Автор: Галина Пагутяк
Це місто колись єднало Схід із Заходом і було одним з найбагатших у нашому Королівстві .Тут охоче селились чужинецькі купці та мандрівні будівничі , бо їм подобалось толерантне ставлення до кожного , хто міг примножити скарбницю міста. Згодом , у прийдешніх поколіннях духи ощадності й працьовитості зазнали мутацій і виродились у демонів гендлярства та корисливості . Це трапилось не за нашої пам"яті , тож не треба ідеалізувати минуле. Циклічність історії аж ніяк не свідчить про загальний поступ людства . Ми не знайдемо у ній нічого такого , що б не траплялось раніше…
" Ще раз мушу трохи описати смутне і бідне становище Львова в цей час . Утиск дійшов до найвищої міри . Видатки міста множились , а доходи щезали . Чисті колись бруки потопали в нечистотах , а мури , що оточували місто , і будинки розсипались . По кілька разів на рік накладали податки на міщан , однак грошей не вистачало для задоволення навіть найменших потреб " , - писав у "Хроніці міста Львова " історик Зубрицький про 1776 рік . Щось подібне написав би він про теперішні часи . Львів нині к упує і продає , як і колись , може , й більше , створюючи ілюзію розвою . Та насправді - це всохле дерево , намаєне штучними квітами , що цвітуть цілорічно . Якщо ж випадуть глибокі сніги , замете дороги , місто , опинившись у облозі , швидко здичавіє . Проте й без можливих природніх катаклізмів видається , ніби чиясь велетенська нога відсунула місто вбік , аби не заважало . І от воно відчайдушно бореться за існування , розпродуючи усе , що має бодай якусь цінність : від старих баняків до будинків і заводів . Мешканці теж не мають нічого проти того , аби торгувати собою . Але це нелегко у місті , відсунутому далеко від узбіччя шляху Схід - Захід . Немає попиту на людські душі . Тому сюди не приїжджають , щоб залишитися надовго . А якщо й знайдеться один невиправний романтик , то йому ніколи не вдасться стати тут за свого . Львівська пихатість давно вже втратила ґрунт під собою , але все ще може завдати болю як дитині , так і дорослому .
Здається , місто поволі зменшується - ось воно лежить на долоні , як змерзлий хворий пташок . Цього не побачиш звиклим оком , навіть коли час від часу приводити гостей на Високий Замок , аби показати з висоти пташиного лету закамуфльовані туманом вцілілі пам"ятки архітектури . То правда : доки у нас є щось на обід , доти зберігається ілюзія благополуччя . Її підтверджують латки відремонтованих фасадів , пишні вітрини крамниць , куди рідко заходять , візити чужомовних знаменитостей і туристів . Старій панні приємно чути , що вона непогано збереглася . Бідолаха живе минулим … Колись люди не тільки продавали товар , а й виробляли . Вулицями проходжувались професори й професорки ; їх шанобливо впізнавали . Вони , може , й отримали у спадок трохи ґендлярської крові , але ніколи не виявляли цього на людях . Жили в порядних кам"яницях і мали вдома дуже пристойні бібліотеки . На них не подавали до суду за несплату комунальних послуг , вони не трусилися від холоду й голоду в нетоплених темних квартирах . Їх не скорочували на роботі й , звісно , вони не пішли б на базар продавати бакалію , маючи університетські дипломи . Їхня мова була вишуканою , манери - бездоганними . Та минуле засвідчує речі менш приємні : " Як тільки настануть сутінки , рої жебраків , жінок , мужчин і дітей , розмістившись коло брам , плачливим голосом благають у перехожих змилування . Особливо верхня частина вулиці Людвіга , площа Мар"яцька , площа св. Духа і вулиця Гетьманська зимовими вечорами являють собою справжню картину нужди .Вигідно складати вину на неробство , але ж бо в найбільші морози ці бідаки світять голим тілом , а їх змучені обличчя говорять про голод ." (Кур"єр Львовскі, 1886 рік)
Доки у нас є дах над головою , можемо собі виживати. Ті , кому цього замало , давно покинули місто : дизайнери , художники , музиканти , поети . Хто не зумів вирватись - потрохи спивається . Хто зберіг у собі вільний творчий дух , щодень уперто поливає засохле дерево джерельною водою . Але давайте подивимося на нашу стару панну без ілюзій . Вона постане перед нами негарною , смішною й нещасною у своїх потугах виглядати люксусово . Попри все її варто поважати за мужність , адже у минулому вона залишила бруд , попіл , сморід мертвої річки , інтриги , чвари . Зрештою , те , що руйнувалось , колись відбудовували . Стара панна Львів шукає собі косметолога, щоб підмазав личко , правдами й неправдами випрохує на всілякі мальовидла гроші , а коли їй відмовляють , вдається до істерики . Мовляв , я цього варта . Мене ж навіть ЮНЕСКО помітило. Я мушу пристійно виглядати , коли приїдуть іноземці … То , буває , чимось і допоможуть нашій панні , але не тому , що з неї сиплеться штукатурка , а щоб не вийшла колись з простягнутою рукою , бо ж все-таки якась родина.
