Наприкінці 19-го століття у Львові існувало 13 пивоварень. Як свідчать історичні джерела, одним із найпопулярніших та найуспішніших львівських броварів було підприємство Брауна. Саме там варили так зване англійське пиво і славнозвісний портер, тобто міцні і важкі сорти хмільного напою. Та з роками, чи то мода на пиво змінилася, чи то инші пивоварні стали достойними конкурентами, але бровар Брауна почав поволі занепадати, і врешті-решт збанкрутував.

Тодішнім звичаєм було називати підприємства прізвищем власника. Це було не лише даниною давній (либонь, ще від цехових часів заведеній) традиції, проте й цілком справедливим підходом, адже вигідний бізнес був приватною власністю, яку передавали кожному наступному поколінню спадкоємців і дуже рідко продавали.

Саме з прізвищем одного із власників колишньої єзуїтської пивоварні, придбаної паном Атлясом, пов’язана справжня легенда, яка лягла в основу пісні-гімну львівських пивоварів нинішньої доби.

А трапилося ось що. Десь у середині 19-го століття власником пивоварні на Клепарові був молодий заможний інженер Домс. Він вдало облаштував увесь процес виробництва і продажів, що при існуючих промислових потужностях не забарилося дати добрі плоди. Підприємство процвітало, і, судячи з тодішніх газетних повідомлень, за обсягами виробленого і проданого пива залишило далеко позаду инші пивоварні, які на той час ще залишилися в місті. Маючи стабільні немалі прибутки, пан Домс міг дозволити собі утримувати прислугу в своєму будинку, тут-таки, на території бровару. І треба ж було такому статися, що успішний і вмілий підприємець… закохався у власну служницю, юну панну Зосю, яка щодня готувала йому обід та спеціально приносила до трапези здоровенний кухоль пива! Хміль львівського пива змішався із почуттями і настільки заполонив розум і серце пана Домса, що той зважився на безпрецедентний крок: запропонував панні Зосі вийти за нього заміж. А що тогочасний консервативний бомонд ніколи б не прийняв таку пару, то молодий закоханий власник продав пивоварню й усе майно, яке у нього було, і подався геть із міста. Подейкують, що цю дивну залюблену пару бачили в далекій Швейцарії, на одному з численних мальовничих курортів поблизу Сент-Моріца.

Инші кажуть, що насправді в основі легенди лежить набагато пізніша подія, яка мала менш романтичне продовження. Наприкінці 19-го століття молодий і винятково здібний працівник броварні, який походив із знатного роду духовенства і дворян, ошелешив свою благородну родину твердим наміром одружитися із простолюдинкою. Гнів шляхетних родичів був не менш невблаганним: батьки зреклися сина, залишивши молоду пару на самих себе. Пройшло майже півстоліття, поки благородний душею талановитий виходець із львівського дворянства зміг довести всім, що і без титулів та гербів здатний посісти достойне місце в житті, зокрема – пивоварні, яка за ці літа стала для нього другою родиною. Принаймні тут завжди з любов’ю згадуватимуть ім’я одного з її головних пивоварів – Романа Бородайкевича…

А що було насправді – відомо лише історії, яка іноді вміло переплітає дійсність з вимислом, старанно ховаючи кінці правди у стрімкі води ріки Вічности. Нам залишаються лише захоплюючі спомини, та ще – віра у чудодійну силу пива, звареного львівськими майстрами броварства і оспіваного у не менш прекрасній пісні. А вже зовсім реальним осколком легенди про пана Домса та його юну дружину зосталася назва великого кухля пива, яка буквально прикипіла до нього і яку донедавна можна було почути у ресторані чи барі з уст львівських пивних гурманів старшого покоління: «А подайте-но мені ще «зосю» пива!»

