Львівським вулицям часто доводилось змінювати свої назви. Мало хто пам’ятає, які назви вони мали, коли у Львові господарювали австріяки, чи як називались за Польщі. Однак живе ще покоління, яке пам’ятає, як вони називались за часів Радянського Союзу. Звикли вони до нових, сучасних назв чи тужать за старими?
Епоха незалежності розпочалась для Львова так само, як до того починалась радянська, а ще раніше польська – з перейменування вулиць. Деякі таблички з назвами вулиць зняли, на деяких замалювали стару назву, іноді забувши вписати нову. Технічний бік питання не містить складностей. Однак людська пам’ять – складна річ. Вибілити у головах львів’ян стару назву і вписати нову, виявляється, набагато складніше.
Згадайте Парк Івана Франка, що біля університету. Його перейменували в парк імені Костюшко, але, не зважаючи на це, ще декілька поколінь львів’ян продовжували називати його старою назвою Огрут Ізуітський. На зміну назві парк Костюшко прийшла назва парк імені Івана Франка, та ми і надалі вперто продовжуємо іменувати його парком Костюшко.
Старі назви вулиць продовжують жити нарівні з новими, а нерідкі і випадки, коли старі назви виявляються більш живучішими за нові.
Як пройти на вулицю Октябрьскую?
У дитинстві ми з однокласниками любили розважатись наступним чином: зупиняли на вулиці Жовтневій перехожого і російською питали, як пройти на вулицю Октябрьскую. Перехожі намагались згадати, де знаходиться потрібна нам вулиця. Поступово навколо збирався натовп, люди у якому до хрипоти сперечались, вказуючи у різні боки. Дуже рідко комусь приходило в голову перевести російську назву на українську мову та сказати: та це ж і є Жовтнева, ви на ній стоїте.
Я вирішив повторити цей експеримент, дещо змінивши алгоритм. Тепер я розпитував, де знайти ту чи іншу вулицю, називаючи при цьому її стару назву.
Розпитати в студентів, де знаходиться вулиця Суворова (теперішня Сахарова), не вдалось. Молоді люди не могли згадати, де така вулиця знаходиться, хоч і стояли на ній. Люди старше тридцяти відповідали через одного. Зате старше покоління у відповідях не плуталось. Для них Сахарова так і залишилась вулицею Суворова.
– Суворова...Суворова, – намагався згадати дідусь, якому я задав це запитання, – а, та це ж Вулецька! Так от вона – Вулецька! Тепер Сахарова. А от ті гори, на яких гуртожитки політехнічного інституту стоять, Вулецькими гірками називались. Там колись струмок тік. Ми дітлахами колись пити хотілось до цього струмка бігали. Гарна колись була вулиця, – згадував старенький, для якого жива була ще стара, дорадянська назва, – потім той трамвай дурнуватий пустили, тепер пил, шум. Я якось пішов до того струмка, а його і немає вже. Навколо бруд, сміття навалено.
– Чекістів? – жінка, яку я запитав, де знаходиться ця вулиця, аж здригнулась, – це Глибока. Вона тут, за рогом. Я там живу. Господи, слава богу, що її перейменували. Уявіть собі, кожен ранок просинатись на вулиці Чекістів. Мені і досі від тої назви моторошно. Глибока – вірна назва. Вона і виглядає так, вузенька, затишна.
Вулиця всіх вождів
– Вулиця Миру? Так це ж вона і є! – розповідала бабця, що чекала трамваю на зупинці. – Зараз Степана Бандери. Чого її перейменували? Ні, я згідна, Бандера герой, і вулицю на його честь назвати треба було. Але чим вулиця Миру винна? Ті, хто війну не бачив, що таке мир, не розуміють. Не розуміють, яка то благодать божа. Іншу б вулицю перейменували, а Миру – залишили. Он, Дмитрова, що зараз Лінкольна. Її б на честь Бандери і назвали. А то видумали – на честь американського президента. Теж мені, герой України. Що він для нас такого зробив, щоб на його честь вулицю назвати?
