Джерело: Львівська газета
Нещодавній ювілей Львова був зовсім іншим, аніж ювілеї міст, свого часу проведені під контролем тоталітарної влади, а в деяких випадках (Москва щодо цього – класичний приклад) – з її ініціативи та повністю за її сценарієм.
Різні версії відзначення 2006 р. 750-річчя першої згадки про Львів активно обговорювали з перших років незалежності. Врешті, 22 червня 2004 р. Верховна Рада України винесла постанову “Про заходи щодо підтримки соціально-економічного розвитку Львова у зв’язку з 750-річчям заснування” (у текстах істориків ідеться про 750-річчя Львова, а не про 750-річчя його заснування). У ній “пропонува-ли Кабінету Міністрів України, Львівській обласній державній адміністрації, Львівській міській раді вжити термінових заходів щодо підготовки та відзначення 750-річчя заснування міста Львова”. Щойно в останні місяці перед запланованим святкуванням завдяки зусиллям міської влади, окремих громадських організацій і приватних фірм, які співпрацювали з мерією, проведено найнеобхідніші реставраційні роботи. У відгуках гостей ювілею можна було почути, що європейськість Львова засвідчували в їхніх очах не тільки архітектурні ансамблі, а й невимушена атмосфера свята. До цього спричинилися, зокрема, концерти просто неба за участю зірок естради, театральний фестиваль “Золотий Лев”, праця на очах у публіки двохсот майстрів-ковалів, лицарський турнір. Під час фестивалю “Львів – столиця ремесел” на Валовій демонстрували свою майстерність, окрім ковалів, ткачі, гутники, зброярі, вітражисти, каменотеси, писанкарі та вишивальниці, там виготовляли вироби з дерева та шкіри.
Офіційну частину відкрив в оперному театрі ім. С. Крушельницької голова міста А. Садовий, а далі виступили Президент України В. Ющенко, президент Польщі Л. Качиньскі, президент Литви
В. Адамкус, мер Санкт-Петербурга В. Матвієнко, інші гості міста, заслужені львів’яни. Значно більшою мірою, ніж це бувало раніше, ювілей став святом не влади, а міської громади. Наголошували на визначній ролі міської спільноти у визвольній боротьбі українського народу, в міжнародній співпраці та культурному обміні. Чимало промовців акцентували на багатокультурності міста, його ролі у зближенні України з Європою, складовою частиною якої свого часу усвідомлювали середньовічний і ранньомодерний Львів. Зокрема, В. Ющенко зазначив, що він як Президент України віддає шану польській і литовській присутності – “творчій, невід’ємній од нашого життя і єднальній у взаємній повазі, рівності та шані перед життями минулими”. Він звернувся і до єврейської громади, яка “за давньою правдою відроджує на теренах Львова свою душу”, нарешті, висловив вдячність “за спільну науку бути єдиною державою всім народам, для яких Львів став рідною землею”. Президент Польщі говорив не тільки про значення Львова для польського народу (яке, без найменшого сумніву, було дуже великим), а й про заснування Львова українським князем і про європейську перспективу України. Природно, у виступах представників різних країн акценти дещо відрізнялись, але все, про що йшлося, було співзвучне сприйняттю свята як ювілею міста, унікального своєю поліфонічністю, суттєвою для успіху європейської інтеграції українців. Оскільки Україна шукає своє місце на мапі Європи, європейські акценти ювілейних святкувань Львова були свідомою, нехай і почасти наївною, спробою побачити своє минуле в іншому від радянського ракурсі.
На відміну від ювілею 1956 р., наукові та популярні видання готували заздалегідь. Вийшли друком монографії, публікації історичних джерел, альбоми, спеціальне число краєзнавчого журналу “Галицька брама”. Огляд багатьох важливих, хоча не всіх, книг і статей на львівські теми подано в передмові підготованої Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ тритомної “Історії Львова”. Ця праця, написана напередодні ювілею, – найбільша з дотеперішніх книжок про минувшину міста і його культурну спадщину. Перший том охопив час до 1772 р., другий висвітлює історію столиці Королівства Галичини і Володимирії – найбільшої провінції імперії Габсбурґів, у третьому йдеться про час від визвольного зриву 1 листопада 1918 р. до ювілею міста. Загалом 1450 сторінок великого формату, близько 2000 документальних ілюстрацій, багато планів, картосхем і карт (поки що видано том перший: Історія Львова. Ред. колегія: Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій, Л. Батрак. – Т. 1. – Л.: Центр Європи, 2006).
Річниця першої згадки про Львів є лише одним із численних у наш час українських ювілеїв, зокрема й міських. Велика кількість ювілеїв не найкраще впливає на враження, яке вони справляють на суспільство. З іншого боку, на рівні регіонів, районів, міст зростає кількість локальних свят, інколи більше пов’язаних з ініціативою громадян, аніж загальнодержавні. На жаль, дедалі більшого поширення, поряд з автентичними, набувають фіктивні підстави для ювілеїв, що є наслідком недостатньої принциповості експертів. Доводиться визнати й неприємний для фахових істориків факт, що фантастичні гіпотези аматорів нерідко пробуджують зацікавлення національною минувшиною та культурною спадщиною ефективніше, ніж наукова аргументація.
Може виникнути запитання, чому саме на пострадянському просторі набули поширення ювілеї, санкціоновані ухвалами найвищих владних установ. Відповідь видається простою. Звертання до історії зумовлює насамперед потреба легітимізувати сучасні політичні дії. Визначальна роль урядових структур свідчить також і про недорозвинутість громадянського суспільства. Адже ініціатива згори не конче є необхідною там, де збереження пам’яток і популяризація історії забезпечують громадськість і ті комунальні та державні установи, які систематично отримують на це кошти без санкції високих інстанцій у кожному окремому випадку. В Україні офіційні рішення про ювілеї, навіть недостатньо обґрунтовані, сприяють збереженню історичної спадщини та стимулюють зацікавлення культурою, але, з іншого боку, породжують нестримне бажання “відтворювати” втрачені пам’ятки. До того ж в умовах передювілейної ейфорії неминучі поспіх і втручання позанаукових чинників. Навіть якщо не “відтворювати” те, від чого нічого (або майже нічого) не залишилось, а кваліфіковано реставрувати реально збережені елементи архітектури, не може бути однозначних для всіх випадків вирішень вічного питання, де межа між рятуванням пам’ятки та втратою її автентичності. На наш погляд, навіть не цілком досконала реставрація, яка може претендувати на науковість (стовідсотково досконалих не було ніколи й ніде), є чимось кращим, аніж повна байдужість до природного руйнування чи, тим паче, свідоме псевдонаукове “відтворення” або зловмисне руйнування давніх (і недавніх, але культурно значущих) об’єктів для зачистки місця під контори банків чи житло багатіїв. Таке міркування, можливо, виправдовує обережну нотку оптимізму в роздумах про корисність ювілейних заходів і використання їхнього фінансування для поліпшення адекватних пам’яткоохоронних акцій.
Ярослав Ісаєвич, академік НАН України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, мешкає у Львові
