Діти Львова

Вони співають хороші пісні, читають правильні вірші, а потім встають з-за столу зі словами «дякую тобі Боже за сніданок, обід, вечерю» і поспішають бавитись на килимок. Вони готують привітання на свято матері, організовують виставку власних малюнків, знають віршики про батьківщину, до великих національних свят одягають українські національні костюми і танцюють народні танці.

Їх світ цілісний, монолітний і яскравий, як наліпки в їхніх альбомах. Ніяких ідеологічних тріщин, характерних для старшого покоління. Вони - це нові українці - діти сучасного Львова. Їхні батьки - українці, росіяни, поляки, євреї, чеченці, вірмени, азербайджанці, узбеки, чехи, греки, нігерійці, і навіть корейці та італійці... Вони - діти змішаних шлюбів, релігій і рас, вони всі вчать колядки, гаївки, щедрівки. Їх усіх водили в церкву, яка найближче до садочка, і вони це сприйняли спокійно.

Дитинство - це щаслива пора, де панує мир і спокій. Хіба деколи хтось із дітей принесе дорогу екзотичну іграшку і виникне, майже хором, «я хочу!», або коли, відкриваючи свою шафку після прогулянки на вулиці, вони не знаходять свого шарфика, шапочки, рукавиць і починається слідство: «хто взяв-вкрав дорогий, хороший, новий і поставив цей некрасивий і старий». Виявляється, просто сплутали. А потім, зовсім не раптом, але вони цього не знають, за кимось із них наприкінці дня прийде не мама, а бабця, бо мама поїхала до Італії, щоб потім, через три роки, у старшій групі, перед самою школою, вона повернеться і захоче забрати його з собою.

Кого має вибрати цей малюк? Красиві іграшки, яскравий одяг, екзотичні продукти і солодощі, фотографії мами, маму й обіцянки купити «все», чи рідний двір, вулицю, під'їзд і їх: своїх ровесників, рідних, які залишаються тут. Найчастіше, у випадку вимушеної чи трудової еміграції батьків, дітей ніхто не питає - рішення і так вже прийнято. Часто про них і не сильно згадують. Особливо, коли мама вже давно й безуспішно пробує його познайомити з черговим кандидатом на місце його батька - грека, італійця, нігерійця... А найгірше, коли за кимось із них забули прийти, а вдома ніхто не бере слухавку, бо немає телефону, бо це та сім'я, де багато дітей і мало грошей. Тоді вихователька, коли закривається садок, бере цього малюка за руку і веде додому. Сподіваючись, що їй відкриють і вона не побачить те, про що їй розказувала знайомий дитячий терапевт. Це коли дітям краще жити в дитячому будинку, інтернаті, а не з батьками. Це коли вулиця - друг, товариш і старший вихователь. Це коли ніч, це там, де тепло, - теплотраси, дахи висотних будинків, де великі технічні приміщення, вокзали. Коли обід заміняє клей і сигарети, а вечерю - що знайшли або вкрали. Вони, ці діти, також хочуть назад, в дитинство, де іграшки великі, яскраві і їх ніхто не забере силою.

Малюк забуває все, коли йому дарують іграшку, їх так багато і вони довкола - в магазинах, на базарах, вуличних кіосках, на телебаченні... Вони хочуть ще і ще. Конструктор, машинку, ляльку. Від магазинів дитячого одягу й іграшок, дитячих супермаркетів, аптек, навіть бутіків до просто кіосків, де завжди продають солодощі.

Здається, їм так мало потрібно, щоб бути щасливими. Їхній світ - цілісний і монолітний і такий щасливий. У рекламних роликах. А насправді - такий крихкий, коли вони потрапляють під перехресний вогонь дорослих аргументів: з ким має залишитись дитина і хто має її виховувати в квартирі, де живе аж три покоління. Або його товариш по парті говорить, що його батьки переїжджають зі Львова, десь там є дешевше житло, і він буде ходити в іншу школу. Все. Або навіть якщо все дуже добре вдома, то достатньо одного слова, кинутого на вулиці, на дитячому майданчику, магазині, навіть на сходовій клітці щодо їх національності чи кольору шкіри, росту, фізичних даних, і їх світ починає сипатись і чорніти. Найчастіше такі слова говорять самі діти, хоча, буває, і дорослі.

Хвастощі когось із групи, а потім із початкових класів на тему «як я провів літо». Сцени розповіді про Грецію, Туреччину чи навіть Крим проти їх літа - не покидаючи садочок, не виїжджаючи зі Львова, навіть із району Львова. Тоді все, що в них було світлого і яскравого, - це похід на дитячі майданчики. Як кольорова мозаїка чи набір пластмасових дитячих кубиків китайського виробництва - яскраві такі, розкидані у львівських парках, біля супермаркетів, навіть серед сірого моря бетону і асфальту спальних районів. Дитячі майданчики із логотипом ресторанів швидкої їжі, популярних напоїв, солодощів. Там рідко коли буває порожньо. Скоріше навпаки: нервові бабуні, здивовані тітоньки, переполошені мами і батьки, тобто тати, в стані легкого ступору, і тьма, тьма дітей. Тут акуратний, чистий, старанний малюк із бездоганним запахом чистих памперсів переймає модель поведінки свого середовища.

Ну, діти є діти, це їх світ, дітей. Крики, плачі і сміх. Не завжди красивий, але він є, він справжній. Тут можуть штовхнути слабшого, можуть втекти і довго передражнювати чиєсь ім'я. Можуть поділитись іграшкою, сходу зав'язати дружбу і не хотіти нікуди йти. Все це відразу, безкорисно, тому що подобається. Потім батьки можуть сказати, що з таким дітьми не варто дружити, а можуть і промовчати, сподіваючись, що минеться.

Вони співають хороші пісні і читають правильні вірші, вчать народні українські традиції а потім, коли ідуть додому, одягають китайські курточки, турецькі светри, американські джинси, чеські черевички і польські шапочки, не забуваючи випросити купити українську шоколадку. Вони дивлять мультфільми Диснея і розмальовують комікси з кадетами і піратами, як і їхні ровесники по всьому світу, на яких тисне глобалізація масової культури. Якими вони виростуть громадянами і чи пройдуть тест на толерантність, патріотизм, адже нібито позбавлені всіляких ізмів, покаже час.

Як доводить історія, не завжди добре (формальне) виховання в школі дає результат. Тільки їм вже не буде на кого кивати, коли прийде час випробувань.