Микола та Олександр ображаються, коли ті, хто знає про їхнє захоплення, називають їх "чорними археологами". - Ми, звичайно, не юристи, може, погано розбираємося у термінології, але ні в кого нічого не крадемо, займаємося справою, яка нам подобається і приносить іноді непоганий дохід, - стверджують чоловіки. Те, що вони не юристи - точно. Обоє років двадцять тому закінчили Львівський політехнічний інститут, працювали хіміками в одному з місцевих НДІ -"поштових скриньках". Потім обвал економіки, безгрошів’я, безробіття...

Уявляєте ситуацію того часу : ми здорові і розумні чоловіки і не можемо забезпечити свої родини навіть шматком хліба. Вдома щодня через це стояв неймовірний крик... Як це не було кривдно для них, колишніх наукових співробітників, пробували підторговувати речами і взуттям на базарах, але бізнесмени виявилися вони ніякі і досить швидко "прогоріли". Хтось із знайомих порадив вирощувати гриби. Ідея сподобалася, адже грошей для цього потрібно не дуже багато, технологія була проста, а продукт у перспективі виходив досить вдалим. До того ж у Миколи для цієї нової справи була площа. Його родина жила у великій квартирі на першому поверсі старого будинку, розташованого в центральній частині міста. Глибоко під підлогою в них був величезний підвал, який ідеально підходив під грибну плантацію. Кілька днів вони очищали його від мотлоху, ремонтували, готували "виробничі площі".

Отут і трапилася невелика неприємність - у самому куті трішки обвалилася частина підлоги й стіни. Зазирнули туди, а там напівзасипаний вузький коридор, який іде вниз. Олександр, продершись крізь густе павутиння, заліз туди, із зусиллям пройшов із десяток метрів, поки промінь ліхтарика не освітив землю, що обвалилася, а там були якісь балки. Тоді вирішили, що випадково вийшли на старі каналізаційні ходи і не надали цьому значення. Вже повертаючись назад, Олександр знайшов у землі проржавілий середньовічний пістолет із цікавим гравіруванням. Підібрав його, швидше, автоматично, ніж із якоюсь метою. Вдома кинув до інструментів і забув...

Із грибами в них бізнес не вийшов - через рік гриби "зачахли".

- От після краху нашого підприємництва, сидимо вдвох на кухні і розмірковуємо, що ж робити далі, - розповідає Микола. - А перед цим із дружинами вкотре перелаялися - вдома ні копійки, навіть хліба немає за що купити. Прикидали, щоб такого непотрібного продати з майна, але це "непотрібне" треба було спочатку мати. І тут згадали про знайдений старий пістолет. Дістали з ящика, добре почистили і понесли на ринок. Сподівалися виручити за нього небагато грошей, щоб можна було купити пару пляшок пива і хоч щось поїсти додому. А на базарі відбулося неймовірне - підійшов якийсь чоловік, кілька хвилин покрутив у руках наш товар і сам запропонував за нього... 100 доларів. У нас від здивування щелепи відвисли: за цю мізерію - такі гроші!

Накупили додому кілька сумок всякої їжи, а здивованим дружинам розповідати нічого не стали. Не домовляючись, кинулися з ліхтариками в підвал, а з нього пролізли в той самий загадковий коридорчик. Обстежили все, але нічого більше не знайшли. Тоді й вирішили розкопувати цей невеликий тунель. Рили кілька тижнів. Благо не важко було: йшла пухка земля, та зовсім вільні від ґрунту порожнечі. Зрештою, вийшли на берег знаменитої ріки Полтва. До цього тільки й чули, що колись дуже давно Львів був портовим містом. Потім ріка перетворилася на брудний і смердючий потік води. І Полтва опинилася під землею...

Відтоді дослідження підземного Львова перетворилася для них на своєрідне хоббі. Щоб хоч якось орієнтуватися, почали вивчати старі карти і документи. Немає жодних згадок про підземні ходи, та вони "проскакували" в різних Історичних джерелах. На перехресті вулиць Богдана Хмельницького і Гайдамацької 1900 року дорожні робітники виявили один такий підземний хід заввишки і завширшки в півтора метра. Обстежити вдалося лише метрів 400. Вів він до Замкової гори і, швидше за все, у старі часи закінчувався у розташованому там князівському замку. Із часом хід засипали, а зверху проклали трамвайну колію. Під час земельних робіт у районі Підзамче 1912 року було знайдено ще один хід. Робітники пройшли кілька метрів, але далі виявився суцільний завал. У кінці XIX століття багато чуток було навколо ще одного виявленого будівельниками загадкового підземелля, наповненого кістками. Але тут усе виявилося простіше. За даними істориків 1762 року Львів оточили турки. Взяти швидко місто їм не вдалося, тому вони розпочали облогу. А щоб підірвати міські стіни, почали копати підземну галерею, щоб наприкінці неї вкласти потужний пороховий заряд. Страшна буря, що піднялася, і дощі перешкодили завершенню справи - стіни підземелля завалилися, поховавши під собою турецьких мінерів. На тверде переконання Олександра і Миколи, зберігають підземні таємниці і гори Калича і Вроновських, на яких споруджена величезна Цитадель. Судячи з досить великої кількості вентиляційних колодязів, тут теж має бути безліч ходів.

