НАПІЙ НАСТРОЮ

Пішли зі мною
— десь покавокурим,
у небо втуплюючи погляд
кавокарий,
залиш цим юним
старооким курвам
видихувати винні перегари

(Богдан Скаврон)

Серпень обернувся несподівано осіннім днем: з холодним небом, скляним і глибоким, з перами болюче білих хмар і підступним пронизливим вітром. Розмиті вселенським океаном спеки жменьки плоті враз заклякли грудками зіщулених тіл. І марно було шукати затишку у просторах невагомих суконь і літніх маринарок. «Все. Хочу кави», — фразою з рекламного ролика прокинулася моя свідомість. Настав час причаститися священним напоєм дивного міста.

Серпень обернувся несподівано осіннім днем: з холодним небом, скляним і глибоким, з перами болюче білих хмар і підступним пронизливим вітром. Розмиті вселенським океаном спеки жменьки плоті враз заклякли грудками зіщулених тіл. І марно було шукати затишку у просторах невагомих суконь і літніх маринарок. «Все. Хочу кави», — фразою з рекламного ролика прокинулася моя свідомість. Настав час причаститися священним напоєм дивного міста.

Пробачте вигадливість стилю. Все настрій. Захопилася. Просто надто вже личить Львову така прозоро синя осінність і ця маленька біла філіжанка кави еспресо. Здається, саме тут — центр старої доброї Європи, тут, за цим столиком, відкритим всім вітрам континенту, твої долоні зігріває саме гаряче серце Землі, яке б'ється лише у рідному — за духом, образом і подобою — місті. І так заведено вже закоханими у Львів городянами — зігрівати його незмінною кавою.

Бо так було й так буде завжди: мільйони ранків, поки лондонському серу подають на сніданок пісну вівсянку, а чарівна парижанка у ліжку хрумає круасани, львів'яни п'ють свою першу філіжанку кави. Це традиція: всеохоплююча, понадреальна й понадстанова. Визнана і старанно плекана кожним, хто мислить себе причетним до Львова. Незалежно від того, українець він чи єврей, поляк чи росіянин, живе він тут від народження чи лише якийсь рік, він п'є каву вранці і ввечері, ходить «на каву» (не «на кофе», чи якось там ще) — залагоджувати справи, спілкуватися зі знайомими чи просто згаяти час. Поки світ ламає голову й пальці, рахуючи кількість випитих горняток чаю й кави, намагаючись визначити напій N1, Львів уже давно визначився, називаючи свої кафе кав'ярнями, жартуючи, що справжній львів'янин п'є каву принаймні шість разів на день.

Львівська кава — це настрій і звичай, і сталий поетичний образ, щедро розлитий віршами й піснями. Це той мало помітний, але такий суттєвий штрих, який визначає особливу атмосферу міста Львова, міста-міфу, яке по-новому творить собі кожне наступне покоління, залишаючи лише кілька одвічних компонентів: архітектуру, європейськість, толерантність і... неодмінний аромат кави. Бо життя львів'янина — це ті ж філіжанки кави.

ФІЛІЖАНКА ПЕРША

Випита у дитинстві, у часи опанування світу — тоді, коли дівчинка потайки малюється мамчиною помадою, а хлопчик намагається зголити татовою бритвою неіснуючу поки щетину. Маленький львів'янин сідає за стіл з батьками і п'є свою першу, нехай слабеньку (тут її називають «млосною»), проте каву, відчуваючи себе справжнім і повноправним — як дорослі.

ФІЛІЖАНКА ДРУГА

П'ється уже поза сімейним колом, і є ще одним кроком до світу дорослих. Її смакує підліток із другом чи подругою у чистенькій гарній кав'ярні, куди раніше ходив з мамою на морозиво. Витрачаючи тут виділені батьками кишенькові гроші, захоплюється своєю свободою, своєю повноцінністю.

Пора другої філіжанки — це й час перших романтичних захоплень, перших побачень. І для багатьох перший поцілунок має смак щойно випитої запашної кави...

