Валерій зітхнув і почав одягатися. Марно було сподіватися, що вітчимзалишить його в спокої, тим більше, коли мова йдеться про його достаток.Кожного дня одне і те саме: багатії, їхні кляті недуги, зцілення, гроші, якихВалерій навіть і не бачив, і повне знесилення, після якого вже більше нехочеться нічого. Одягнувшись, Валерій підійшов до віконця і усміхнувся. Вулицеюжваво бігали перші промінчики сонця, які квапливо вбирали височенні дубиВільного парку в янтарні золоті шати, неначе почесних князів. Вони веселоплигали з гілки на гілку, розмальовуючи листочки небесними барвами. Любо булодивитись на те, як в світі залишилось ще щось живе, щире, і … добре.
- Ти, професор! – захлинаючись сміхом зайшов укімнату вітчим. – Чого стовбичиш біля вікна?! Вимітайся на вулицю і чекай менебіля будинку, поки я зійду вниз. І гляди мені, - насторожено тикнув пальцем наВалерія вітчим. – Як вийду і не буде тебе!.. З-під землі дістану!
Валерійна силу стримуючи себе, аби не грюкнути дверима, легко закрив їх за собою іспустився вниз. «Хай потім хоч з неба дістає, але це остання моя покора цьомунелюду! Завтра день мого спасіння, день мого визволення… Це останній деньжиттєвої неволі, опівночі я народжусь заново і втечу. Втечу як якнайдалі! Вгори! Буди жити все життя під небесами, овіяний і схований хмарами. Мене ніхтоне знайде. Мене бачитиме лише Бог. Я зажди вів з Ним бесіди, які звивались вдумках суцільними монологами. Він завжди мовчав… Хай так. Мовчання – золото.Мовчанням Він нікому не вповість де я, навіть мені самому. Моє серце не пускаєв далечину лише Львів. Ах, Львове! Невже мені доведеться
тебе покинути? Невже ябуду бачити тебе лише в снах та спогадах?.. Яке несправедливе до мене життя. Яне можу так жити, не можу тут залишатись. Втеча - це моя свобода. Я заплачу занеї дорогою ціною. Я заплачу за неї тобою… Львове… Відпусти мене благаю, бозалишу з тобою і серце, і душу… Подалі від себе самого, щоб не заплямити їхбрудом буденності, я залишу тобі найцінніше, що маю. Бережи їх. А я повернусь…Як не живим, то… Я повернусь.»
Львівзітхнув осіннім холодом і похмурився сивиною мовчазних стін. Повітрям війнулисум і туга, що розлились простором студеним океаном. Валерій крізь заляпанебрудом скло дверей понурив погляд у чисте небо і теж важко зітхнув. Важковтрачати те чим не володієш, але те чим дорожиш.
- Що, гамнюку? –вилетів з будинку вітчим,дожовуючи у рильнику кучугури їдла. – Чекаєш таки! Ги-ги! – засміявся вітчим,облизуючи ширшаві пальці, на яких виднілися недоїдки ранішнього свинськогочастування. – Мушу зізнатись, шматалайнику, сьогодні твій день! Багато багатіївконають на встелених грішми ліжках у дорогих хоромах від різних недуг, і хто бподумав, що я їхнє єдине спасіння? Що я приведу їм, малого засранця, який їхвилікує. Що скажеш, засранцю? – сміхом підкинув запитання Валерію вітчим.
Валерій гнівно дивився на нього, незводячи чорнихочей.
- Знаєте, якби я міг, я і вас вилікував би, вашубожевільну голову. Жаль тільки, що мені не під силу зцілювати вроджені вади.
Вітчим схопив Валерія за куртку і притяг до себе.
- Що? Або я недочув, або ти, шмаркаче, страхвтратив! – затрусив ним вітчим. - Ти хочеш мене нагнівити?- втупившись у очіВалерія, рвучко шепотів вітчим. – Та я давно скрутив би тобі шию, ще як ти бувнемічним щеням у колисці. Але ні-і-і…- втішно протягнув вітчим. - З часом япередумав… Ти будеш мучитись зі мною все життя, аж поки ти сам не станеш шукатисобі смерті. - відіпхнув від себе Валерія вітчим і поправив на собі одіж.
