Цими вихідними наші журналісти вирішили не їхати кудись далеко, а знайти ключі від таємниць історичного місця, яке зовсім поруч. РадіоМан досліджуватиме історію нашого міста Львова. Адже щодня ми ходимо його старовинними вулицями, і навіть не задумуємося скільки вони бачили за свій кількасотрічний вік.

Високий Замок - цю гору підкорюють випускники, молодята, закохані, не кажучи вже про сотні туристів. А наскільки значущою замкова гора була для львів”ян у давнину?

Замкова гора і справді мала вирішальне значення для Львова. Адже згідно з давніми хроніками саме тут почалася славна історія міста Лева. Король Данило Галицький, побачивши цю височину, не зміг оминути її стороною. І вже у 1272 році він переносить свою столицю з Галича до Львова. А в кінці ХІІІ століття на горі замість дерев”яного з”являється кам”яний замок. У колі його стін були казарми, склади боєприпасів і глибокий колодязь. Його називали сухим, бо води там було обмаль, тому здебільшого використовували дощову.

Частина Високого Замку служила в”язницею, причому у ній суворо дотримувалися розділення за походженням. Майже 300 років замок мужньо боронив місто і жоден неприятель не міг його захопити. Вперше у жовтні 1648 року це зробив полковник війська Богдана Хмельницького Максим Кривоніс. З того часу для замкової гори починаються невеселі часи. Під час землетрусу 1670 року завалилася частина замкового муру та колодязь. Через 2 роки фортецю захопили турецькі війська. На початку XVIII століття замок захопили і сильно зруйнували шведські війська Карла ХІІ і згодом Високий Замок стає притулком для волоцюг і розбійників. Сюди ж виганяли з міста хворих на чуму. А вежі і фортеці потролху розбирали на будматеріал.

Проте зараз Високий Замок називають однією з найкрасивіших паркових зон Львова. Парк на Замковій горі з”явився на початку ХІХ століття. Приблизно тоді ж Лису гору зрізали і землею засипали глибокий яр, що відділяв її від Замкової. А за кілька десятків років на реальному замку на височині поставили хрест. На честь трьохсотліття Люблінської унії полякам дозволили насипати на замку курган. Але поки його насипали, стару фортецю знищили майже вщент, залишивши лише невеликий шмат стіни. Причому знищити хотіли навіть саму назву. Свого часу гору хотіли назвати Пісковою, потім Франса Йосифа. Але принаймні в цьому питанні львів”яни проявили впертість і зберегли для нас хоча б назву.

Нікому не вдалося знищити краєвидів. Усю велич і красу замкової гори, а також як з висоти понад чотириста метрів виглядає наше місто – ви можете подивитись тепер по-іншому, вкотре піднявшись на Високий Замок.

Історія нашої держави багата не лише темними сторінками. Предки залишили нам безліч цікавих споруд. Ми продовжуємо досліджувати історичні та архітектурні пам”ятки Львова.

І зараз наші журналісти поволі спускають з Високого Замку. Хоча зараз це більш географічна назва, ніж реальність. Адже від могутньої споруди залишився тільки шмат руїни. Покинув зараз свій пост навіть останній охоронець.

Потребував Львів захисту не тільки від турецько-татарських нападів чи зазіхань сусідів поляків. Частенько набіги на львівських багатіїв здійснювали і місцеві розбійники та шахраї, а у передміських лісах їх водилося чимало. Тож поява захисника на Високому Замку цілком закономірна справа, - розповідає наш екскурсовод Петро Радковець:

Петро Радковець: - Була така історія, коли один шляхтич вкрав бургомістра і вимагав за нього викуп. І знайшовся такий львів”янин, який відбив того бургомістра. За це на гербі у Лева на щиті поставили таблицю “Від вдячних львів”ян славному міщанину Лоренцовичу”.

З того часу лев Лоренцовича і пильнував за порядком, але не всі 365 днів на рік. Один раз він дозволяв собі невелику прогулянку.