Нині у втомленому місті оселились демони корупції , пияцтва , злодійства , безробіття , але ті , хто має щось на обід , вперто махають руками : " Наше місто - найкраще !" Дивно , як це можна закохатись у таку непривабливу стару панну та ще й з порожньою скринею для посагу ? Якщо й вона віддасться , то навряд , щоб такий шлюб був щасливий для неї та її обранця , нехай то буде австрійський чи польський магнат , російський нафтовий барон чи навіть наш рідний київський олігарх.
Є час руйнувати і час будувати , час битись і час миритись , час скрути і час багатства . .. Однак ніколи не буває часу для лицемірства і фальші , бо це - той ґрунт , на якому нічого не виростає , крім штучних квітів , приємних для ока , але жорстких на дотик . Наше місто , ця кокетлива стара панна , на яку воно перетворилось , - знищене не часом , не війною , а демонами гендлярства , корисливості , поблажливості . Може , у глибині душі ми соромимося цієї старопанянської ментальності , що обезвладнює руки й паралізує розум . Що може породити іншу ілюзію : наше місто приречене . Так зникли міста Ур , Вавилон , безліч інших, виснаживши до краю життєвий і духовний простір . А деякі просто змінились настільки , що перестали бути собою .
" Ще раз мушу трохи описати смутне і бідне становище Львова в цей час . Утиск дійшов до найвищої міри . Видатки міста множились , а доходи щезали . Чисті колись бруки потопали в нечистотах , а мури , що оточували місто , і будинки розсипались . По кілька разів на рік накладали податки на міщан , однак грошей не вистачало для задоволення навіть найменших потреб " , - писав у "Хроніці міста Львова " історик Зубрицький про 1776 рік . Щось подібне написав би він про теперішні часи . Львів нині к упує і продає , як і колись , може , й більше , створюючи ілюзію розвою . Та насправді - це всохле дерево , намаєне штучними квітами , що цвітуть цілорічно . Якщо ж випадуть глибокі сніги , замете дороги , місто , опинившись у облозі , швидко здичавіє . Проте й без можливих природніх катаклізмів видається , ніби чиясь велетенська нога відсунула місто вбік , аби не заважало . І от воно відчайдушно бореться за існування , розпродуючи усе , що має бодай якусь цінність : від старих баняків до будинків і заводів . Мешканці теж не мають нічого проти того , аби торгувати собою . Але це нелегко у місті , відсунутому далеко від узбіччя шляху Схід - Захід . Немає попиту на людські душі . Тому сюди не приїжджають , щоб залишитися надовго . А якщо й знайдеться один невиправний романтик , то йому ніколи не вдасться стати тут за свого . Львівська пихатість давно вже втратила ґрунт під собою , але все ще може завдати болю як дитині , так і дорослому .
