свого приятеля в окремій кімнаті. При зустрічах Франко жваво цікавився біжучими військовими подіями, надіявся на розвал Росії. Потім В. Охримовича арештували російські окупаційні війська і зв’язки з Франком перервалися.
Антоніна Трегубова, сестра дружини Франка, у спогадах пише, що у цей непростий період, коли поет лишився сам, через Червоний Хрест родичі з Києва передали йому 500 карбованців. Франко отримував також фінансову допомогу від своїх друзів з Наддніпрянської України. Гроші передавались через російську окупаційну адміністрацію. Зокрема, від Сергія Шелухіна – 50 карбованців золотом.
Залізничний вокзал. У жовтні 1861 р. було завершено будівництво вокзалу у Львові. Подорожуючи до Києва, Франко скористався потягом Львів – Підволочиськ, що курсував з вересня 1873 року, а з 1884 р. І. Франко подорожує до рідних місць залізничними шляхами Львів – Стрий, Дрогобич – Борислав, Станіславів – Гусятин.
Разом з родиною і часто у товаристві знайомих бував на Чортових Скелях поблизу Винників, відвідував Брюховичі, Янів, їздив потягом до Жовкви, де у с. Скварява жив Йосип Олеськів – молодий письменник. Працював у Крехівському монастирі над рукописами і стародруками, які використовував при написанні досліджень «Варлаам та Йоасаф» і «Апокрифи і легенди з українських рукописів».
Як кандидат у депутати парламенту Австрії І. Франко побував у Перемишлі, Добромилі, Мостиськах. 6 жовтня 1895 р. у Перемишлі Франко був затриманий агентом поліції і насильно привезений потягом до Львова.
У зв’язку з 40-річчям літературної діяльности І. Франко подорожував містами і містечками Галичини. Ось як описує сучасник зустріч у Золочеві 1911 р.: «Золочів прийняв його урочисто. ...На вокзалі було багато народу – старих, молодих, гімназистів...»
Востаннє сходами центрального входу до залізничного вокзалу Іван Франко крокував у 1914 році, напередодні І Світової війни. Згадує донька письменника Ганна Франко: «У 1914 році тітка з Києва вислала мені запрошення. Тато хотів відвезти мене до Києва (був уже давно важкохворим). Жандарми на російському кордоні не радили йому їхати. Я поїхала сама. Більше тата не бачила...»
Личаківське кладовище. На початку 1916 року стан здоров’я І.Я. Франка значно погіршився. У лютому 1916 року Катря Гриневичева віддала поета до шпиталю Українських Січових Стрільців на вул. Петра Скарги, 2а. У палаті хворого було жовнірське ліжко. За поетом доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Іван Якович почував себе дуже погано – пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки. За два тижні перед смертю Франко пішов додому через все місто пішки у супроводі Василя. І. Франко залишився зовсім без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у лікарні.
Про смерть Франка було оголошено в газеті «Діло». Першими, хто прибув, були двоє гуцулів-вояків. Одним з них був Петро Шекерик-Доників. Професор Бігеляйзен, знайомий Франка зі студентських років, якого повідомлено через три дні по смерти поета, застав його тіло, накрите подертим простирадлом. Професор вигукнув: «Так умирає геній великого народу». Карло Бандрівський – друг Франка зі студентських часів, зайнявся організацією похорону поета. Герміна Шухевич прислала вишиту сорочку свого померлого чоловіка. У ту сорочку і стареньке вбрання і був одягнутий Іван Франко. Ольга Роздольська та К. Бандрівський на Личаківському цвинтарі узгодили місячну оплату та тимчасове поховання покійного у чужій, великій гробниці, у якій було місце для шести домовин. Перед віллою І. Франка промовляв Кость Левицький – посол до Галицького Сейму. Виступили О. Колесса, К. Трильовський, З. Носковський. Відправляв отець Гургула з Волоської церкви. На траурному засіданні НТШ 31 травня 1916 р. виступив Василь Щурат. Серед польських друзів на похороні були Болеслав Вислоух та Ян Каспровіч – друзі по «Kurieru Lwowskim»
Але зустрічається зовсім инша інформація про похорон Франка, подаємо її без коментарів: «Українське громадянство, яке з усіх усюдів з’їхалося, маючи змогу побачитися знову по довгій розлуці, так поводилося, неначе на якомусь ярмарку: сміхи і реготи лунали вулицями, польська та єврейська публіка з іронічною усмішкою приглядались всьому й здвигали раменами. Так проводило українське громадянство Каменяра на вічний спочинок» (Зі спогадів Б. Барвінського).