Під Львом є ціла система підземних ходів, тунелів, виходів, канализацій, - наполягають Микола й Олександр. - Останні настільки заплутані, що під час війни там вдало ховалися від фашистів десятки, а, може, й сотні євреїв. Особливо багато виходів на берегах підземної ріки Полтва. Деякі з них, наприклад, ведуть у костел Петра і Павла, ордена Єзуїтів. Кажуть, що в 50-х роках там у замурованих підвалах знайшли навіть камери катувань інквізиції. Звичайно, щось обстежити вдалося. Щоправда, як виявилося, досить небезпечної професії спелеології довелося вчитися швидко, з величезним ризиком для власного життя . Це на початку ми лізли в діри без попередньої підготовки і відповідного багажу. Але після того, як кілька разів завалило стелею, коли отримали низку переломів і у нас починалася дезорієнтація,коли ми більше доби блукань, вирушаємо тепер у похід у всеозброєнні. Беремо мотузки, саперні лопати, запас їжі, ліхтарі і свічки, карти, компас, аптечки, різні підпірки та невеликий домкрат, ломи, протигази - у деяких приміщеннях просто неможливо дихати. І - вперед! Деякі з ходів, тунелів ледве не в ідеальному стані, викладені цеглою або битим каменем. А от старі лази дуже вузькі і в них протиснутися можна лише з величезним зусиллям. Звичайно, щось обстежити нам вдалося. Можемо із упевненістю сказати, що чутки про те, що, нібито існує величезна кількість підземних ходів, сильно перебільшені. Основну масу підземель становлять покинуті підвали, а під церквами- келії монахів. Впевнені, що ніхто з жителів навіть не здогадується, що під підвалами їхніх будинків існують ще підвали, які залишилися від попередніх будинків. Ось через них ми і пробираємося. Неймовірно цікаві подорожі! Немов потрапляєш на кілька століть назад. Чого тільки тут не доводилося побачити: скрині з одягом і чудовим посудом XVII -XIX століть, унікальні книги, меблі, предмети побуту, навіть вина (!), яким пару століть, ну, й природно, різноманітний мотлох.

Потрапляли у якісь кабінети, коридорчики, кімнати і зали, із підлогами з бруківки і фресками на стінах. Щоправда, нічого сенсаційного в них не знаходили. От кажуть, що у підвалах старої аптеки-музею виявили кабінет середньовічного алхіміка. Нам у цьому плані, напевно, не пощастило. А в старих підземеллях траплялися шаблі, іноді пістолети, ядра й кулі, щити, розламані панцири. Найскладнішим було переходити з одного ходу підвалу в інший.

Добре, коли між підвалами є двері. А якщо немає? Тут ми користуємося відомим методом електричного зондування грунту. Так визначаємо подальший напрямок. Щоб вибратися іноді доводиться рити землю по кілька годин, часом, до кривавих мозолів. Найстрашніше, коли під час копання раптом із землі вивалюється кістяк або труна. У Середньовіччя було прийнято ховати людей біля церков. І тільки 1787 року за розпорядженням австрійської влади цвинтарі було перенесено, з міркувань санітарії, за межі міста. Але, незважаючи на це, роботу зробили не повністю. Тому куди не тикнеш лопатою, завжди потрапиш на людські кістки. Хочете, вірте, хочете, ні, але жодних скарбів ми не знаходили. Хоча монети і траплялися, які були цікавими для нумізматів. Наприклад, знаходили монети, які чеканили у Львові для Русі в часи Казимира Великого, Людовика Угорського тощо. Та й не ставили ми перед собою мету збагатитися у наших експедиціях. Хоча щось із знайденого і продавали. Примар теж бачити не доводилося, а от могильних грабіжників зустрічали. Зіштовхнулися якось в одному з розгалужених тунелів із трьома чоловіками з лопатами. Кілька хвилин постояли мовчки, розглядаючи один одного здалека, а потім розійшлися. На тому місці, звідки вони прийшли, знайшли кілька розкритих трун із зовсім зітлілими останками. Судячи з цього, у хлопців була стара карта поховань знатних, багатих міщан і купців. І живі вирішили поживиться за рахунок мертвих. От так ми й лазимо підземеллями от уже кілька років. І повірте - це дуже цікаво!..