Петро Радковець: - Ви знаєте, чому у Львові так багато левів? Старші люди кажуть, що то зовсім не леви, а колишні львів”яни, які своїм життям заслужили стати левом. І одну ніч в році вони збираються в потаємному місці і ведуть свої бесіди. Головує на тих зборах лев із найстаршої львівської печатки - це засновник нашого міста. Є леви бургомістри, воїни, меценати, художники. Лише на одну ніч вони покидають вулиці міста, музейні вітрини, щоб на ранок знову бути на місцях. Запрошують і сучасних людей, але тільки тих, хто творить добро для міста Лева. Але таку честь треба заслужити.

Утім із однієї своєї прогулянки Лев Лоренцовича може не повернутися. Зараз його забрали на реставрацію і на його місці фахівці хочуть посадити точну копію, а оригінал тримати під охороною. Адже якщо давніх розбійників Лоренцович поборов із легкістю, то з сучасними йому справлятися стало важче.

Лев завжди був гербом нашого міста. Найдавніше зображення – це лев, який звівся на задніх лапах, так ніби крокує. Нікому ще не вдалося порахувати львівських левів. Є легенда, коли в сиву данину Львів був у небезпеці, то леви, хоч і кам”яні зривалися з місця, так, що аж гриміла бруківка і таким чином звістували про небезпеку. І тепер львів”яни інколи можуть чути їх кам”яне ричання…

Небагато міст можна порівняти з музеями просто неба. До них належить Львів – кам”яне диво-місто, що створювалось протягом віків руками талановитих простолюдинів.

Першу згадку про Львів знаходимо у 1256 році, хоча на території сучасного міста знайшли поселення це кам”яної доби. Наше місто офіційно мало назви Lwów, Lemberg і Львов. Ми ж називаємо його Львів. Улюблене галицькими та польськими королями місто дотепер зберегло важливий статус. Сьогодні у Львові проживає понад 800 тис. людей. Це найближчий до Європейського Союзу обласний центр України. Львів – єдине місто України, центральну частину якого внесено до культурної спадщини ЮНЕСКО.

Як відомо, заснував Львів Данило Галицький - перший український король в нашій історії. Дивна доля у його корони. Коштовно оздоблену королівську корону привіз з Ватикану папський легат. Кажуть, що вона зберігалась у Перемишлі, але після захоплення міста під час першої світової війни, царські офіцери вимагали корону, і серед єпископів, які її переховували, знайшовся зрадник – москофіл, і видав місце знаходження коштовності. Таким чином, корона Данила потрапила до Москви.

Після того, згадали про коштовну реліквію лише у Швейцарії на засіданні Ліги націй. Тоді росіяни пообіцяли повернути корону. Та де там, корону до Москви вирушили шукати українські церковнослужителі і… знайшли, понищену та обкрадену: з неї знято золотий хрестик, вирвано діамант з грецький горіх, обдерто парчу. Корону відреставрували і повернули до Перемишля. Але вже з часом її запланували вивезти до Риму, кажуть, що один італійський військовий написав розписку, що перевезе корону до Італії. І з того часу не відомо, де вона знаходиться. Але історики переконані, що національна реліквія повинна повернутися в Україну, у Львів.

А ще Львів називають містом, де залишаються серця. Той, хто хоч раз відвідав його, назавжди залишиться у полоні чар Галицької столиці.

Сьогодні наші журналісти шукають залишки фортифікаційних споруд у Львові. В усі часи нашому місту не бракувало охорони та оборонців. З високих стін чи товстих мурів вони патріотично боронили Львів від нападників.

На багатьох будинках Львова залишились скошені підмурки. Здавна львів”яни укріпляли свої будинки від ворожої атаки. А чи збереглися середньовічні мури?