ФІЛІЖАНКА ТРЕТЯ

Визначально-світоглядна. П'ється більшістю у студентські роки (у натур непевних чи артистичних період затягується аж до старості). Саме цією кавою заставлено безліч столиків кав'ярень, за якими молоді люди вирішують долі світу та свої власні, заперечують і творять традиції. Саме в періоді «третьої філіжанки» виникають всі міфи, легенди та ліричні оди львівській каві.

Тоді до кав'ярні ходять не смакувати напій — смакувати певне товариство, середовище, часто маючи в кишені гроші лише на горня кави і на трамвай додому. І кав'ярні потім, у розповідях і спогадах, мають якийсь флер легендарності й часто перетворюються на епохальне явище в житті певного покоління.

На жаль, ці «атмосферні» кав'ярні живуть недовго: властиво, час активних пошуків, самовизначення і самоствердження якоїсь однієї генерації. Батьки згадують «Шоколадку», ми — вже — згадуємо «Вавилон», «Ляльку», «За кулісами», «Прес-клуб»... Вони змінилися (на жаль), комерціалізувалися, «осучаснилися», чи тихо занепали, розгубивши покоління, для якого були свого роду культовими.

А осколки нашого світу «3-ї філіжанки» або плавно минули в 4-й, або знайшли притулок в інших затишних місцях. Так, звичний атрибут «тих» кав'ярень — дивак-поет Роман Скиба пише свої вірші, черпаючи натхнення з кави в «Італійському дворику».

ФІЛІЖАНКА ЧЕТВЕРТА

П'ється за столами, встеленими газетами, проектами контрактів і листками факсів, — на роботі, у коротких перервах, на ділових зустрічах. Має присмак поспіху, ділиться з колегами, майбутніми — чи колишніми — партнерами і рідко припадає на долю коханої чи доброго друга.

Четверта кава — гіркувата — за нею обговорюють проблеми, менш глобальні, аніж творення концепцій нового світу й більш пекучі, нагальні невідкладні для новоусвідомленої маленької людини.

ФІЛІЖАНКА П'ЯТА

Це — кава спогадів, розмов про нездійсненне та жалів за несповненим. П'ють її люди, життя яких вже відбулося в основному, але ще триватиме довго. Це кава зустрічей старих друзів у місцях облюбованих замолоду, це кава під акомпанемент протяжних «а пригадуєш?..», кава із жалем про плин часу: колись і кав'ярня була такою гарною, а тепер бідна, стара й брудна, і ми — так постаріли, так змінилися...

ФІЛІЖАНКА ШОСТА

Найсмачніша і найсамодостатніша. Її п'ють мудрі сиві пані, п'ють філософськи налаштовані старенькі пани, прокидаючись вдосвіта від того, що ще живий, що доля подарувала ще один день, ще одне сонце, ще одну філіжанку запашної гарячої кави...

І поки струмує з вікон цей дивний аромат — живе Львів, і живуть його мешканці — львів'яни. Бо у всіх думках і спогадах наш Львів пахне не хот-догами, не чебуреками, не брудними під'їздами, а саме кавою. Це личить древньому місту понад усе.

ТУРЕЦЬКИЙ «КОРМ ДЛЯ ВЕРБЛЮДІВ» З УКРАЇНСЬКИМ ПРИСМАКОМ

— Гарне у вас місто, звичайно. Але ж провінція...
— Так, провінція, але європейська.
(із розмови киянина
з львів'янином)

Однозначно, кава у Львові — це щось особливе. Це не просто споживання тонізуючого напою, а цілий ритуал. Це дійство, мабуть, одна з небагатьох речей (на жаль), яка дозволяє львів'янам дещо самовпевнено вважати себе причетними до «європейських традицій».

Так, кава до Львова прийшла з Європи і пустила тут міцні та глибокі корені. А зерна кавоманії кинув у західноєвропейський підзолистий грунт збіднілий український шляхтич-галичанин Юрій-Франц Шелестович з роду Кульчицьких.

Сонячного ранку, 13 серпня 1684 року до будинку N6 по вулиці Домгассе, що у віденському районі Бішофсгор, несміливо зайшов скромно вбраний міщанин. Над брамою кам'яниці висіла табличка «Кав'ярня «Під голубою пляшкою».