Одними з найкращих знавців таємниць міста Лева, без сумніву, є львовознавці брати Радковці. Петро Радковець не лише розповів журналістці «Об’єктивно» про загадкову частину міста, а й показав його найцікавіші куточки.

Петро Радковець розпочав екскурсію «Підземний Львів», яка на сьогодні охоплює три об’єкти - церкву Преображення Господнього на вулиці Краківській, «Аптеку-музей» та кафе «Золотий Дукат», з серйозного інструктажу. Попросив поставитися з повагою до підземних приміщень, які ми відвідуватимемо, адже вони наскрізь проникнуті історією з часів заснування Львова і є місцями поховання людей - криптами. Заборонив без його дозволу заходити у будь-які кімнати, бо екскурсія проходить тільки по тих місцях, які є адаптованими для туристів. Окрім того, наголосив – необхідно вимкнути мобільний телефон і «намертво» запам’ятали, що стін торкатися - небезпечно через грибок. Останній пункт інструктажу – навчитися зачиняти і відчиняти двері.

З тим, як Петро Радковець відчинив важкі металеві двері до церковних крипт, ми ніби перемістилися у часі: шум і світло одразу замінили «володарі» підземель - темрява і сирість. Просто грандіозні за величиною підземні галереї вразили в той же момент, як ми увійшли. Їхня історія, за словами Радковця, розпочалася ще у ХІV ст., коли цю територію заселяли татари, про що й говорить первісна назва вулиці Краківської – Татарська. «У середньовіччі більшість храмових підземель використовували, як місця поховань. – наголосив він. – У підземеллях костелу Святої Трійці ордену Тринітаріїв, які на цьому місці звели свій храм на початку ХVІІІ ст., також були поховання, проте на сьогодні вони не збереглись, а людські кістяки зібрано у спільній могилі і захоронені в одній із кімнат під кам’яною плитою». За його словами, в радянський час церковні підземелля використовували як склад харчоторгу, церкві вони не належали. Однак служителі храму привели їх порядок, тим самим, не лише розширили маршрут «Підземний Львів», а й збагатили туристичний Львів.

Показуючи підземелля храму, Радковець розповів легенду про львівського Чорного Монаха, який нібито продав душу Нечистому, через що приречений вічно блукати підземеллями. На цій моторошній ноті першу частину екскурсії Радковець завершив, другий об’єкт подорожі львівськими лабіринтами – «Аптека-музей».

За його словами, «Аптека-музей», яка від дня заснування мала назву «Під Чорним орлом», була заснована у 1735 році військовим фармацевтом Наторпом. З 1966 року на базі діючої аптеки було створено музей історії фармації. І на сьогодні у Львові ми маємо унікальний музейний комплекс, що нараховує понад 5 тисяч рідкісних експонатів порцелянового, кам’яного, дерев’яного, скляного аптечного посуду, колекцію аптечних ваг, ступ, зразки перших таблеткоробних машин, різноманітні преси, рідкісну колекцію вимірювальних приладів. Окрім того, аптека багата великою бібліотекою, де знаходиться понад тисячу старовинних медичних книг та понад 2 тисячі періодичної фармацевтичної літератури, а для того, щоб вона була привабливою для гостей, в її приміщенні облаштували оригінальну кімнату алхіміка.

Підземелля аптеки є значно меншими, аніж церковні крипти. Як зазначив Петро Радковець, підземелля аптеки – це підвали давнього житлового будинку, в яких зберігали традиційні ліки, лікувальне вино. Петро Радковець під час екскурсії у підземними лабіринтами аптеки розповів ще кілька легенд, провів тест на сміливість і на цьому завершив екскурсію по другому об’єкту. Продовження ж було там, де аромат кави полонить серця і живе легенда про Білу Дівчину – кав’ярня «Золотий Дукат». Розповівши легенду про Білу Дівчину, яка була закохана у цей диво-напій, Петро Радковець завершив екскурсію «золотими» словами: «У темряві починаєш надавати значення не стільки світлу, як шляху до нього».

Всього екскурсія «Підземний Львів» триває дві години. Описати враження та емоції від побаченого - нереально. Побувавши у підземних лабіринтах Львова, розумієш, що княже місто наскрізь проникнуте таємницями, які постійно живуть разом з містом.