Знавець львівської історії Олександр Ручко: - Оце бачите, цей виступ – це залишки від фортифікаційної системи. Кажуть що товщина мурів, наприклад, Високого Замку була до двох метрів. Товщина стін Порохової вежі цокольного поверху є три метри. Стіни складали з так званого дикого каменю, неотесаного. Ясна річ, що система кладки була специфічна і мала просте призначення і сенс – витримати влучення гарматних куль і таким чином захищати мешканців міста. Усі оборонні стіни мали галереї, які сполучали оборонні вежі. У ті давні часи кожен цех ремісничий мав опікуватися якоюсь вежею. Тому кожна вежа мала свою назву, як от Вежа Кравців, Вежа Голкарів. Вони мали ці вежі доглядати, ремонтувати. Хоча завдяки торгівлі алкоголем призначався податок “чопове”, який мав іти на підтримку оборонних мурів у справному стані.

РадіоМан: - Наскільки активно львів”яни захищали своє місто під час воєн?

Олександр Ручко: - Дуже цікавою була одна оборона, пов”язана із нападом татар. В той час гетьман Яблуновський взяв на себе відповідальність керувати битвою. І от тоді тисячу оборонців перемогли переважаючу кількість татарського війська.

Львів взяли штурмом лише двічі: спершу козаки під проводом Максима Кривоноса зайняли Високий Замок, хоча до самого міста вони не зайшли. Згодом шведський король Карл ХІІ ввійшов у Львів, але ворота йому відкрив зрадник без жодного пострілу чи атаки.

Знайти скарб і не відмовляти собі ні в чому - така давня мрія притягувала до старовинного Львова багатьох скарбошукачів. Цікаво, а чи багатьом вдалось розбагатіти, знайшовши закопані у землю срібло та золото?

Скарби у Львові шукали із давніх часів. Імена особливо активних шукачів історія не зберегла. Але відомо, що срібло та золото львів”яни ховали щоразу, коли до міських мурів підходило чужоземне військо. А самі вони ховались у підземелля, щоб вийти за кілька кілометрів від Львова.

Історик Ілько Лемко: - У підземеллях не виключено, що були заховані скарби. Власне у такі сумні історичні часи люди мали звичку ховати десь цінні речі. Скарбів дуже мало було знайдено. Останнім часом уже в часи Незалежності у підвалах костелу Марії Магдалини знайшли скарби срібних і золотих монет. Він досить цінний, але нічого надзвичайного. А бувало, що люди знаходили скарби, замуровані у стіни, особливо під час війни. Поляки втікали і замуровували, чи закопували десь на подвір”ях такі приватні невеликі скарби. От їх і знаходили.

РадіоМан: - Можливо, тут міг заховати скарб один із бургомістрів, адже були свого часу і багаті дуже люди?

Ілько Лемко: - Безумовно, але в ті часи навряд, бо усі скарби зберігалися в Радній кімнаті. І що цікаво, тут навіть зберігалися скарби польської держави. Власне в смутні воєнні часи корона, скіпетр і всі регалії зберігались у Львівській ратуші. Але це було в радному залі на другому поверсі, бо Львів тоді вважався більш надійним місцем.

До слова, одна легенда розповідає, що львівський мельник, котрий мав млин на річці Полтві, почув про захований у підземеллі скарб короля Данила. Він відшукав на камінні вказівний знак у вигляді хрестика, потім відступив на три кроки у південному напрямку і почав копати. І коли мельник врешті наткнувся на скриню зі скарбом, раптом з-під землі вискочив якийсь дідок з довжелезною бородою і вигукнув: “Біжи додому! Твій млин горить!” Мельник, побачивши з боку міста вогонь і дим, щодуху помчав до свого млина. Але коли врешті прибіг, побачив, що його млин стоїть собі цілісінький, а сліду якогось вогню навіть і близько не видно. Тоді він зрозумів, що був обдурений духом, який оберігав скарб. Знову повернувшись сюди, щоб продовжити свою справу, мельник з подивом побачив, що не залишилося й найменшого сліду від ями, яку він викопав. Тоді розсудливий чоловік вирішив не конфліктувати з підземними духами і облишив цю справу.

На розі вулиць Сербської і Староєврейської стоїть Клопотівська кам”яниця. Колись, дуже давно власником її був львівський міщанин Клопіт.