Делікатний пан тихо спитав: «Перепрошую, чи тут можна випити турецької кави?». «Так, так», — з радістю відповів господар закладу — відомий у Відні Франц Кульчицький.

Історія не зберегла імені першого клієнта цієї віденської «крапки», не дійшов також до наших часів автентичний рецепт кави, яку готував Кульчицький. Проте достеменно відомо, що виходець з прикарпатського села Кульчиці, почесний громадянин австрійської столиці Юрій Шелестович врятував імперію Габсбургів від тодішніх ісламських фундаменталістів, а потім саме він переконав підданих його величності цісаря Леопольда I, що коричневі зернята — не корм для турецьких верблюдів, а основа майбутнього культу — кавоманії й матеріального добробуту багатьох країн.

Влітку 1683-го незліченні орди турків взяли в облогу Відень. Захисникам міста доводилося розраховувати хіба що на ласку Господню, аби не бути розтерзаними бусурманами. Цісар Леопольд завбачливо покинув своїх підданих (твердити, що він втік, якось не випадає стосовно царської особи) і благав своїх колег — європейських монархів — об'єднатися для гідної відсічі іновірцям. Роль караючої десниці Божої випало виконувати об'єднаній армії під проводом польського короля Яна III Собеського. Але для остаточного бою під стінами міста спільникам бракувало координації дій з оборонцями столиці. Віденці навіть не знали, чи взагалі є сенс чекати підмоги. Харчі закінчувалися, разом із ними випаровувалася надія вижити. Всі розвідники, які посилалися з міста назустріч об'єднаній армії монархів, виловлювалися ворогами та, за старою доброю традицією, саджалися на палю. Купець, вояка, поліглот Юрій-Франц, якого доля закинула до Відня у бізнесових справах, зголосився здійснити майже неможливе — пройти через ворожий стан і дістатися до ставки Собеського.

У смертельно небезпечному рейді, Кульчицькому допомогло перфектне знання турецької (крім неї він володів ще сімома мовами) і банальна нахабність — на відміну від попередніх зв'язкових, які йшли манівцями, українець пішов просто через позицію турків. Окупанти не запідозрили у переодягненому правовірному свого майбутнього гробаря. Плани спільних дій австрійців і армії союзників було узгоджено, невдовзі мусульман прогнали. Після нищівної поразки воїни з-під зеленого прапора спроб завоювати цілу Європу не робили.

Врятовані віденці гідно оцінили подвиг галичанина — він отримав титул почесного громадянина. Але чимале здивування у батьків міста викликала оригінальна забаганка Кульчицького — замість золота і привілеїв, він попросив триста трофейних мішків з кавовими зернами. Так прорахувати кон'юнктуру ринку на сотні років вперед вдавалося одиницям.

Коли переляканий Відень потроху почав приходити до тями, невгамовний Кульчицький ще раз вразив обивателів тим, що, переодягнений у східні шати, частував перехожих кавою по-турецьки. За одну порцію напою він брав символічну платню — 1 крейцер. Спершу така промоція не приносила бажаних результатів: віденцям не подобався гіркий смак і незвичний аромат рідини. Як переважно трапляється у таких ситуаціях, допоміг випадок: одного разу до горнятка з кавою впала грудочка цукру. Кульчицькому це сподобалося, потім новий рецепт напою оцінили всі. Відтак, бізнес набрав обертів.

Історики досі сперечаються, чи дійсно все було власне за таким сценарієм — ставиться під сумнів першість Кульчицького у справі поширення кави у Європі, не до кінця з'ясованими залишаються дати відкриття кав'ярні «Під голубою пляшкою». Але земляки славного українця, мешканці села Кульчиці (тепер Самбірський район Львівщини) впевнені, що саме їхній краянин врятував Європу від безкофеїнового існування. Можна до піни на вустах сперечатися, хто перший у Старому світі налив у порцелянове горня (чи у гранчак венеційського скла) гіркуватий паруючий трунок, завдяки якому мозок починає працювати інтенсивніше — парижани твердять, що вони були першими кавоспоживачами, на піонерство у цій благородній справі претендують нащадки маврів (теперішні іспанці). У своєрідних кавових «розборках» українці, однозначно, мають право твердити: «Ми знаємо напевно — це заслуга наших, а ви, якщо зможете, доводьте».