- Зараз я тебе і пальцем не торкнусь, але післятого як ти зцілиш отих багатих виродків, будь певен, ти ще своє отримаєш. Будешвважати це щедрим гонораром, за свої слова. Я тобі вже це обіцяю. – усміхнувсявітчим і вийшов крізь парадні двері будинку.
Вони злилися з натовпом поспішнихлюдей і попрямували до маєтку пана Товстенка. Хоч сонце повінню заливало місто,надворі було холодно. Осіннє листя вихорами кружляло у прощальному вальсі ілюб’язно стелилося до ніг ласкавим килимом. Зализаний, товстий і височезнийвітчим в оксамитовому плащі, задерши свого довгого шнобеля, з якого кострубатостирчали рижі закручені волосинки, гордо ступав по залитій сонцем бруківці ідемонстративно шкірився на обидві щелепи, аби усі прохожі добре роздивилисяйого нові вставні зуби. Сам був добротно одітий, тому можна було б запростоприйняти його за багатого добродія із знатного львівського роду. Але йогодерев’яна посмішка видавала створений благородний образ, так як вона правдивосвідчила про його істинне лице - якзовнішнє, так і внутрішнє. Жаль, що цю істину помічав лише Валерій, а іншілюди, немов загіпнотизовані, ішли і люб’язно віталися до вітчима, бачачи вньому ідеал непорочного праведника. Слідом за цим уявним праведником, ішовневисокий хлопчина з приємною зовнішністю та гарною статурою тіла. Вінвиділявся з-поміж усіх інших юнаків блідим обличчям та прямим волоссям, щопітьмою сипалося довгими блискучими пасмами. Невеличкий кирпатий, трішкизагострений на кінчику ніс, тоненькі блідо-червоні губи і блискучі карі очі, над якими пітьмоювикарбувалися чорні брови, наче дві ламані блискавки. Темні джинси, легка чорнасорочка. На сорочці любо красувалась коротенька шкіряна куртка, куплена насховані від вітчима гроші, за яку йому потім добряче від нього влетіло. Осьтаким і був Валерій. Валерій Агненський.
Вони ішли на відстані одне відодного і не мовили ні слова. Леонід Захарович вдавав, що йде винятково сам ізовсім не знає того хлопчину, що за ним прямує. Валерій ішов собі позаду, івідчував на собі зневажливі погляди людей, які були твердо переконані завдяки ЛеонідуЗахаровичу, що він син пекла. Щоб не дивитися у неприязні вічі перехожих,Валерій спокійно ішов собі і дивився у вічі місту. «Твоя величність вповитаякимось дивним сумом. Він не помітний очам, його можна відчути тільки серцем.Він хоч і печальний, зате безмежно солодкий і неповторний. Осінь зійшла з небесі завітала до тебе. Вона вкрила тебе позолотою сонця, що дивиться зараз натебе, так само любо як і я, і має загордість зватися твоїм побратимом. Воно дивиться і … заздрить, бо знає, що типрекрасніший за нього. Дивно… Але найпомітніші риси твоєї краси не здатніповністю обійняти мої очі, саме тому я звик дивитися на тебе серцем. Воно непіддається затьмаренню ілюзії і лиш йому під силу розпізнати цю дивну магіютвоєї чарівності і повністю захлеснутися нею. Ти – джерело натхнення життя.Мого життя… Твоє лоно пригортає сотні душ, які черпають з тебе соки життя, боти живий… Ти істинно живий і безсмертний. О, Львове, моє кохане княже місто,переживи вічність і згадай про мене. Моя любляча душа не помре, не помреш і ти.Але якщо судилося тобі зійти з лиця землі – візьми мене з собою… найди менеперший, ніж знайде мене вона, богиня ночі... »
Сонце підіймалось небом і насіро-блідих лицях фасадів будинків відбився легкий рум’янець. Валерій ступав покроках вітчима і думками уявляв, як споруджуватиме в горах житло, як добуватимеїжу, як житиме на рівних з гірським вітром та спілкуватиметься з всесвітом. Тараптом з його думками переплелись ще чиїсь думки. Вони тихим шепотом вливалисьпрямісінько у спину Валерія.