По його смерті кам”яниця переходила з рук в руки, але усі її господарі мали з нею справжній клопіт. А справа у тому, що вночі на стриху кам”яниці хтось сильно гуркотів і звідти чулися страшні крики. Нові господарі кам”яниці намагалися якнайскоріше її позбутися і нарешті 1641 року будинок викупило місто. У магістратських документах писалося, що у занедбаній кам”яниці “жоден християнин мешкати не хоче”.

За легендою у 1664 році, коли в ній і справді вже ніхто не мешкав, сюди забрів на ночівлю бідняк. Ледве він задрімав, як з горища почувся страшний гуркіт, хтось гучним криком погрожував щось кинути на волоцюгу. Але чоловік не розгубився і собі гаркнув: “Та кидай вже, щоб тебе на тім світі кидало!” І тільки він це вигукнув, як звідкись згори у темноті на бідняка посипався дощ золотих талярів. Коли дзенькіт припинився, почулося полегшене зітхання і запанувала мертва тиша. Відтоді у кам”яниці вже жодних страхів не було, а чоловік розжився великим маєтком. А хто кричав на горищі, і чому хотів позбутися своїх грошей так і залишилося таємницею.

Не замок і не фортеця, але дуже важлива львівська споруда – Ратуша зберігає чимало таємниць. Перша Ратуша постала у Львові після 1356 року, коли наше місто одержало Магдебурське право. Ратушу відбудовували неодноразово через пожежі та війни, підвали залишились ті ж самі. Що ж приховують підземелля центральної споруди нашого міста?

Чим тільки не були підвали і підземелля Ратуші. Вже у XIV ст. лише тут у Львові дозволяли зберігати вино. З XVІ століття у підземеллі створюють кілька в”язниць.

Історик Ілько Лемко: - Ці в”язниці мали дуже романтичні назви “Під ангелом”, “Шаля”, “Разник”. І що цікаво, тоді ще не було ув”язнення у нашому теперішньому розумінні, тобто люди не одержували терміну ув”язнення. Це було таке щось на зразок КПЗ. Тобто людина сиділа в тому підвалі поки не віддала борги або за якісь там антисуспільні вчинки.

Цікаво, чи багато було входів до підземелля Ратуші? Про це РадіоМан запитує у теперішнього директора ЛКП “Ратуша-Сервіс” Мирона Трохимчука: “З кабінетів немає. Є лише виходи з подвір”я. Є із зовнішньої сторони два входи і з внутрішньої два входи. Про таємні ходи ми нічого не знаємо. Може десь вони і є. Ну от порозбираємо сміття – будемо бачити”.

Зараз підземелля під Ратушею розбирають від завалів сміття. Чомусь тут дуже багато землі і цього не може пояснити жоден історик. Хто зна, може, тут сховано не одну таємницю.

Львівські в”язниці ніколи не були порожніми, там завжди знаходили для когось місце. Причому не тільки для бідних волоцюг, а й для іменитих вельмож.

У середньовічні часи тюрму на Високому Замку навіть розділили на гультяйську – для звичайних злодійчуків, та шляхетську, де сиділи багатії. Але в”язні завжди користувалися меншою пошаною аніж той, хто їх карав. У Львові посада ката була однією із найшанованіших.

“Це була посада конкурсна і конкурс оголошували по цілій Європі. Його робота не вважалася гріхом і йому навіть дозволялося відвідувати церкву. Платня також була досить пристойна. Єдине, його робота вважалася досить відповідальною, і якщо б він виконав вирок неякісно, то його мали б карати тою самою карою”, - розповідає знавець історії Львова Олександр Ручко.

Треба сказати, що не всі посадові обов”язки катів. У Львові вони ще й виконували функції сучасних комунальників – прибирали вулиці та відловлювали бездомних собак, ну і звісно ж, полювали за злочинцями. А останніх у всі часи було багато. Вони за своєю винахідливістю могли позмагатися з будь-яким науковцем.