– Так, так, це саме вулиця Миру і є, – розповідав мені дідусь, спираючись на масивний різьблений ціпок. – В цієї вулиці цікава історія. Кожна нова львівська влада давала їй назву свого військового вождя. При поляках вона була маршала Юзефа Пілсудського, польського диктатора. Потім, коли Сов’єти прийшли, її у вулицю Сталіна перейменували, пізніше, коли німці радянські війська вибили, то вулицю Гітлер-штрассе назвали, а тепер от ім’я вождя українських націоналістів Степана Бандери дали. Не дуже вдалий вибір, враховуючи її попередні назви. В тих, хто старі назви знає, нехороші асоціації виникають – Пілсудський-Сталін-Гітлер-Бандера. Мудро вчинила радянська влада, коли місто від німців звільнила. Назвати її знову вулицею Сталіна, після того, як вона Гітлер-штрассе побула, вони не могли. Це б осквернило ім’я вождя. То ж і назвали вулицею Миру. Всіх диктаторів у такий спосіб примирили.
Червоні прапори та коньяк
– Для мене проспект Свободи так і залишиться проспектом Леніна, – розповідає повний чоловік років шістдесяти. – Не те, щоб я Леніна більше, ніж нашу свободу, любив. Просто в мене з цією вулицю приємні враженні пов’язані. По ній завжди першотравневі демонстрації проходили. Ми зараз у крайності кидаємось. Молодь думає, що на ці демонстрації КГБісти під кулеметами зганяли – не підеш, то розстріляють. Нічого подібного. Це було справжнє свято. Кожен завод, інститут чи державна установа прапори та транспаранти готувала, квіти, надувні кульки. Я тоді у Мікроприладі працював. І от ідемо ми святковою колонною, підпільно, щоб партійне начальство не бачило, пляшку коньяку один одному передаємо. Хильнеш 50 грам, і життя таким приємним стає. Погода прекрасна, сонце, весна, діти червоними прапорцями махають. Після демонстрації обов’язково в якесь кафе заходили, потім до когось додому догулювати відправлялись, пісні під гітару співали. Зараз таких свят немає. Зроблять сцену, випустять на неї якихось варьятів, а біля цієї сцени такі ж малолітні варьяти, наколоті та накурені, скачуть.
Львівський Алтай
У Франківському районі Львова біля гуртожитків Лісотехнічного інституту є невеличкий парк та два крихітних озерця, які за радянських часів носили назву Алтайські. Не зрозуміло, яке відношення цей парк мав до далеких Алтайських гір, але кого у ті часи цікавили такі дрібниці. Поміж людей озеро іменували Алтайкою. Пам’ятаю, як я з однокласниками бігав на це озеро ловити рибу. Клювало тут досить непогано. Були і карасі і коропи, піскарі, ротани, окуні. Зараз офіційна назва озер – „Піскові озера”. Та у народі її зовсім не знають. Ніхто з опитаних людей не знав нової назви цього місця. Дивна назва Алтайка приклеїлась до озер навічно. Навіть хлопчик років семи, який так само, як і я колись, біг до озер з саморобною вудочкою, на моє запитання відповів:
– Ти чо, дурак, це ж Алтайка!
Долю Алтайських озер поділяє і Комсомольське озеро, якому, напевно, так і не вдасться стати Винниківським. Для того щоб старі назви стали історією, потрібно зачекати не одне покоління.
Варто зауважити, крім того, що люди плутаються в тих реформованих назвах, то ще й паперові документи переписуються довго й нудно. І гроші з бюджету міського тю-тю!
Так місто і придумовує.
Коли вулиця має 3-4 назви, то важко одразу сказати, яка з них історична. Стосовно цілком нових назв, то я б не поспішав їх так гарячково впроваджувати. За час незалежності в Донецьку жодної вулиці не перейменували, а у Львові більшу частину. Маємо дві крайнощі.
А Донецьк – це хіба зразок?