«СЛАВНИХ ПРАДІДІВ ВЕЛИКИХ ПРАВНУКИ...»

Навіть перший-ліпший малолітній мешканець села Кульчиці на запитання: «Хто такий Юрій Кульчицький?» без проблем прочитає вам цілу лекцію з історії, про те, як їхній земляк врятував Європу від турків і відкрив у Відні першу кав'ярню. Цей факт у селі просто не має права піддаватися сумніву. Тим більше, що, чи не 90 відсотків жителів села вважають себе нащадками благородного роду Кульчицьких.

Навіть якщо тепер носять інші прізвища — все одно, вони походять від Кульчицьких, збіднілих, але дуже гонорових українців-шляхтичів.

Тим більше, що легендарний Юрій-Франц — не єдина гордість нації, яку подарували Україні Кульчиці. У цьому селі народився славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, той самий, що, як співається у пісні, здійснив на наших теренах чи не першу бартерну угоду, помінявши «жінку на тютюн та люльку».

Взагалі Кульчиці мають всі підстави претендувати на звання «кузні гетьманських кадрів» — деякі історики вважають, що саме тут народилися Марко Жмайло, Іван Сулима та Павло Кульчицький-Тулюк (більш відомий як Павло Бут). Для сучасних геродотів факт народження козацьких ватажків не є аксіомою, але спробуйте переконати в цьому мешканців Кульчиць і отримаєте вичерпну інформацію про те, за якою саме стодолою збирав до походу на Січ своїх братів по зброї хтось із цих героїв.

Із задоволенням розкажуть вам тут про рецепт кави «по-кульчицьки» і будуть переконувати, що саме так варив напій їхній славний земляк: це обов'язково має бути кава зварена у «турці» (спеціальній металевій посудині), до неї слід додати трохи цукру й долити молока. Щоправда, сьогодні у Кульчицях за таким переписом культовий трунок майже не готується. Селяни у переважній своїй більшості віддають перевагу посполитій розчинній каві. Принаймні у двох діючих місцевих кафе вам запропонують саме таку рідину. Хоча при цьому бармени не забудуть розповісти вам про ступінь своєї родинності з Юрієм Кульчицьким-Шелестовичем.

Якось їхав король землі Галицької та Волинської Данило із сином своїм Левом через річку Полтву. Сподобалась йому одна гора, й сказав король принцу: «На цій горі збудую замок і довкола нього місто, а в пам'ять того, що ти так хоробро бився з ворогами, назву це місто Львів». Княжич Лев поцілував батькову руку й відповів: «Дякую, батечку! Це місто буде мені любе!..»

Так оповідає легенда про заснування на початку XIII століття одного з найгарніших міст України та Європи.

Львівські чари

Хто тут не бував, той ніколи не зрозуміє львівських чар. Треба прогулятися вузенькими вуличками міста Лева, старою бруківкою, відчути подих давніх кам'яниць, які ще пам'ятають середньовічних італійських, вірменських та єврейських купців. Треба постояти в тиші польського костелу чи послухати багатоголосий спів в українській церкві... Осягнути промовисте мовчання знаменитого Личаківського цвинтаря... Попити кави у славнозвісних львівських кав'ярнях і насолодитися галицькою галантністю та чемністю.

Львів завжди був особливим. Він витримав десятки війн, набігів і штурмів. Тут були татари, поляки, литовці, шведи, турки, австрійці...

Чужинці не раз намагалися привласнити місто, витруїти нескорений український дух. Місто називали по-різному: «Леополіс», «Левенсбург», «Лемберг», «Львув», «Львов», — тільки не «Львів», як іменували його засновники й будівничі.