Дійсність, втім, не менш цікава за легенду. Отож, як уже згадувалося, в середині 19-го століття у Львові більш чи менш успішно функціонувало кілька пивоварень. Окрім найбільшої, за традицією ще иноді званої «єзуїтською» на Клепарові, неподалік, на Жовківському передмісті (так званій Папарівці), діяв бровар давньої міщанської родини Кисельків. Окрім пивоварні, приміські володіння цієї родини славилися закладеним поруч із нею парком та ставками. Ці ставки невдовзі набули неабиякої популярності, як місця для лікувальних водних процедур місцевої знаті. Власник цього дивовижного комплексу, Кароль Киселька, впродовж 31 року (з 1849 по 1880) обирався радним міста Львова і славився своїм меценатством. Саме його коштом у 1885 році було споруджено військове казино при вул. Фредра (нині Шаховий клуб), водолікарня для потреб міста, а на спеціально виділені гроші (2000 злотих – солідна по тих часах сума!) у 1876 та 1880рр. у престижній школі св. Мартіна змогли навчатися двоє хлопців та двоє дівчат. Нині на місці закладу Кисельок розташувався Львівський завод «Галичфарм», однак серед його адміністративних будівель можна розпізнати й ті, які були зведені ще за існування тодішнього бровара.

Славилася якістю свого пива та смаженими курчатами до нього й пивоварня Грунда, що стояла на місці нинішнього заводу «Ензим», за Личаківською рогачкою, дорогою на Винники. Пиво від Грунда навіть порівнювали із знаменитим чеським праздроєм, його полюбляли смакувати у розташованому поруч з броваром ресторані львівські завсідники прогулянок до Винниківського лісу та Чортових Скель. Після І Світової пивоварню «перепрофілювали» на дріжджовий завод.

При вул.Личаківській існував ще один, менш відомий бровар, проте з добре відомим власником. Невелика пивоварня Гюбнера стояла на тому місці, де нині житловий будинок і гаражі на розі вулиць Вишенського та Солодової (ось так лише в назві вулиці й зберігся спомин!). Власник бровару, Фридерік Гюбнер, був вельми поважаною людиною в місті і також обирався радним.

Ще один поважаний у Львові чоловік, Ян Кляйн, володів славетним броваром на Погулянці, де варилося чи не найсмачніше на той час пиво у Львові. До родини Кляйнів, яка викупила це місце у 1848 році (саме в час буржуазних революцій практично в усій Европі – період так званої «Весни Народів»), Погулянкою з 1810 року володів відомий львівський любитель добряче «погуляти», адвокат Ф. Вєнглинський (припускають, що звідси й прийшла назва), а трохи згодом, з 1821 року – підприємець Я. Дістль. Останній навіть відкрив тут свою пивничку, але далі цього не пішов. Кляйн поставив все, як то кажуть, «на широку ногу», і невдовзі до знаменитого виробленого тут пива додалися не менш знамениті «кляйнівські» вареники, печеня, а також «льоди» (морозиво) на всякий смак, які пропонували у завбачливо розташованому поруч павільйоні цукерні Майзона. Популярність Погулянці, як місцю розваг і відпочинку, було забезпечено, а її власникові це принесло, окрім матеріальних вигод, ще й політичний успіх: Яна Кляйна, як К. Кисельку та Ф. Гюбнера, теж обрали радним.

На Байках діяв цілий комплекс, який складався з пивоварні, майданчика для розваг та невеликого ресторану. Цей заклад, відомий під назвою «бровар Прохазки», стояв приблизно на тому місці, де нині Львівський завод безалкогольних напоїв. Ще один невеликий бровар – Пензіаса – варив пиво під самою Святоюрською горою, при нинішній вул. Озаркевича, (тоді вона гордо звалася Пивоварською). Після пожежі 1887 року на його місці коштом Митрополита Шептицького згодом було зведено Народну Лічницю, а «сувеніром» від колишньої пивоварні залишився хіба що невисокий комин, на якому ще довго красувався флюгер – «ведмідь».

Невеликий, але продуктивний бровар Вікселя діяв приблизно на тому місці, де виріс перший трамвайний парк у Львові, поблизу перехрестя нинішніх вулиць Вітовського і Коперніка.