Здається , місто поволі зменшується - ось воно лежить на долоні , як змерзлий хворий пташок . Цього не побачиш звиклим оком , навіть коли час від часу приводити гостей на Високий Замок , аби показати з висоти пташиного лету закамуфльовані туманом вцілілі пам"ятки архітектури . То правда : доки у нас є щось на обід , доти зберігається ілюзія благополуччя . Її підтверджують латки відремонтованих фасадів , пишні вітрини крамниць , куди рідко заходять , візити чужомовних знаменитостей і туристів . Старій панні приємно чути , що вона непогано збереглася . Бідолаха живе минулим … Колись люди не тільки продавали товар , а й виробляли . Вулицями проходжувались професори й професорки ; їх шанобливо впізнавали . Вони , може , й отримали у спадок трохи ґендлярської крові , але ніколи не виявляли цього на людях . Жили в порядних кам"яницях і мали вдома дуже пристойні бібліотеки . На них не подавали до суду за несплату комунальних послуг , вони не трусилися від холоду й голоду в нетоплених темних квартирах . Їх не скорочували на роботі й , звісно , вони не пішли б на базар продавати бакалію , маючи університетські дипломи . Їхня мова була вишуканою , манери - бездоганними . Та минуле засвідчує речі менш приємні : " Як тільки настануть сутінки , рої жебраків , жінок , мужчин і дітей , розмістившись коло брам , плачливим голосом благають у перехожих змилування . Особливо верхня частина вулиці Людвіга , площа Мар"яцька , площа св. Духа і вулиця Гетьманська зимовими вечорами являють собою справжню картину нужди .Вигідно складати вину на неробство , але ж бо в найбільші морози ці бідаки світять голим тілом , а їх змучені обличчя говорять про голод ." (Кур"єр Львовскі, 1886 рік)
Доки у нас є дах над головою , можемо собі виживати. Ті , кому цього замало , давно покинули місто : дизайнери , художники , музиканти , поети . Хто не зумів вирватись - потрохи спивається . Хто зберіг у собі вільний творчий дух , щодень уперто поливає засохле дерево джерельною водою . Але давайте подивимося на нашу стару панну без ілюзій . Вона постане перед нами негарною , смішною й нещасною у своїх потугах виглядати люксусово . Попри все її варто поважати за мужність , адже у минулому вона залишила бруд , попіл , сморід мертвої річки , інтриги , чвари . Зрештою , те , що руйнувалось , колись відбудовували . Стара панна Львів шукає собі косметолога, щоб підмазав личко , правдами й неправдами випрохує на всілякі мальовидла гроші , а коли їй відмовляють , вдається до істерики . Мовляв , я цього варта . Мене ж навіть ЮНЕСКО помітило. Я мушу пристійно виглядати , коли приїдуть іноземці … То , буває , чимось і допоможуть нашій панні , але не тому , що з неї сиплеться штукатурка , а щоб не вийшла колись з простягнутою рукою , бо ж все-таки якась родина.
Нині у втомленому місті оселились демони корупції , пияцтва , злодійства , безробіття , але ті , хто має щось на обід , вперто махають руками : " Наше місто - найкраще !" Дивно , як це можна закохатись у таку непривабливу стару панну та ще й з порожньою скринею для посагу ? Якщо й вона віддасться , то навряд , щоб такий шлюб був щасливий для неї та її обранця , нехай то буде австрійський чи польський магнат , російський нафтовий барон чи навіть наш рідний київський олігарх.
Є час руйнувати і час будувати , час битись і час миритись , час скрути і час багатства . .. Однак ніколи не буває часу для лицемірства і фальші , бо це - той ґрунт , на якому нічого не виростає , крім штучних квітів , приємних для ока , але жорстких на дотик . Наше місто , ця кокетлива стара панна , на яку воно перетворилось , - знищене не часом , не війною , а демонами гендлярства , корисливості , поблажливості . Може , у глибині душі ми соромимося цієї старопанянської ментальності , що обезвладнює руки й паралізує розум . Що може породити іншу ілюзію : наше місто приречене . Так зникли міста Ур , Вавилон , безліч інших, виснаживши до краю життєвий і духовний простір . А деякі просто змінились настільки , що перестали бути собою .