На сьогодні Львівська мерія має наміри розширити маршрут підземним Львовом. Як зазначив «Об’єктивно» археолог Роман Могитич, здійснення такого проекту є дуже складним, адже потрібно пройти усі підземні комунікації, але цілком реальним і дороговартісним. «Тільки на розробку попереднього проекту потрібно щонайменше 100 тис. грн., - наголосив він. – Планується, що проект розроблятимуть під моїм керівництвом спеціалісти «Укрзахідпроектреставрації».

Підготувала Оксана Мирутенко

Мерехкотіння кількох десятків свічок створювало неповторну гру тіні на кам’яних склепіннях підземелля тисячолітньої кам’яниці. Пронизливий холод, тиша і ось ця гра світла і тіні… здавалось, що фізично відчуваєш, як до тебе звертаються, а іноді навіть торкаються, душі наших предків.

Львів – старовинна галицька столиця. Заснований у 1256 році, він зазнав чимало перебудов. Змінювались часи, що приносили з собою нові архітектурні смаки. Разом з ними приходили нові архітектори та технології будівництва. Запеклі війни, нищівні пожежі та ще чимало факторів багато разів змінювали обличчя міста, робили його іншим. На фундаментах старих зруйнованих людьми і часом споруд згодом поставали новозбудовані. Незмінним залишалося одне – його підземелля. Щоб приховати від небажаного ока приватне життя, чи для військових або політичних потреб створювались підземні переходи, галереї, лази, схови тощо. Маючи в захищеній стінами площі всього 36 гектарів, місто росло не тільки в висоту (львів’яни одними з перших побудували в західній Україні три- і навіть чотириповерхові будинки) – воно поступово розросталося і в глибину, створюючи невидиму для стороннього ока архітектуру підземного Львова.

Тривалий час львівські підземелля так і залишались ще однією легендою старовинного міста. Однак не так давно, завдяки ентузіастам з мистецької галереї «Равлик», подорожі деякими підземеллями Львова стали не тільки реальністю, але й захопливим дійством, яке залишає спогади на все життя. На одній з таких прогулянок побував і кореспондент «Бліц-Заходу».

Коли про метро і не мріяли…

Загалом підземелля Львова за найскромнішими підрахунками налічують понад сто кілометрів завдовжки. Більша частина з них – це споруди міської каналізації, як сучасної, так і тієї, що збереглась з часів пізнього середньовіччя. Крім цього, існувало (і, власне, існує досі) ще чимало підземних переходів між звичайними «міщанськими» будівлями, сакральними спорудами (церквами, монастирями), рештками міських фортифікаційних споруд та укріплень. Більшість з них або засипані, або закриті. Потрапити туди без спеціального спорядження і підготовки не те щоб неможливо, а просто не рекомендується: окрім небезпечних для життя отруйних газів, частих обвалів та зсувів грунту, з-під землі можна винести на світ Божий ще чимало різноманітних агресивно налаштованих проти організму людини бактерій та вірусів.

Велика кількість підземель досі мають статус «terra incognita», адже міські комунальні архіви неодноразово знищувались чи вивозились за межі нашої держави. Тому у Львові нікого не дивує, коли перед приїздом якоїсь важливої персони всі каналізаційні люки або заварювались, або заливались розчином бетону.

Загалом всі львівські підземелля можна поділити на кілька типів. Напевно, найвідомішим підземеллям міста є штучно скрита під каменем сучасного Проспекту Свободи річка Полтва. Свого часу це була суднохідна ріка, по якій плавали човни розміром з козацьку чайку. Беручи початок з багатьох природних джерел, ця річка тече і сьогодні. Захована під кількаметровим шаром «гранітного неба», вона забирає в себе всі продукти життєдіяльності сучасного міста і через південний Буг і Польщу впадає в Балтійське море. Іноді львів’яни жартують, кажучи, що це їхній найбільший сучасний внесок в європейську спільноту.

Однак Полтва кілька разів рятувала життя львів’ян. Перший раз, коли в темноті штучних проходів від німецьких військ заховалось близько тисячі євреїв. А потім – коли там переховувалось майже стільки ж українців вже від військ радянських.