Склалося так, що в силу різних ринкових умов та фінансових спроможностей наприкінці 19-го ст. у Львові залишилося чотири бровари. Однак не слід недооцінювати їхньої потужності: саме тут виготовлялося майже 16% всього пива, яке варилося в тогочасній Польщі! Щоб і надалі успішно протистояти ринковій конкуренції, пивоварні Кляйна, Грунда та т.зв. «єзуїтська» (на Клепарові) об’єдналися у 1897 році у Львівське Акціонерне Товариство Броварів, 60% акцій якого належали місту Львову. У відповідності до статуту Товариства, у його розпорядження відійшли ґрунти у Винниках та Лисиничах з будинками та пивоварнею, які на той час були власністю Галицького Кредитового Банку, ґрунти (50 моргів на Погулянці) і броварня фірми «Ян Кляйн», якою на той час володіли Роберт та Юліан Кляйни, а також бровар і землі з будівлями (10 моргів під самою пивоварнею і 15 – на ділянці між нинішніми вулицями Клепарівською, Янівською та Золотою) на Клепарові під назвою «Львівська спілка броварів» (ще раніше – «Лілієнфельд і спілка»), співвласниками якої були Герш Горовіц, Еміль і Філіп Ямполєри, Симеон Шаф та Герман Клярфельд. Броварня Макса Вікселя не приєдналася до Акціонерного Товариства, продовжуючи самотужки утримуватися на пивному ринку. Невдовзі, однак, Віксель визнав, що затія була марною, але замість податися до ЛАТБ, взагалі припинив власне пивоваріння і помалу змонополізував гуртово-роздрібні продажі імпортних пив у Львові, а також вин різних виробників під фірмою «Віксель і син». Фірма навіть мала гордий статус «цісарсько-королівського постачальника напоїв»!

Статут ЛАТБ передбачав досить широкий спектр діяльностей, та насамперед – виробництво пива на всіх трьох підприємствах. Окрім того, Товариство мало право на заснування, придбання, орендування та ведення пивоварних заводів, солодовень, а також закладів з утилізації відходів і побічних продуктів броварства, виготовлення необхідного обладнання для перелічених видів діяльності, торгівлю продукцією власних та орендованих підприємств, придбання та оренду пунктів збуту пива, готелів, окремих пивниць тощо. Основний капітал заснованого на необмежений час Акціонерного Товариства оцінювався у 5 млн. корон, розподілених у 10 000 акцій по 500 корон кожна. Загалом акції Товариства Броварів, досить високо котувалися на біржах як Львова, так і Відня, насамперед – через прибутковість пивного об’єднання. Тим більше, що за дозволом уряду Товариство могло збільшити акціонерний капітал.

Механізм функціонування тогочасного акціонерного товариства давав значні можливості для його розвитку, стимулюючи пошуки новаторських підходів як до виробництва, так і до збуту продукції. На ринку досить серйозними конкурентами Львівського Товариства виступали, зокрема, Окоцімський, Живецький та Калуський бровари, а після І Світової війни до них долучився потужний варшавський завод Габербуша. Окрім того, намагалися здобути тут свою нішу і такі вже відомі на той час броварні Східної Галичини, як Буська, Коломийська, Пониквівська, Радехівська, Роздольська, Бродівська, Добромильська та Станіславівська. Словом, на ринку ставало все тісніше, тому львівські пивовари все активніше, хоч і несміливо, намагалися робити свої перші кроки у напрямку реклами.

Слава львівського броварського об’єднання поширювалася просторами Австро-Угорської імперії разом із її знаменитою продукцією. Охочим поласувати львівським пивом, кажуть, виявився навіть «найясніший цісар» Франц Йосиф І під час свого нетривалого, але історичного візиту до Львова на початку 20-го ст. Тоді вперше столиця королівства Галичини і Лодомерії (формальної адміністративної одиниці Австро-Угорщини) вітала тріумфальною аркою біля головного вокзалу, морем квітів, оркестрами і військовими парадами свого імператора.

