Романтичні легенди про закоханих дуелянтів дуже подобались львів'янам, а ось реальний випадок з 1861 року, описаний істориками Козицьким і Білостоцьким. Жили-були у Львові два старі і добрі колєґи, обидва -- відомі львівські письменники, Валерій Лозінський і Кароль Цішевський. Кароль необачно познайомив друга зі своєю нареченою і той, не гаючи часу, почав добиватися її прихильності. Від колишнього колєґування не залишилось і сліду. Обидва почали образливо висловлюватись на адресу один одного у своїх письменницьких памфлетах.
Після літературних образ нарешті Лозінський послав до свого найкращого товариша секундантів. Дуель відбулася 10 січня 1861 року між вулицями Калічою і Цитадельною. Суперники билися на шаблях. Лозінський, цей "львівський Дюма", як його називали в літературних колах, був нижчим на зріст і недобачав, тому Цішевський мав суттєву перевагу. Лозінський все ж поранив його у передпліччя, але той зумів завдати удару у відповідь, розрубавши супернику скроню.
Через декілька днів Лозінський помер. Його похорон супроводжувався великим вуличним походом. Кримінальна справа, відкрита проти Цішевського не закінчилась нічим, оскільки тому вдалося довести слідству, і це підтвердило багато свідків, що смертельна рана була завдана його другові випадково під час спортивного фехтування.
Але життя переможця у цій дуелі закінчилося теж трагічно. Відсидівши вже пізніше півроку у тюрмі за критику австрійських властей, він так і не зміг відновити свого втраченого за ґратами здоров'я і помер 1867 року.
Багато історій трагічного львівського кохання на передмістях знайшло свій відбиток у славнозвісних батярських піснях. Найвідомішою є балада про панну Францішку, яка теж є свого роду історією про львівських Ромео і Джульєтту.
Пісня була написана відомим львівським поетом Генриком Збєжховським. Сюжет із панною Францішкою був надзвичайно популярний, за нього сперечалися навіть різні львівські райони. На Клепарові співали: "На Клепарові за роґатками", на Личакові -- "На Личакові за роґатками"... Отже за міськими рогатками, а це були ніби перепускні пункти до міста, мешкала собі з батьками гарна, як ангел, і спритна, як мишка, панна Францішка, яка була дочкою багатого різника. А недалеко від родини різника мешкав молодий бідний фризієрчик, який щоранку заходив до лавки і купував кишку лише для того, щоб зайвий раз побачити свою кохану. Францішка відповідала фризієрчику взаємністю. Закохані вирішили одружитися, але батько дівчини став на заваді. Він оголосив, що ніколи не погодиться на цей шлюб. Закохані у розпачі вирішили померти і з'їли отруєну кишку. Обоє були поховані в одній могилі. Так нам розповідає легенда, втілена у сюжеті пісні, а ось хроніка тогочасних львівських газет, зібрана письменником Юрієм Винничуком:
1 листопада 1919 року. Самогубство наречених. В готелі "Під Золотим Левом" на Фурманській поселилася пара наречених -- Ян Зелеп і Софія Лапанівна. Два дні вони ніде не виходили. На другий день після десятої ранку кельнер, відкривши номер, побачив їх мертвими у калюжах крові з глибокими ножовими ранами в ділянці серця. У передсмертному листі самогубці написали, що вчинили це через брак матеріальних коштів для існування.
26 серпня 1923 року. Готельова з "Сіті" 18-літня Апольонія М. прийняла вчора о 7 ранку велику дозу сублімати. Привід -- нещасливе кохання.
15 березня 1932 року. В готелі "Польонія", на вулиці Баторія, 28-літній одружений робітник Іван Лисецький та його двадцятирічна коханка Софія Прусак вирішили покінчити життя самогубством через неможливість спільного життя. Лисецький, за згодою коханки, стріляв у неї, потім у себе. Рана Софії виявилась поверхневою, а Лисецькому куля зачепила ділянку серця. На щастя обоє коханців залишилися живими.
10 вересня 1936 року під час забави в ресторації Йосифа Катовича в Ринку намагалися відібрати собі життя Казимира Козакова, розлучена, і Францішек Петрас. Причина рішучого кроку -- неможливість легального шлюбу. Казимира зужила 30 піґулок "когутиків", тобто пігулок на сон, а Петрас випив значну кількість пруської кислоти. Обох коханців завезли до шпиталю і вони залишилися жити.
Можливо, на щастя, таких випадків у сучасному Львові практично немає. Але можливо, на жаль, ми вже не вміємо так шалено кохати, як наші прадідусі і прабабці? Чи справді не вміємо?..
