Кав’ярня – пуп буття

Для тих, хто приїжджає до Львова з інших міст України (Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя), Місто Лева є насамперед іншою Україною. Кращою чи гіршою, але таки іншою, альтернативною візією держави.

Той, хто живе у Львові постійно, як правило, не має схожих ілюзій. Його око помічає і руйнацію пам’яток архітектури, і несмак, і невігластво. Але й для цих розчарованих і критично налаштованих львів’ян є місце, де вони натрапляють на інший Львів та іншу Україну. Місце, де ми стаємо такими, якими хотіли би бути самі й якими хотіли би бачити інших. Тверезими, приязними, стриманими в жестах і манерах, сповненими власної гідності, любові та поваги до довколишнього світу. Це маленький провулок між каплицею Боїмів і Катедральним собором Успіння Пресвятої Діви Марії. Тут люди п’ють каву, але насправді приходять сюди по інше – по епізод зі свого життя, коли, не виїжджаючи з міста, можуть відчути себе нормальними мешканцями Старого світу, старої доброї Європи, хай як там заяложена риторикою ця назва. Бо вона, Європа, лише позірно є грандіозним проектом, вона, насправді, – нагрітий сонцем камінь, дзвони катедральної дзвіниці, помах фіранок у дубових вікнах, важкі віконниці, плетені стільці, шляхетне поєднання кольорів – білого з коричневим. А ще – навіс-маркіза та гарячий ковток еспрессо. Кава пахне мандрами. Львівський культ кави – це насамперед вияв справжнього, майже занедбаного єства міста, його відкритості до всіх на світі мандрівників, до всіх смаків і запахів, це його середземноморська мрія, сліди якої тут і там видно на барельєфах кам’яниць.

Викликання духу міста – справа, яка вимагає аскези та випробовування спокусами. Наприклад, спокуси надто легкого прибутку, “оптимізації витрат”, “слухняніших” сучасних матеріалів. Минуле можна реконструювати по-різному. Можна відбілювати, міфологізувати, переписувати, використовувати як улюблені казкові персонажі у балагані атракціонів, а можна відчищати від образ і занедбання – цеглинка за цеглинкою, сантиметр за сантиметром.

“Кав’ярня – пуп буття”, – написала в одній із поезій Емма Андієвська. Може, для львів’ян кавування – не просто місцева атракція, спосіб спілкування, а й показник поваги до себе, до своєї ідентичності, до свого гучно розрекламованого образу?

Чому найдорожчі вина – з французьких виноградників, які свято бережуть традиції та передають майстерність із покоління в покоління? Чому найкращі сири – ті, які роблять за старими технологіями? Чому найкраща кава – та, яку змололи на ручному млинку з мініатюрною шухлядкою?

Тому що, коли людина обертає ручку кавового млинка, вона думає про те, як обертається світ довкола.