Пиво було напоєм монахів, жінок-спокусниць і пожежників
На душу населення в Україні як пива, так і пивних музеїв припадає, м’яко кажучи, менше, ніж у розвинених західних країнах.

Найбільше задоволення, крім щоденних молитов, монахи отримували, варячи хмільне пиво

У Німеччині їх більш ніж 80, включаючи відділи пивоваріння в музеях техніки, у Бельгії — 16, в Австрії — 10. В Україні поки що один. Його відкрили 14 жовтня 2005 року на території Львівської пивоварні. Відвідувач сучасного інтерактивного українського музею пива може бути щасливим — тут можна не тільки споглядати історію пивоваріння, а навіть помацати старовинні гальби, кеги, обручі на бочках, посмакувати в дегустаційному залі пінний напій і, сповненим емоцій і гарного настрою, провести бричку, в якій баскі коні розвозитимуть пиво вулицями Львова. На 600 квадратних метрах розташувалися близько 400 експонатів. Ще більшу площу займає сувенірна крамниця, де можна придбати пивка, що припало до смаку, кухлі, футболки та іншу атрибутику з логотипом «Львівське»

УXIX столітті норовистий власник Львівської броварні Роберт Домс, який ревно пильнував торгову честь свого бурштинового напою, запровадив для себе ритуал, якого дотримувався не менш педантично, ніж гігієнічної звички щоранку чистити зуби.

Пан Домс щодня, вдосвіта, регулярно і методично моніторив якість звареного на власному підприємстві пива. Для цієї дегустації вродлива і жвава служниця Зося приносила хазяїнові кількалітрову мідну гальбу пива з фігурним самоварним краником. Так тривало кілька років. Допоки власник броварні не зрозумів, що є речі значно важливіші й приємніші за пивний бізнес. Зачарований Зосиними принадами, які підсилював добрий хмільний напій, Роберт Домс у 1886 році... продав улюблену броварню, одружився на колишній служниці й щасливий виїхав зі Львова до туманної Швейцарії.

На альпійських полонинах історично-легендарний слід Роберта Домса загубився, але у Львові залишився предметний доказ цієї спокусливо-романтичної історії — мідна гальба, яку іменують «Зосею» і демонструють за склом як «деструктивно-феміністичний» експонат у першому в Україні музеї пивоваріння, що його відкрито на території Львівської пивоварні.

Інше, поетичне, підтвердження цього попелюшкового сюжету оспівано у пісні композитора Анатолія Кос-Анатольського. У бадьорому водевільному ритмі лунають такі рядки: «Продав Домс броварню, забравши Зосю гарну».

Веселі монахи

Інші власники броварних промислів, яким не пощастило зі служницями, увійшли в історію пивоваріння в контексті сухих виробничих сюжетів.

Пивовар XIV століття — це монах, якому схимницька ідеологія не дозволяла чуттєвих світських утіх. Найбільше задоволення, крім щоденних молитов, монахи отримували, варячи хмільне пиво. Вимордувані аскетичним життям ченці споживали багатий на вітаміни та мікроелементи хмільний трунок навіть у піст. Монастирське пиво було особливо досконалим, оскільки ченці мали вдосталь часу для вивчення кількасотрічних традицій пивоваріння та їх удосконалення.

А першим світським власником броварні, який згадується в історичних документах, був Ганко Кльоппер. 1384 року він купив (історія мовчить, у кого) пивоварню у Львові. Ця операція була зафіксована у книзі Львівського магістрату і стала писемною крапкою відліку броварної справи у місті Лева. Але пивний бізнес для родини Кльопперів, що в XIV столітті заснувала фільварок у одному з передмість і дала йому назву — Клепарів (сьогодні на вулиці Клепарівській розташована Львівська пивоварня), не був єдиним. Диверсифікуючи комерційні ризики, Кльоппери розбивали виноградники, відкривали білильні полотен, зарибнювали ставки. Уже в XV столітті родина поєднала, як це модно нині на українському політичному Олімпі, бізнес із владою, тільки з точністю до навпаки — один із Кльопперів, зробивши щедрий дарунок зі своїх статків Львову, був обраний бургомістром і управляв Львовом не менш ефективно, ніж пивоварнею чи винницею.