- Ось він, ось він!...- задзвенів голосок позаду Валерія.
- Де? – почувся другий, в’їдливо верескливий голос.
- Та ось! – крізь зуби процідив тоненький голосок.
- Не бачу! – заскавулів другий.
- Ну ти й дурепа! То ж во перед тобою! – тикнув пальцем на Валеріятоненький голосок.
Валерій відчув, як щось гостро кольнуло його прямо в спину, добираючисьсерця. І це не був жест, який спрямував на нього чиїсь допитливі очі, ні. Цебуло слово...
- А-а-а! - нарешті второпав верескливий голос і провів поглядом по Валеріюз голови до п’яток.
- Так-так, це він, той самий, що звів мати в могилу, а тепер мучить ще йвітчима.
Валерію стало не по собі. Він хотівозирнутись і глянути на безсовісних пліткарок, які сміють говорити неправду зайого спиною, але озиратись було гидко. По самих тільки словах, можна булозрозуміти що з середини цих людей тхне гниллю, а що найгірше – ця гнильдобралась до їхньої душі, покривши її пліснявою. Валерій вирішив змовчати ійшов вперед за інерцією ходьби свого вітчима.
- Але ж як? – якось незбагненно почав верескливий голос. – То ж його матипомерла десь через два місяця після того, як його вродила?
- Отож би й воно! – захоплено підхопив тоненький голосок, неначе роблячивелике всесвітнє відкриття. – Не встиг ще й на світ очі розплющити, як вже гріхна душу взяв. Уяви, Катько, може це була жертва нечистому, щоб той все життябув йому за покровителя!
Валерій зблід ще більше і важкий камок у горлі заблокував повітряний прохідв легені. Він моментально переключився на «автоходьбу» і невільно вслухався впліткарський шепіт за його спиною.
- Та ти що?! – скрикнув гидким шепотом другий голос.
- А що? – задзвенів знову перший, - Глянь на нього… - по тілу Валеріявійнувся холод, - Очі чорні, - якісь такі нелюдські, повні чогось потойбічного,неземного. Волосся таке ж чорне, ледь не до пояса. Сам зодітий в чорну одіж,так неначе життя поховав і тепер ходить, немов зазомбований в траурі. Я вжемовчу за те, що він блідий, як смерть. – обоє затихли, дивлячись у спинуВалерія, намагаючись пройти косим оком крізь його плоть і вгледіти там демона.- Може він і смерті не боїться… А бо йсамого чорта!
- Може… - перелякано, ледь чутно відмовив другий голос.
- Сатаніст. Ось хто він! – постановив гордо перший голос.
Другий голос мовчав і якось недовірливо, наляканим шепотом перепитав:
- Сатаніст?
- Зуби даю, що такий він і є! Вітчима мотлошить, побиває втішно задлярозваги, що той потім встати, бідака, не може. Всі гроші до копійчини од ньоговідбирає! Та я сама на власні вуха чула, як він жалівся людям і казав, щопасинок всім дома заправляє, як нечистий у пеклі. Тому й почав ЛеонідЗахарович, його вітчим, пропивати душу в кав’ярні. То все он через кого, -тицьнув знову пальцем на Валерія дзвінкий голос. – Через того дідька!
Другий голос мовчав і уважно слухав думку першого, а потім і собі почав:
- Але ж глянь на нього, Зоє. – з краплиною співчуття дзвінке дзюрчанняперелив верескливий потік. – Якийсь він такий похмурий, мовчазний… Іде понуро встарій одежі, ні до кого й діла не має. Невже він і справді здатен заподіятикомусь зло?