За часів Австро-Угорської монархії то була столиця коронної землі Галиції та Лодомерії. У міжвоєнній Польщі — центр богемного й культурного життя. В цьому чарівному місті поруч можна побачити готичний собор, що немов лине в небо, особняк епохи Ренесансу, пишний бароковий костел, будинок архітектури класицизму, споруди у стилі вишуканого модерну чи аскетичного лапідарного конструктивізму. Львів дає приклад багатих взаємовпливів і взаємозбагачень митців різних націй та віросповідань. «Під таким уже небом і під такою зорею виникло це місто, — писав у XVII столітті львівський поет і хроніст Бартоломій Зиморович, — що якось невимушено народжується тут потяг до прекрасного. І немає такого ремесла, у якому львів'янин не зміг би удосконалюватися». Саме в цьому місті 1776 року з'явився перший тижневик України — «Gazette de Leopol». 1853 року тут винайшли гасову лампу.

У Львові завжди мешкали найцікавіші українські, польські та інші артисти, митці, науковці. Невмирущий класик української літератури Іван Франко, закоханий у стару Польщу Адам Міцкевич, письменник і відкривач притлумленого Леопольд фон Захер-Мазох, бактеріолог Рудольф Вейгль (який відкрив вакцину проти висипного тифу), класик єврейської літератури Шолом-Алейхем, польський фантаст Станіслав Лем, видатний український композитор Станіслав Людкевич, перший президент Української Народної Республіки та геніальний історик Михайло Грушевський, — усі вони в різний час ходили вулицями Львова.

Витоки

Отже, наприкінці XI століття на Замковій горі, яку видно з будь-якого куточка Львова, й на сусідній Княжій горі, зародилося руське поселення. На його місці згодом і виник Львів. Зрозуміло, чому зображення лева стало гербом міста. У львівській «Граматиці» XVI століття наведено таке геральдичне пояснення: «Знак імені князя Лева місто се має, його ж ім'я по всій Європі й народ наш знає».

XI11—XIV століття були розквітом Львова та всього Галицько-Волинського князівства. Але вторгнення у середині XIV століття поляків і литовців, величезні пожежі, десятки штурмів та облог майже повністю знищили пам'ятки тих далеких часів.

Про кількість і національний склад населення у місті в XIII—XIV століттях свідчать численні храми того часу: щонайменше два католицькі, два вірменські й понад десять православних. Тут оселялося чимало чужинців: вірмени, поляки, німці, угорці, татари, євреї, греки, румуни, італійці й навіть сарацини. Справжній Вавилон! Звичайно, переважали українці, або, як вони називали себе на західних землях країни, — русини.

Середньовічний Львів славився своїми ювелірами та ливарниками, ковалями та зброярами. їхні роботи вивозилися на схід, до Москви, й на захід, до Венеції. Єдиний цех художників, ювелірів і ливарників існував у Львові вже у XIV столітті. Він об'єднував близько 50 осіб, у тому числі жінок-майстринь. Львівських ремісників добре знали у Кракові та Варшаві, Києві та иссах. і юртрет польського короля Яна Собеського, що зберігається у славетній флорентійській галереї Уффіци, створений відомим львівським живописцем Василем Петрановичем. Львівська школа живопису — вельми самобутня й оригінальна, попри всі впливи Південної Європи, що лягли на добру українську основу. Багатющі, унікальні за своєю цілісністю і повнотою зібрання живопису та іконопису зберігаються у численних музеях Львова та околиць.

«За Польщі»

1340 року помер Юрій II (Болеслав Мазовецький), спадкоємець останніх князів із галицької династії Романовичів. Скориставшись чварами знаті, польський король Казимир III заволодів Львовом, але ненадовго. Проте 1349 року над містом знову запанувала польська корона, а до 1387 року під її владу підпала вся Галичина. Занепад княжого Львова довершила грандіозна пожежа 1381 року, яка знищила більшу частину дерев'яного міста.

Наприкінці XIV століття Львів укріпився. Його оточила внутрішня стіна, що сягала 6 метрів заввишки. А на початку XV століття з трьох боків звели ще одну, зовнішню стіну з багатьма вежами. У середині XV століття склалася система львівських фортифікацій, до наших днів збереглися міський арсенал і Порохова вежа тих часів. А тоді настав розквіт львівської готики, час інтенсивної забудови міста.