Солом’яна віха

У місті Лева в різні часи налічувалося понад 10 пивоварень водночас. Це були кустарні підприємства, де зазвичай по три-чотири особи чарували над трьома пивними стихіями — солодом, хмелем і водою. Але завдяки чіткій регуляторній політиці магістрату дрібні підприємці мирно вживалися на ринку слабоалкогольного напою і не демонстрували монопольних апетитів. Влада запровадила для всіх виробників жорсткі правила гри: допоки один бровар не продасть зварене пиво, інший не може розпочати збут свого бурштинового напою.

А щоб споживачі бачили, де з добрим товариством можна перехилити гальбу свіжозвареного пива, біля будинку бровар виставляв солом’яну віху. Професійна етика, що шліфувалася на такому мирному ринку, була головним об’єднувальним чинником в екстремальних ситуаціях, які час від часу загрожували всьому пивоварному бізнесу. Коли львівські середньовічні мури оточували війська чужинців, броварі як один піднімалися на закріплену за їхнім цехом вежу й звідти боронили місто і свою справу.

Кінна дистрибуція

Дрібне цехове варіння хмільного напою поступово перетворювалося на промислове виробництво пива. Типовим підприємством такого штибу в середині XIX століття стала Львівська пивоварня. Інфраструктура броварні була компактною й добре продуманою. Крім обов’язкового комплексу промислових приміщень, де виброджував і варився бурштиновий напій, на території пивоварні розміщувалися кількаповерховий будинок для персоналу, склад з глибокими підвалами для льоду, де пиво дозрівало і зберігалося, ошатний центр дистрибуції — стайня для 10 заводських коней, які розвозили діжки з пивом не тільки у шинки Львова, а й до сусідніх регіонів.

Пивоварня була оперезана низкою допоміжних виробництв — ливарною майстернею, де виготовляли замінні деталі до обладнання, бондарнею, де робили різної місткості діжки для пива. Зокрема, виробництво та ремонт дерев’яних кегів — важливу складову виробничого процесу — менеджмент броварні дуже довго не віддавав у сторонні руки. Тому що від виду деревини, гатунку, її обробки залежали товарні характеристики кінцевого продукту. Бондарня як важливий технологічний вузол пивоваріння пропрацювала на Львівській пивоварні аж до 1985 року.

Побудова великої бочкової майстерні — заслуга Ю. Лілієнфельда, який 1886 року придбав броварню у легендарного емігранта Роберта Домса. Того самого, котрий легковажно поміняв стабільний пивний бізнес на прегарну спокусницю Зосю. На відміну від свого попередника Ю. Лілієнфельд не захоплювався хмільними ранковими дегустаціями, а віддавав перевагу тверезим досягненням науково-технічного прогресу. Можливо, тому його прізвище найчастіше можна побачити на планах розвитку пивоварні, проектах побудови на території підприємства артезіанської свердловини завглибшки 37 метрів, встановлення дизельних двигунів, монтажу лінії з розливу пива. Підприємство прогресивного пивовара було тоді одним з найуспішніших за всю нині 290-річну історію пивоварні. Ю. Лілієнфельд був одноосібним власником Львівської пивоварні аж до створення на її базі Львівського акційного товариства пивоварень.

Директорський дует

Найбільшого розквіту пивна справа у Львові, як і інші ремесла, набула наприкінці XIX — на початку XX століть і в міжвоєнний польський період. Цьому сприяло акумулювання капіталів та зусиль п’яти львівських броварень — Кляйна, Грунда та інших, які на той час утримували ринок пивоваріння у Львові. Власники цих підприємств заснували Львівське акційне товариство пивоварень, куди свою грошову частку вклала й міська влада.