Михайло Лозинський згадує: «10000 учасників похорону вирушили з вулиці Понінського понад Стрийським парком через площу Св. Софії, вулицями Св. Миколая та Академічною, через Бернардини, вулицею Пекарською на Личаківське кладовище. Труну несли українські Січові Стрільці. Співав хор під керівництвом Василя Барвінського. Поховальний караван прибув до кладовища о восьмій годині вечора. Перед покладанням труни у гробівець з промовами виступили: сотник УСС Зенон Носковський, Олександр Колесса, Михайло Лозинський, Кирило Трильовський, Федь Федорців, Орися Величківна, Микола Ганкевич, Сидір Твердохліб. О 10-й вечора всі розійшлися».
Зі спогадів Ольги Роздольської: «Коли у 1933 році куплено було для Івана Франка власну землю, до мене звернувся Іван Труш, щоб я пішла розпізнати труну, яку ми купували разом з Карлом Бандрівським (сам Бандрівський на той час уже помер). Але всі домовини запаяні, довелося їх розкривати. У першій – військовий у мундирі. Коли відкрили другу домовину, то ні по одягу, ні по тому, що там було, ми не могли пізнати Франкової домовини, пізнали лише по хустині, якою підв’язали обличчя померлого, вона була під подушкою».
У 1917 р. Карло Бандрівський, виконуючи останню волю письменника, передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Іменний покажчик
Бандрівський Карло (1855–1931) – навчався разом з І. Франком у Дрогобичі та Львівському університеті.
Барвінський Богдан (1880–1958) – історик, член НТШ, бібліограф, архівіст, син Олександра Барвінського, автор праць «Історичний розвій імени українсько-руського народу» (1909), «Крайовий архів актів гродських і земських у Львові» (1917).
Бігеляйзен Генрик (1855–1932) – польський літературознавець єврейського походження, автор 5-ти томної «Історії польської літератури».
Білецький Василь (1857–1931) – сучасник Франка, товариш студентських років, був редактором журналу «Дзвін».
Білецька Марія (Білинська) (1864–1938) – директор української дівочої школи та інституту Св. Ольги у Львові.
Верхрацький Іван (1846–1919) – природознавець, учитель І. Франка у Дрогобицькій гімназії.
Вороний Микола (1871–1942) – український поет, режисер, актор і театрознавець. Емігрував з царської Росії, жив у Львові; український модерніст. Був хрещеним батьком дітей І. Франка.
Гриневичева Катря (1875–1947) – українська письменниця, після ІІ Світової війни на еміграції, де померла.
Єфремов Сергій (1876–1939?) – політичний діяч, літературознавець, віце-президент ВУАН, у 1930 р. засуджений на кару смерти, замінену на 10 років ув’язнення.
Карманський Петро (1878–1956) – український поет, представник «Молодої Музи», у 1922-1925 рр. був у Бразилії як представник ЗУНРу.
Каспровіч Ян (1860–1926) – польський поет-модерніст, працював у редакції газети «Kurier Lwowski». Згодом професор і редактор у Львівському університеті. Хрещений батько Андрія Франка.
Кравченко Уляна (1862–1946) – поетеса, народна вчителька. Листувалась з Франком, який допоміг надрукувати збірки її віршів.
Кульчицька Марія (1832–1872) – мати Івана Франка.
Лепкий Богдан (1872–1941) – письменник, літературознавець, викладав у гімназіях, член «Молодої Музи».
Лозинський Михайло (1880–1937) – правник, редактор газети «Діло» та «Ради». Вивезений, помер на Уралі.
Литвиненко Сергій (1899–1964). У 1924-29 рр. навчався у Краківській Академії Мистецтв. У1930 році навчався у Парижі. З 1931 до 1944 р. працював у Львові. Автор пам’ятника на могилі Івана Франка.