1356 року Львів отримав магдебурзьке право. Десь наприкінці XV — на початку XVI століть тут поширилося книгодрукування. До нас дійшли «Апостол» і «Буквар», створені Іваном Федоровичем (Федоровим) 1574 року. Друкар, вигнаний з Москви попами-мракобісами, які спалили його майстерню, знайшов притулок і можливості для роботи у Львові, де «своїм тщанієм друкарство занедбалоє обновил». Відтоді й донині Львів славиться книговиданням.

Пожежа 1527 року стала межею в історії міста, водорозділом між готичним і ренесансним Львовом. Розкішні пам'ятки готики доповнилися чудовими зразками доби Ренесансу, що ми можемо бачити й зараз, мандруючи чарівними старими вуличками. У той час остаточно сформувалася славнозвісна площа Ринок — серце міста. Тут торгували і спілкувалися купці з усієї Європи та країн Азії. В XVI столітті виникли перші львівські парки і сади — перлини міста, які відтоді милують око.

Кава по-віденському

XVI і XVII століття принесли Львову значні, а часто й драматичні події. Спустошливим смерчем пронеслися над містом епідемії 1620-23 років. У вогні катастрофічної пожежі 1623-го зникли близько 1200 будинків і десяток храмів. 1672 року Львів вісім тижнів був у облозі військ турецького султана Мохамеда IV. А на початку XVIII століття його захопили полки шведського короля Карла ХІІ.

Поступово Львів втрачав своє політичне, військове й торговельно-економічне значення. Вивищувались Київ і Варшава. Сильним ударом для міста став поділ Польщі 1772 року, після якого «королівство Галиціїта Лодомерії» увійшло до складу Австрійської імперії Габсбургів. У Львові утвердилися віденські чиновники. Його архітектурне обличчя теж змінилося. Відійшли в минуле споруди у стилі бароко й рококо, настала доба класицизму. Місто переплановувалось і перебудовувалось. На жаль, у той час близько ЗО цивільних, оборонних і культових споруд були зруйновані.

Уже в першій чверті XIX століття Львів знову почав відроджуватися до діяльного життя як одне з квітучих міст Східної Європи, транзитний пункт жвавої торгівлі з Віднем, Одесою, Варшавою, Яссами. Львів ріс: 1786 року мав 25 тисяч мешканців, 1848-го — 70 тисяч, а до кінця XIX століття — вже 160 тисяч. Лівів багатів: метою його заможних мешканців було не відставати від Європи. У місті зводилися багаті й еклектичні споруди, на початку XIX століття з'являлися кав'ярні й такі специфічно львівські заклади, як «кнайпи» (щось середнє між кафе, ресторанчиком і клубом), котрими Львів славний і досі. Про це можна було б написати цілу книжку. Адже львів'яни ходили до кнайп, як до себе додому, кожен знав кельнера чи шинкаря на ім'я. «Львів любить пити, уміє пити і має що пити», — з гордістю промовляли львів'яни. Саме шармовиті кав'ярні, кнайпи, ресторани та цукерні разом із розкішною архітектурою сьогодні створюють неповторний дух цього міста. Існує навіть романтичний вираз: «Львівських кав'ярень чар».

Початок XX століття приніс Львову розкішні будинки у стилі модерн, або як його називають у австрійській і німецькій літературі, сецесію, а також події Першої світової війни й тимчасову окупацію російськими військами.

В епоху падіння трьох імперій — Німецької, Австро-Угорської та Російської — у Львові надзвичайно пожвавився національно-політичний рух українців. Вони мріяли про власну державу і зуміли створити її, хоча ненадовго. Опісля Західноукраїнської Народної Республіки — Львів знов у складі Польщі.

Нова доба

Минув час, і Львів, після шести століть іноземного панування, у буремні роки Другої світової, увійшов до складу України. Ця війна й репресії комуністичної влади у повоєнний час практично знищили старе населення Львова. В радянську добу місто стало улюбленим полігоном для полювання КДБ на національно свідомих українців. Але Львів недарма завжди був суто українським. Саме в ньому почалися перші рішучі виступи за створення незалежної Української держави, коли Радянський Союз відходив у минуле.