Засадничим документом, що регулював відносини між великими акціонерами, був статут 1897 року, складений польською і німецькою мовами, — ними тоді послуговувалися в королівстві Галичини та Лодомерії.

Головним керівним органом акційної спілки була наглядова рада. Її склад — сім членів — акціонери обирали зі свого вузького кола. Статут, наприклад, по пунктах розписував процедуру голосування за виконавчу ланку пивоварні — топ-менеджерів. Але результат формування вищого керівництва завжди виходив двозначним. Тобто в одному кріслі одночасно опинялися два директори. Такий управлінський дует мав страхувати акційну спілку від одноосібного прийняття оперативних рішень. Не менш докладно, ніж призначення топ-персоналу, статут розписував і процедуру ротації директорів. Членом наглядової ради товариства і водночас директором Львівського акційного товариства пивоварень був, зокрема, і Ю. Лілієнфельд.

З особливим почтом розвозили «Львівське»

Кольоровий маркетинг

Малозатратна маркетингова стратегія, яку використовували у Львівському акційному товаристві пивоварів, допомагала знайти безпомилковий ключ до шлунків і сердець фанів львівського пива. За розпорядженням адміністрації підприємства робітникам броварні після гарячої трудової зміни видавали різнокольорові жетони на дармову гальбу пива. Але широкий соціальний жест мав глибинний ринковий підтекст.

Кожному сорту хмільного напою відповідав пластмасовий жетон іншого кольору. Щоб отримати порцію улюбленого пива, робітник опускав свій жетон у спеціальну скриньку. Пізніше представник адміністрації сортував «сигнальні знаки» й оперативно визначав, який сорт продукції користується найбільшим попитом. Дешеве міні-маркетингове оригінальне опитування на базі колективу давало можливість визначити відповідальну асортиментну політику підприємства на зовнішньому ринку.

Спираючись на результати регулярних досліджень, акційне товариство найбільше варило «Експортного» пива. Випускали також «Баварське», «Світлу Десятку». А презентаційним сортом був «Портер Імперіал».

Щоб підтримувати реноме пива на високому, як густа піна, рівні, на підприємстві особливо стежили за дотриманням технології виробничого процесу. Дотепер збереглася технологічна книга 1931-1936 років, до якої головний пивовар акційного товариства педантично записував складники доброго пива. Аркуші пивного фоліанта зберігають інформацію про кожну закладку пива — походження солоду, хмелю, режим варіння, бродіння — аж до температури при розливанні.

Допоки Луї Пастер ще не встиг зіпсувати живий напій своїм революційним відкриттям, пиво швидко треба було доставляти замовникам. На ці випадки у старих телефонних довідниках номер пивоварні був закарбований одразу після номерів трьох аварійних служб. Одна з них — пожежна — у своєму професійному виданні «Щорічник пожежної охорони» вмістила такий текст оголошення: «Акційне товариство броварів постачає найкраще пиво. А доказом цього є те, що малопольські пожежні команди гасять спрагу виключно широковідомим чудовим «Львівським пивом».

Професійна розкрутка Львівського акційного товариства пивоварень призвела до занепаду інших місцевих броварень, які працювали одноосібно. Поступово вони згорнули свою діяльність.

Редакція вдячна за допомогу в підготовці матеріалу спеціалісту музейної справи Львівської пивоварні Ростиславу Лозов’юку та керівнику проекту Оксані Баюк

Мною знайдена схожа стаття українською мовою.
Джерело: Дзеркало тижня
Автор: Євген ГУЦУЛ (Львів)

Фрагмент експозиції Музею пивоваріння

Львів здавна славиться своїми історичними реліквіями і музеями. Проте музею історії одного з найдавніших у місті ремесел пивоваріння тут не було. Хоча, от наприклад, у Німеччині — понад 80 музеїв, присвячених пиву, у Бельгії і Чехії — по 15, в Австрії — 10, і культура споживання цього напою досить розвинена. А може, вона і розвинена там так високо саме тому, що цьому сприяють такі музеї?