Олександр Ручко: - Перший активіст був граф Страсольдо, який прийшов з австрійською адміністрацією. Він розікрав казну і потім втік, зрозумівши, що на нього чекає смертний вирок. І таким чином, коли винесли вирок, то повісили не графа Страсольдо, а його портрет.

Але не треба думати, що історія Львова пов”язана лише з катами та шахраями. Аби перерахувати усіх іменитих і шанованих гостей та мешканців міста знадобиться не одна години. І справді, адже це і російські імператори Микола ІІ, Петро І, шведський король Карл ХІІ, польські королі, Казанова, Оноре де Бальзак, син Моцарта, а ще багато відомих українських письменників, музикантів, художників, громадських діячів.

Цими вихідними ми мандруємо вуличками Львова і дізнаємось про дивні легенди та несподівану історію нашого міста. Замок, який не взяв штурмом жоден завойовник, не вистояв перед часом.

Подорожуючи Львовом, наші кореспонденти вирішили зосередитись на Низькому Замку. Якою була основна фортеця Львова і що від неї залишилось?

Середньовічний Львів потребував для своєї оборони двох замків. Один з них – Високий, вже був, тому інший вирішили назвати Низьким. Місце для останнього вибрали ідеальне, як на ті часи.

“Тут зустрічалися два потічки. Один стікав з вулиці Лисянка і вулицею підвальною потрапляв до Полтви. Полтва протікала вздовж проспекту Свободи і таким чином утворювався своєрідний півострів. Це було логічно на цьому квадратному клаптику багнистої землі збудувати фортецю”, - пояснює знавець історії Львова Олксандр Ручко.

Низький Замок на кілька віків став серцем Львова. Сюди приходили не лише воїни, оборонці та королі. У Низькому Замку можна було зберігати гроші і навіть почитати тодішні бестселери. Там був і готель для осіб шляхетного походження, і в”язниця для шляхтичів. Був також маленький костелик святої Катерини, арсенал і господарські приміщення. А у XVIII столітті Низький замок визнали надто поруйнованим і вирішили розібрати. На частині фундаментів стоять теперішні споруди театр ім. М Заньковецької та Національний музей. У центрі колишнього замку стоїть ринок художніх виробів. А про фортецю давніх часі нагадує лише назва вулиці – Низький Замок.

Наші кореспонденти зараз прямують у підземелля під Преображенською церквою. Можливо і їм вдасться побачити, чи почути щось цікаве.

За цим металевими дверима захована частина історії підземного Львова. І достатньо зробити всього один крок за поріг, аби потрапити у зовсім інший світ. З перших кроків вражає якийсь “мертвий холод” , а ще – неймовірна акустика. Цей підземний світ, напевно, ховає у собі стільки цікавих таємниць, що вистачить, здається, на кілька поколінь. Нашим екскурсоводом цієї частини Львова став Петро Родковець.

Петро Родковець: - Храм був зведений у XVIII ст. і це був костел Святої Трійці і тут були також поховання. Вони як такі не збереглися, бо після 1991 року тут було знайдено багато останків. Оце - єдина могила. Під цією плитою останки людей, які знайшли після реконструкції 1991 року. А в радянський час ці підземелля церкві не належали. Уявіть собі, тут був склад”Харчоторгу”, тут квасили капусту і огірки і потім продавали у львівських магазинах. Ви відчуваєте, що тут атмосфера не зовсім тепла – ми тут маємо прохолоду, а зимою гріємося. При таких товстих стінах дуже потужних тут колись могло ховатися ще цивільне населення, але основне призначення, звичайно, крипти.

Щодня ми ходимо львівськими вулицями, але вкрай рідко задумуємося по чому саме йдемо. А більша частина львівського центру насправді у собі приховує чимало знахідок.

У цьому вже переконалися наші журналісти, які мандрують сьогодні львівськими вулицями в рамках спецпроекту “Подорож замками Галичини”. Аби ближче доторкнутися до історії вони спустилися під землю.