Нині тут мешкає 830 тисяч осіб і щодня приїздить ще 200 тисяч. Нічого дивного — адже у Львові 2000 історичних, архітектурних та культурних пам'яток. Центральна частина міста оголошена історико-культурним заповідником і внесена до «Списку світової культурної спадщини» ЮНЕСКО. В незалежній Україні Львів став значним центром сучасної культури.

Дух міста — не тільки сива минувшина. Якби львів'яни не плекали міфу про своє місто, він, либонь, уже б розвіявся. Городяни напрочуд патріотичні, вони вміють не лише захоплюватися Львовом, а й наполегливо працювати, аби він ставав дедалі чарівнішим.

... Капучино без кофеїну, зі знежиреним молоком, без тертого шоколаду, але з подвійним какао?! Бр-р-р! Після напою коричневого кольору із «супермаркетівських» сортів раптом відкриваєш для себе справжній смак львівської кави. Справжня кав 'ярня — то стиль життя, атрибут європейської цивілізації, соціальний феномен, для якого кава — лише привід. Кава немислима без кав'ярні, а Львів — без кнайп і цукерень. Тут цей ритуальний напій — центр композиції. Сенс — у самій кав 'ярні, де сидять, читають, пишуть, романтично знайомляться, перебувають дощ, дивлячись у вікно на парад парасольок.

... Львів, мряка, затишна кнайпа. «Прошу пані, філіжанку рестретто (по тілу вже біжить адреналінова хвиля) й мінеральної води. Звичайно, не газованої. Так. Лід? Ні, дякую...». Господи, це Львів!

Смакує по-львівському

• Першу кав'ярню в Західній Європі заснував галичанин Юрій Кульчицький. Вона називалася «Під синьою пляшкою» й існує у Відні дотепер. Львівський художник Володимир Костирко вирішив відновити історичну справедливість і створив у рідному місті свою версію «Синьої пляшки». Кав'ярня працює від 10.00 до 22.00 у дворику по вул. Руській, 4.
• Смачне львівське слово «кнайпа» походить від німецького «Кпеі-реп» (дослівно - «пивниця»). Так називають заклад, де можна випити вина. Побачити найдавнішу емблему львівської кнайпи - голову лева, що тримає в пащі виноградне гроно - можна у дворику по вул. Руській, 4. Лев нагадує зображення химер на соборі Паризької Богоматері. Він теж готичний.
• Перша цукерня з'явилась у Львові на початку XIX століття в пасажі Андреоллі (тепер прохідне подвір'я між площею Ринок і вулицею Театральною). Це заклад, де жінки з дітьми чи без можуть випити кави без домішку тютюнового диму й алкогольних випарів. Сьогодні найпопулярніші - «Цукерня» по вулиці Староєврейській, З і «Вероніка» на проспекті Шевченка, 8. Випічка - фантастична!

Рушаємо до Львова

• Квитки туди навіть улітку взяти дуже легко за день-два. Але на Різдво, Новий рік чи Великдень варто бронювати їх за 45 діб! У ці свята всі львів'яни плюс мешканці цілої Західної України, що працюють у Києві, вирушають по домівках.
• Побачити центр Старого міста можна й за день. Але у Львові варто затриматися хоча би на три доби, щоб устигнути побувати в Жовкві (24 км; маршрутки із центру - щогодини) та замках.
• Практично кожна турагенція, які густо розташовані в центрі Львова, пропонує одноденний тур «Олеський, Підгорецький, Золочівський замок».
• Оптимальний шлях для «неорганізованого» туриста - маршруткою на Броди з автостанції № 2 до повороту на Підгірці (120 км), потім пішки або попугкою до Підгорецького замку (3 км).
• Звідтам, якщо пощастить зустріти екскурсійний автобус, просіться до Олеського замку, але маєте встигнути до закриття музею о 17.00. Звідти до Львова - маршруткою.
• Прохарчуватись у Львові не проблема: місто славиться кав'ярнями і ресторанчиками, ціни в яких значно нижчі за київські. З готелями теж нескладно, якщо це не свята чи канікули.
• Вартість номерів - від 40 грн. за добу.