- Ще й яке! – розважливо переконав перший голос, – Зуби даю, що все цемаска! Леонід Захарович казав, що дома він один, а на людях зовсім інший,- грається собі у святого. А я тобі, Катько, кажу, що чорт - він і єчортом. Правда в цьому випадку, він у людській подобі. Цей нелюд бач не спитьпо ночах, а знаєш куди ходить?.. – заінтриговано підкинув дзвінкий голос.
- Куди?.. – перелякано озвався другий.
Валерій перевів подих, сам не знаючи, що ще може злетіти з тих обмазанихбрехнею уст.
- В костел! – зашипів змією перший голос.
- Господи Боже! – затремтів страхом другий.
- Думаєш він там Богу молиться? - єхидно задзвеніло знову у спину Валерія.- Зуби даю, що глумиться над образами!
Злість полилася з кров’ю по жилахВалерія. Очі запашіли люттю і ненавистю. «Як так?! Як можна таке промовляти?!Як можна брехати людині прямо в спину?! Господи, як я можу стримувати себе,свій гнів, коли підлими словами торкаються моєї душі?! Як??! Невже я чимосьперед ними завинив? Я навіть в очі їх не бачив! Невже це моя доля жити ізгоєм,ненависником усіх і усього? Невже?!! Господи! Цей тягар мене топить у люті, яне можу жити життям, яке мені нав’язують. Хто створив мені такий образ?! Хтопосмів влізти в мою душу і залити її ненавистю?! Вони прищеплюють мені зовсімпротилежного мені двійника, котрий Бога в душі не має, і я маю з ним вживатися?Чи може я маю ним стати?! Боже! Чому б мені просто не бути собою, чому б їм необмазувати мене підлими потоками їхніх пліток і уяви. Чому я з самого народженняне я, а такий, яким мене зліпила чужа брехня. Чому??!.. » Серце плакало,плакала і душа. Та крізь плач і сльози почувся знову той самий єхидний дзвінкийшепіт, який ніяк не міг замовкнути, ніби так і хотів добити хлопця до кінця.
- Зуби даю, Катько, що оце ми йдемо за ним, а десь отут поруч з нами іде заним нечистий.
- Тьху, на тебе! Що ти таке кажеш! – несамовитим шепотом скрикнув другийголос.
- А то кажу, що і мати його рідна вмерла, як побачила якого антихриставродила!
Чаша терпіння переповнилась. Післяцих слів Валерій загорівся вогнем і таки озирнувся. Бліде тіло потонуло вхвилях гарячого поту, а очі розпалились жаром. Дві перелякані жінки стоялиперед його розжареними пітьмою очима і затряслись від вбивчого погляду. Та, щоКатька, тричі перехрестилась і відсахнулась від Валерія, а та що без перестануляпотіла язиком, схопилась руками свого рота, з якого так і посипались ряснимдощем на бруківку усі її зуби. Дикий вереск покотився вулицею. Повна невисокажінка, то і був в’їдливий голос – Катька, голосила на всю вулицю і на колінахпочала збирати жовтаві ікла своєї довгоязикої подруги, що ковтала потоки кровіз роздертих щелеп. Вітчим кинувся до пасинка і з жахом глянув на скривавленийрот худорлявої жінки, яка заливалась сльозами і не знала, що діється. Вонанамагалась міцно закрити рот руками та під стрімким повітряно кров’янимнатиском, зуби стали прорізались крізь пальці, ріжучи їх і роздираючи на нихшкіру. Валерій шоковано стояв перед ними і не вірив тому, що бачив. Людипозбігались з усіх-усюд і пообступали закривавлену жінку. Хто хрестився віджаху, а хто млів при одному тільки погляді на криваві ікла розкидані побруківці. Матері закривали долонями дітям очі і навіть не підходили до місцяпригоди. Хтось з натовпу наважився підійти до беззубої жінки та неохоче почавїї заспокоювати:
- Годі, годі вам! Заспокойтесь, пані. – з скривленою фізіономією промовивдо скривавленої жінки високий кремезний чоловік з ясними смарагдовими очима.