Зараз ми спускаємося у підземелля відомої у Львові аптеки-музею. Багато хто, зайшовши у стародавню споруду, вважає, що вже все побачив. Але насправді найцінніші скарби тут саме під землею. Екскурсовод Петро Радковець погодився показати нам, що тут і як, аби самі ми нічого не наплутали. А наплутати тут таки можна, бо кожна підземна кімната містить щось нове. Крім портретів, відомостей і навіть дипломів кількасотрічної давності, тут ще й багато старовинного медичного обладнання. Чого тут тільки немає: трубки, пробірки, старий дистилятор води, який зовні нагадує самогонний апарат, і ще машини для перетирання, перемелювання, подрібнення. Самі складники – корінь жень-шеня, ромашка, липа бузина, конопля – усе тут є, усе, з чого можна зробити ліки. Здавна люди знали, що усім, чим можна отруїтись, ним же можна і вилікуватись. Усе залежить від пропорцій.

РадіоМан: - У цих кімнатах тільки готували ліки?

Петро Радковець: - У цьому кабінеті, бачите, три печі. Колись жив бідний скловар, а в той час вміли робити тільки біле скло. Його дружина під час чергової сварки зірвала з рук обручку і жбурнула у піч у ту шкляну масу, яка варилась. І сталось диво – шкло почервоніло. Він зметикував, що це можна використати, і нікому не відкриваючи секрету, почав виготовляти червоне скло. І дуже швидко розбагатів. Так іноді посварившись з дружиною, можна стати багатим. Просто треба мати “клепку” в голові.

У підземеллі аптеки є ще й величезна кількість лікувальних препаратів. Що ж тримали, у цих величезних діжках? Тут поміщається десь літрів 500, а може і 600.

Петро Радковець: - Колись тут дегустували лікувальні вина. Лікувальне вино - незвичне, ним не можна користуватись як звичайним. Воно має певні додатки. Коли фармацевт прописував лікувальне вино, говорилось про все, навіть компанія, в якій мало питись лікувальне вино. Бо хороші ліки діють тільки в хорошому настрої.

РадіоМан: - Від чого лікували цим вином?

Петро Радковець: - Від різних хворіб. Вино – це органічна сполука, воно дуже корисне і добре засвоюється. На його основі можна розчинити усе, що завгодно. Його тут вживали фактично до початку ХХ ст.

Майже у кожному куточку стародавнього Львова прихована таємниця. Цікавими легендами овіяні звичайні житлові будинки та вулиці. Кажуть, що у одній львівській підземній кав”ярні можна побачити Чорну Даму.

Зараз у цій кав”ярні знаходяться наші журналісти. Чи знають вони історію цієї красуні?

Про красу львів”янок було, є і буде сказано чимало. Але мешканки Львова можуть бути не тільки люблячими матерями, милосердними сестрами та вірними і відданими дружинами. Якщо потрібно, вони можуть бути фатальними і це довела історія.

“У XVII ст. тут жила сім”я – батько з донькою. Донька була дуже гарна, але ні за кого не хотіла виходити заміж. І ось до Львова зі Сходу прийшов караван. І в тому каравані молодий гарний юнак караванщик. Він прийшов до її батька у торгових справах і приготував під час візиту напій із запаморочливим запахом і гіркуватим смаком. Це була кава. Напій покорив її , і вона була готова піти за ним на край світу. Але не судилось – караван пішов далі і вона його більше ніколи не бачила. Правда вона його постійно чекала. Свій посаг - золоті дукати – вона поклала у скриньку і заховала у цьому підвалі. І от уявіть собі, чотири роки назад цю скриньку знайшли. На ці дукати відкрили цю кав”ярню. А коли тут почав витати запах кави, то навіть саму дівчину можна побачити”, - оповідає наш екскурсовод Петро Радковець.

На стіні справді видно тонку постать самотньої красуні, але без омріяного коханого.