Не дивно, що про необхідність створення музею пива в Україні першими задумалися саме львів’яни. Пиво «Львівське» вважається і найдавнішим на території сучасної України, і одним із найпопулярніших, особливо в Західній Україні. Колись діжечками з цим «хлібом душі» коло львівської ратуші зустрічали королів, послів та інших почесних гостей, львівське пиво регулярно возили возами до Кракова, до столу польського короля. Саме львівське пиво продавалося в буфетах Кремля, на кораблях, які здійснювали міжнародні круїзи, у літаках, його вимагали гірники Донбасу після важкої зміни... Привезти рідним і знайомим зі Львова пляшечку знаменитого «Львівського» як сувенір було просто обов’язком.

Словом, львівські пивовари вирішили віддати належне напою, який славить їхнє місто, — і 14 жовтня, у день 290-ї річниці з дня заснування найдавнішої в Україні «Львівської пивоварні», відкрили перший у нашій країні Музей пивоваріння.

Спочатку ентузіасти-організатори поїздили світом, подивилися, як обладнані подібні музеї в Європі і набралися досвіду. Потім, поки будівельники реконструювали понад 600 квадратних метрів напівпідвальних площ старого пивзаводу, почали збирати експонати.

Броварня берегла свої раритети, деякі з них використовувалися у виробництві ще донедавна. А тепер, коли технологія виготовлення пива настільки удосконалилася, їм саме місце в музеї. Багато чого знайшлося у львівських антикварів. Оголосили, що тим, хто подарує музею цінний експонат, довічно гарантується безплатне відвідання музею разом із ріднею. Такі знайшлися, тепер вони — почесні відвідувачі музею, котрі мають відповідний документ.

Більшість же раритетів довелося купувати. Деякі експонати узяли під довгострокову оренду в інших львівських музеях — там вони або не виставлялися, або випадали з контексту експозиції.

Пивний «кухоль» кінця XIX століття

Розпочинається експозиція Музею пивоваріння з представлення продукції «Львівської пивоварні». У Західній Україні підприємству належить 41% пивного ринку, у Львівській області — 54%. Нині «Львівська пивоварня», чиїм стратегічним інвестором є міжнародна компанія Baltic Beverages Holding (BBH), входить до сімки українських виробників пива.

…Перша письмова згадка про львівське пиво датується 1384 роком. Витяг із запису в книзі магістрату свідчить про те, що якийсь Ганко Клепер купив пивне виробництво. Його предки оселилися в Краківському передмісті Львова, цю територію так і називають — Клепарів. (Тут і розміщені «Львівська пивоварня» і Музей пива.) Один із роду Клеперів так поставив пивну роботу, що був обраний бургомістром Львова.

Взагалі пивний цех, кажучи сучасною мовою, — об’єднання пивоварів, у Львові був одним із найпотужніших. Що підтверджують розміри вежі, побудованої цехом броварників, якщо порівнювати з іншими елементами оборонних споруд міста. (Макет фрагмента фортифікаційної системи давнього Львова — також експонат музею.)

Пивоварством у Львові займалися не тільки світські особи, але і, як у багатьох містах Західної Європи, ченці. Цей історичний епізод представлений у новому музеї композицією: три воскові фігури ченців займаються таїнством виробництва хмільного напою.

Історія «Львівської пивоварні» розпочинається з 1715 року. «Щоб відтворити процес пивоварства того часу, — розповідає спеціаліст музейної справи, один із авторів львівського Музею пивоваріння Ростислав Лозов’юк, — ми досліджували європейські матеріали. Завдяки зібраним раритетним речам ми представити варильну піч, величезний бродильний чан, діжки, у яких дозрівало пиво, та інше, необхідне для виробництва. Створили макет старої варниці — парова машина, службові і житлові приміщення, підвали для льоду, стайня для 10 коней, які розвозили пиво по Львову й інших містах...»