Лукіянович Денис (1872–1965) – український письменник, літературознавець, після ІІ Світової війни – доцент кафедри української літератури у Львівському університеті.
Лукич Василь (псевдо Володимира Левицького) (1856–1938) – редактор і видавець у 20-х роках ХХ ст., емігрував у США. До 1918 року – нотаріус у Винниках.
Павлик Михайло (1853–1915) – український письменник, член НТШ, соратник І. Франка. Разом з Драгомановим організував першу в Україні політичну партію – Українську Радикальну партію. Редактор часопису «Друг». Похований на Личаківському кладовищі.
Пачовський Василь (1878–1942) – поет, драматург, представник «Молодої Музи».
Попович Клементина (1863–1946) – письменниця, вчителька. Її творчість найбільш цінував Франко. Поет присвятив їй вірш «К.Г.», де висловив своє розуміння кохання.
Роздольська Ольга – дружина фольклориста та етнографа Осипа Роздольського (1872–1945), авторка спогадів про І. Франка.
Рошкевич Михайлина (1859–1950-ті роки) – сестра Ольги та Ярослава Рошкевичів, донька пароха УГКЦ з Лолина.
Рошкевич Ольга (1855–1935) – наречена Івана Франка. Одружилася з Озаркевичем – братом письменниці Наталії Кобринської.
Стефаник Василь (1871–1936) – український письменник, автор збірок «Кам’яний хрест», «Дорога», вважав себе учнем Франка. Був членом Української Радикальної партії.
Трегубова Антоніна (Хорунжинська) – старша сестра Ольги Франко.
Трильовський Кирило (1864–1941) – основоположник Української Радикальної партії. У 1900 р. заснував товариство «Січ», депутат парламенту Австрії та Галицького Сейму.
Труш Іван (1869–1941) – український художник-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист. З 1898 р. жив у Львові. Зблизився з І. Франком у НТШ.
Шелухін Сергій (псевдонім С. Павленко) (1864–1938) – правник, письменник. Член Центральної Ради, професор карного права Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Помер у Празі.
Щурат Василь (1871–1948) – педагог, літературознавець, поет. У 1895 році здобув докторське звання у Віденському університеті. 1921 р. – ректор Українського таємного університету. Останні роки життя – директор бібліотеки АН УРСР у Львові.
Використані джерела:
1. Винничук Ю. Львівські кав’ярні – Л., 2001 р.
2. Гнатюк М. Спогади про Івана Франка. – Л., 1997 р.
3. Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Цілком нормальна школа. – Л., 2001 р.
4. Енциклопедія українознавства. Том I, IV, X.
5. УРЕ. Том I, XII, XIII, XIV, XVIII.
6. Пархоменко М. Іван Франко – студент Львівського університету. – Л., 1956 р.
7. Бонь В., Стець З. Літературно-меморіальний музей Івана Франка у Львові. Путівник. – Л.: Каменяр, 1972 р.
8. Іван Франко. 20 т. – К., 1956 р.
9. Іван Франко у спогадах сучасників – Л., 1972 р.
10. Імена видатних людей у вулицях Львова – Л., 2001 р.
11. Лупій Г. Личаківський цвинтар – Л., 1996 р.
12. Личаківський цвинтар. Схема. Мапа ЛТД. 1992 р.
13. Спогади про Івана Франка. – Київ., Дніпро, 1981 р.
14. Спогади про Івана Франка. – Львів., Каменяр, 1997 р.
15. Штортюк В. По Франківських місцях. На допомогу керівникам екскурсій і походів. – К., Радянська школа, 1957 р.
16. Шляхами Івана Франка на Україні. Путівник, упорядник М.О. Мороз. – Л., 1982 р.
Періодична преса
1. Лукіянович Денис. Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах // Жовтень, 1945 р., № 6, ст. 54-58.
2. Роздольська Ольга. Спогад про поета. // Наші дні, 1942 р., № 6, ст. 2.
3. Галицька Брама. Музей Івана Франка. 2000 р., № 10. Горак Р. Остання подорож, ст. 5-8. Старак О. Надія і вічна тривога Івана Франка, ст. 12-13. Горак Я. Таємниці одного портрету, ст. 11.