Нещодавно тут пив каву львівський художник. Він побачив привида та намалював його. А директор закладу стверджує, що досить часто, деколи навіть по кілька разів на день, з невідомих причин вимикається світло. Ніхто з електриків не може пояснити причини. Саме у цей час в проході приміщення відвідувачі та обслуговуючий персонал бачать тінь чорної жінки у капелюсі.

Таємниці, які нас оточують прикрашають наше буденне життя. Тож, варто ще раз поглянути на здавалося добре знані місця, але тепер іншим поглядом.

Українське місто Львів протягом своєї історії було і польським, і єврейським, і австрійським, було й російським. Російськомовним значною мірою столичне королівське місто залишається й сьогодні.
Я не про молодих галичан - шоферів „маршруток", гарячих прихильників радіо „Мелодія", які полюбляють засмічувати урбаністичне акустичне середовище Львова „шедеврами" Тамари Міансарової, тої співачки, що виїхала з СРСР до Ізраїлю задовго до їхнього народження. І не про тінейджерів, які прокручують на своїх „мобілах" MP3 файли з російськими поп-виконавцями найнижчого рівня. І не про навалу російськомовної літератури на розкладках. І навіть не про „Українську книгарню" - ознаку неукраїнськості оточення, бо „українські" книгарні завжди (!) відкривалися лише або на чужині, або у державах, де українці на своїй землі не були господарями.
Я про демографічні реалії. У етнічно майже 90-відсотково українському Львові зараз мешкає щонайменше 33-36 відсотків російськомовного населення. Можу на цю тему посперечатися з будь-якою соціологічною службою, бо маю щодо цього неспростовні докази. Якщо людина у центрі міста продає квитки чи морозиво десять годин на день упродовж декількох років, то вона щосекунди занурена у феноменальну репрезентативну вибірку, коли через поперечний переріз вулиці в обидва боки денно проходить від 40 до 100 тисяч народу. Це легко перевірити за допомогою секундоміра.
І ось, продаючи морозиво і квитки в середині 90-х на розі Коперника і проспекту Свободи, я фіксував, якою мовою зверталися до мене мої покупці, звична річ, відфільтровуючи іноземців та „іногородніх", що дозволяли мені робити мої філологічні знання та й досвід врешті-решт. Так ось, від 30 до 35 відсотків у будні дні і від 37 до 42 відсотків - у вихідні (коли наше львівське українство вирушає на рідні села), львів'ян (я це підкреслюю) зверталися до мене російською. Якщо ж сюди додати ще тих російськомовних, які зверталися українською, то вийде цифра цілковито фантастична. Торгуючи у кіоску на Сихові біля поліклініки, я був ошелешений тим, що навіть у цьому найбільш українізованому районі Львова все ж від 20 до 30 відсотків людей зверталися до мене російською. Та й зараз, зрештою, будь-який допитливий львів'янин, шанувальник довготривалих прогулянок містом, може зафіксувати співвідношення розмов по „мобільнику" українською і російською, екстраполюючи почуті дані на 90-відсоткове львівське українство і 8-відсоткове - російство.
Звичайно, українська незалежна держава через свою кволість не спромоглася значною мірою асимілювати тих російськомовних Іваненків, Дорошенків і Козаченків, які у Львові й надалі майже стовідсотково спілкуються в родинах російською, але це їх повне право і біда тої держави, яка не змогла стати господарем у своїй хаті. Але були й інші часи: у кінці 90-х у Львові майже поголовно усі російськомовні защебетали українською, бо „гряде українська держава", але жодної української держави не сталося, і „українські неофіти", зітхнувши з полегшенням і зрозумівши, що занадто перестрахувалися, знову перейшли на „общєпанятний".
Щось схоже сталося у Києві в часі і після Помаранчевої революції: за позірною українізацією швидко настав відступ у бік звичного зросійщення. Зрештою російськомовні львівські нащадки славних козаків - Іваненків, Симоненків і Марченків - мають повне право говорити „на радном вілікам і магучєм рускам", хоча десь в Америці, та навіть значна частина їх у Балтії, вже в другому поколінні „магучій" забувають і переходять на місцеву мову, бо це природно там, де є міцна національна держава, яка гарантує пристойний чи цілковито заможний рівень життя.