Найцінніший експонат музею, на думку пана Лозов’юка, — кваліфікаційне свідоцтво пивовара. Львівський магістрат виписав його людині, котра засвоїла цю професію 1797 року. Відзначається, що учень був дуже старанний у навчанні і що досвідченим броварникам рекомендується прийняти новачка у своє середовище і всіляко йому допомагати. Оскільки в ті часи фотографій, які можна було б вклеїти у «посвідчення», не робили, у свідоцтві докладно описана зовнішність неофіта від пивоваріння: високий, зі світлим волоссям і так далі.

Корисну інформацію відвідувачі музею можуть почерпнути із представленого в експозиції статуту «Львівської пивоварні» кінця ХІХ століття. Виявляється, уже тоді в побуті львів’ян існували такі поняття, як «мажоритарні акціонери», «піклувальна рада»...

З ім’ям одного такого «мажоритарного акціонера», Роберта Домса, пов’язана романтична легенда. Роберт щодня дегустував пиво — не заради задоволення, а винятково з метою моніторингу якості. А служниця Зося повинна була приносити йому порцію свіжого натурпродукту у великій, майже десятилітровій мідній посудині з краником. У результаті Роберт Домс закохався в дуже гарну, веселу, привітну дівчину, одружився з нею, продав броварню, і щасливі молодята поїхали до Швейцарії. Львівському музею пива вдалося знайти легендарну посудину, із якої пив Роберт Домс (по-галичанськи «гальба», «кухоль»). Цю гальбу назвали «Зоська», і вона стала романтичним талісманом експозиції.

У кресленнях технічних проектів з упровадження дизельних двигунів, пробивання артезіанських свердловин (часом до 37 метрів глибиною), будівництва майстерні з виробництва і ремонту великих діжок часто згадується інший «мажоритарний акціонер» — І. Лілієн Фельд.

Дуже цінний експонат — уціліла «Технологічна книга», у якій відзначалися усі виробничі процеси у варниці. Пивовар при кожному варінні записував, відкіля привезені і якої якості ячмінь, солод, хміль, усі режими технології — аж до температури пива під час його розливу. Книга велася з 1931-го по 1936 рік. Її дуже цікаво читати, особливо ті місця, де описуються сорти тодішнього пива. Наприклад, презентаційними були «Портер імперіал», «Баварське», «Експортне», «Світле десятипроцентне»... Про палітру пивного продукту можна дізнатися з великої приватної колекції етикеток пива, зібраної вже згадуваним Ростиславом Лозов’юком. Тут також колекція стародавніх плакатів польською мовою, рекламних листівок...

Найдавніший експонат музею — йому понад 50 тисяч років (!) — скам’яніле дерево, знайдене на території пивоварні. І хоча до пива воно відношення не має, тому що напій «винайшли» усього лише вісім тисяч років тому в Шумері, музей «деревом-каменем» пишається. В експозиції є і дерев’яний водогін, знайдений на глибині двох метрів, який використовувався старими львівськими пивних справ майстрами. Окремий зал присвячений бондарному мистецтву. Насамперед йдеться про відновлене виробництво пивних діжок. Тут представлено їх колекцію.

Далі — колекції пивних пляшок, пивних кухлів різних часів і країн і з фаянсу, і з металу, всі багато декоровані.

Сейф, «завжди наповнений грошима», годинник для контролю за дисципліною праці, мірні стрижні, різнобарвні жетони, які роздавали робітникам броварні, щоб можна було безплатно випити пива... Цікаво, що пиву певного сорту відповідав відповідного кольору жетон. Яких жетонів використовувалося більше, таких сортів пива більше і вироблялося.

Музей пивоваріння нараховує понад три сотні експонатів. Експозиція закінчується періодом Другої світової війни і дегустаційним залом, у якому можна продегустувати «Львівське». Але львівські пивовари мають намір її розширити, освоївши два верхніх поверхи старого корпусу, де розміщена перша черга музею.

Головна мета першого українського Музею пивоваріння — розвивати культуру споживання бурштинового напою, знайомити з історією, пропагувати «Львівське» пиво. Його творці вважають, що музей увійде до числа найпопулярніших пам’яток Львова.