Жінка глянула на нього заплаканими очима і притихла.
- Що трапилось, ви можете пояснити?
Беззубу жінку, одяг якої був донитки забризканий кров’ю, аж трусило жахом. Вона страшними переляканими очимадивилась на Валерія, який стояв осторонь неї і був переляканий не менше неї.Вона знову з криком почала лити сльози і боялась навіть пальцем тикнути наВалерія, щоб дати всім зрозуміти хто винуватець її горя.
- Це безнадійно. – законстатував зеленоокий чоловік з натовпу і пішов своєюдорогою.
Вітчим схопив Валерія за руку і потяг за собою.
- Це ти, недоноску, натворив?! – шипів крізь зуби вітчим.
Думки Валерія розлізлися по голові і він сам не міг зрозуміти, як моглотаке трапитись. «Невже моя злість могла обернутись такою нелюдською помстою?Невже ненависть є такою сильною рушійною силою, такою небезпечною зброєю? Ні, яне хотів їй зла, хай та брехня залишилась би з нею. Я не міг такого вчинити.»
- Ти що мене не чуєш?! – схопив вітчим Валерія за куртку, - У вічі! В вічідивися я сказав! – почав він витрушувати з Валерія хоча б якісь пояснення. -Зізнавайся, потворо, бо заб’ю!
- Я не бажаю людям того, чого не побажав би собі! – твердо відмовивВалерій, дивлячись у болотно-зеленкуваті очі вітчима, в яких явно затаївсястрах. Цей страх відбився у очах Валерія і він побачив його лице. Це було лицевітчима. Леонід Захарович відіпхнув від себе Валерія і пішов далі. Валерій заним.
Вискиі крики ще довго котилися вулицею і билися об спину Валерія, аж поки відстаньне розчинила в собі оте сповнене болі моторошне горлання. Валерію стало легше,вуха не роз’їдали крики та плач. Єдине, що роз’їдало його зсередини - це голод,що сліпо блукав прилиплим до спини шлунком і скрученими шляхами нутрощівВалерія. Серце стривожено бухкало насиченим безперервним басовим сигналом, аперед очима досі стояла скривавлена беззуба жінка, від спогадів про яку,волосся ставало дибки. Вітчим ішовсерйозний як ніколи і час від часу озирався, скоса подивляючись на пасинка,ніби побоюючись, що той де підступно пхне ножа йому в спину. Валерій помітивзанепокоєність вітчима і відчув якусь непоясниму впевненість та перевагу. Вінзнав про дар цілителя, яким наділив його Господь, але як пояснити те, щосталось? «Я відчуваю своє покликання, але я відчуваю і те, як це покликанняякесь неповне, нечітке, недовершене. Можливо, ще до народження людини її суть нетільки Господь, але і диявол наділяє даром? Можливо, в мені є і інших дар, проякий я і гадки не маю, той, який я ще невідкрив? Можливо… Але як знати напевне? Де відповідь? В мені?.. Зцілення – лишеодна сторона медалі, але яка друга? Якщо дар цілителя - від Бога, то який жтоді дар прихований в мені від …? Невже ось цей? – з страхом міркував Валерій,згадуючи беззубу жінку. – Ні, це жорстоко. Я народився на світ не для того, абивидирати в людей з ясен зуби. Тут щось інше… У всякому випадку, я вже зробивсвій вибір. Навіть якщо в мені і є темрява, нехай вона залишається недоторканоюі нерозгаданою, заради власної безпеки і безпеки інших людей. Я не хочу мститиворогам в такий спосіб. Я не хочу бути слугою зла, використовуючи надану нимсилу. Якщо я використовуватиму її, я приречу себе на пекло. »
-Прийшли. – повідомив вітчим.
Галина Гарбарук