Росіяни, приїхавши до Львова після „доленосних Народних зборів" в Опері 1939 року, переконували себе, що потрапили до міста явно не українського. Ігноруючи українську „сільську" націю, вони виявляли більше інтересу і симпатії до усього „міського" пансько-польського. Російськомовні нові львів'яни зі Сходу створили собі своєрідний "культ польщизни", бо навіть такий варіант європейськості задовольняв вихідців із Тамбова. Російсько-польська солідарність імперського духу потрапила у резонанс. Рідні душі знайшли одна одну, хоча перша була цілковитим господарем, а друга зазнала принципу „горе переможеним". Львівські поляки дуже швидко і органічно освоїли російську мову і багато з них хизуються нею дотепер, не вважаючи українців господарями у своїй країні і деякою мірою мають рацію. Мемуаристка Ядвіга Дабулєвічова пише, як львівські поляки вже у 1939-1940 роках у своїх „довціпах" широко вживали „кавалки" з російської літератури і говірки. А росіяни у повоєнному Львові залюбки сприйняли польський місцевий фольклор і у ресторанах кінця 40-х років звучала кавер-версія знаменитої пісні „Tylko we Lwowie" таким чином: „Сосиски с капустой я очень люблю - Только во Львове".
Російські інтелігенти у Львові вже 60-х років слухали Чеслава Нємена і відповідно захоплювалися поезією Ципріана Каміля Норвіда. Книга львів'янки-росіянки Олександри Матюхіної „W sowieckim Lwowie" (2001 рік) не випадково видана у Польщі, бо в Україні, і зокрема у Львові, навряд чи знайшлася б така кількість охочих ознайомитися з думкою „загадкової російської душі" щодо львівської ментальності часів совєтської імперії. Польська публіцистка Анна Вилєгаля (2005 рік) тремтливо, співчутливо і глибоко досліджує „різні обличчя львівської російськомовності", що не спало би на думку комусь із українців.
Росіяни і російськомовні у Львові - представники культури кочівника-наїзника, швидко підім'яли під себе українську культуру селянина-орача. Урбаністичне начало перемогло рустикальне. У дію вступив принцип „скачи враже, як пан каже". Усі галузі життя у Львові впевнено опанувала нова імперська культура і нова тут російська мова. Переглянувши львівські телефонні довідники совєтського часу (телефони тоді були панським привілеєм), можна побачити там 90% прізвищ на -ов і -енко. Мова вулиці і головно кримінального світу у 50-70-х роках стала виключно російською. Росіяни-мемуаристи переконують, що навіть круті молодіжні неформальні тусовки у Львові виникали винятково у середовищі російськомовних прибульців зі Сходу. Тримати домашніх псів і прогулюватися парками у вихідні теж стало привілеєм російськомовних. Бо питомий селянин-галичанин не міг собі уявити, як можна тримати в хаті свійську тварину для розваги, а у вихідні, замість спацеру Стрийським парком, їхав та й зараз їде гарувати на городі, бо треба щось їсти.
Якщо поглянути на сьогодення, то львівський великий і середній бізнес майже винятково виявиться російськомовним, а дрібний - лише частково українським. А галичани і галичанки розпорошені по Італіях і Португаліях.
Можна ще багато говорити на цю тему, але на завершення наведу лише один дуже відрадний штрих. Із третини російськомовних львів'ян на виборах 2004 і 2006 років за Януковича і партії проросійські (тобто, відверто антиукраїнської орієнтації) - ПР, комуністів, вітренківців - проголосувало лише від 4% на Сихові до 10-12% у найбільш зросійщених Галицькому і Франківському районах. Таким чином, російськомовні львів'яни, незважаючи на свою ментальну традицію, дають великий приклад національної консолідації: в етнокультурному розумінні залишаючись росіянами, у політичному сенсі поступово таки стають українцями. І хоч на цьому їм можемо наразі щиро подякувати.
А далі буде видно.