Іншим цікавим з точки зору туризму видом підземель є підземні частини будинків навколо площі Ринок. Як свідчать львівські археологи, в ті часи, коли площа практично відповідала своїй назві, колосальні підземні порожнечі використовувалися торговельними гільдіями купців як складські приміщення. Відомо, що вони складаються з кількох ярусів, які зараз переважно засипанні, однак вже починають потихеньку відновлюватись і використовуватись під ресторани та кафе. Зокрема, це кафе «Венеційський лев», «Золотий вепр» та підземна частина кав’ярні «Італійське подвір’я». Одним з найстарших підземних об’єктів на вищезгаданій площі є також «Аптека–музей». Справжня історична її назва «Під чорним орлом». Це діючий вже протягом майже чотирьох століть (заснована вона була в 1735 році) фармакологічний заклад. У первозданній красі тут збереглися не тільки інтер’єри торгових залів та обладнання, але й темні катакомби підземних приміщень, де знаходиться справжня лабораторія середньовічного вченого-алхіміка, старовинна бібліотека рецептів, колекція давніх медичних приладів.

В останні роки, завдяки роботі ентузіастів були розчищені підземелля церкви Преображення Господнього.

Більшість львів’ян знають розташований поблизу центру велетенський колишній оборонний об’єкт, так звану цитадель. Насправді старовинна назва цієї висоти «гора Вроновських». У другій половині позаминулого сторіччя австро-угорський уряд викупив цю землю у збіднілої місцевої шляхти та збудував на горі міцні артилерійські кошари та бастеї, в яких згодом розмістився військовий гарнізон. Під час Другої світової там знаходився гітлерівський концтабір для військовополонених. Із тих часів на горі збереглася ціла низка підземних переходів (про це свідчать часті обвали та зсуви грунту в місцях руйнування глибоких підземних галерей). Однак всі тамтешні глибинні секрети й до сьогодні знаходяться під контролем служби безпеки. Кажуть, що ходи від колишніх артилерійських веж ведуть аж до містечка Яворів (приблизно 60 км від Львова).

Навколо Високого замку є, як мінімум, три підземні ходи в різні керунки. Один з них веде до монастиря Святого Онуфрія. На Лисій горі також знайшли підземний хід. Біля пам’ятника Івану Федорову теж можна побачити закритий підземний хід, яким можна було пройти від вулиці Підвальної до Валової. Біля пам’ятника Шевченку теж є вхід у підземний тунель, яким можна пройти аж до оперного театру.

Часто-густо підземні проходи знаходять під час будівельних робіт. Так було з підземеллями, які знайшли досить недавно і які ведуть від вулиці Князя Романа аж до Личаківської. Тож підземних проходів у місті на сьогодні є чимало, але, на жаль, жоден з них зараз не підготовлений для прийому туристів.

… Щоби був ближче до пекла…

Однак ентузіасти з галереї «Равлик» на чолі з Юрієм Гайдою показали лише верхівку і до сих пір не розгаданих таємниць львівських підземель. Як це не дивно, але пролити світло на історію підземель допомогли історики Андрій Козицький та Степан Білостоцький, які багато років досліджували кримінальну історію галицької столиці. У їхньому співавторстві вийшла книга «Кримінальний світ старого Львова». Ось деякі факти з неї.

Найбільше згадок про підземні каземати Львова відноситься до епохи середньовіччя. Вільне галицьке місто мало розгалужену систему міських та державних в’язниць, головні з яких знаходилися в пивницях ратуші. Не зважаючи на те, що це місце ув’язнення знаходилося, так би мовити, під ногами в міського начальства, у люстраційних документах вони значилися не інакше як «locus foetidus et vix tolerabilis» (місце смердюче і ледве стерпне – прим. авт. ).

У XVII сторіччі тогочасний львівський бурмістр Мартін Кампіан (який, до речі, трохи виправив нестерпні умови утримання в тогочасних пенітенціарних міських закладах) під час проголошення вироку говорив: «… Посадіть його до «холодної» в’язниці, де темно і задушливо, щоби був ближче до пекла і почув звідти галас грішників… ».

Як місця ув’язнення, у Львові використовували також підземну частину міських фортифікаційних споруд. У XVIII сторіччі в підвальних приміщеннях міського арсеналу (нині це музей «Арсенал» – прим. авт. ), утримували учасників Коліївщини – гайдамаків. Сиділи в’язні і в глибоких пивницях Високого та Низького замків (на жаль, до нашого часу не збереглася жодна із згаданих замкових споруд). Зокрема, в документах магістрату згадується, що на Високому замку для в’язнів були відведені північно-східна та південно-східна вежі, які мали назву «шляхетської» та «гультяйської». «Шляхетська» мала п’ять поверхів, а «гультяйська» – чотири. Найважчою карою вважалося утримання в нижньому підземному поверсі веж, де не було печей, а вікна знаходилися дуже високо. Засуджених опускали туди на мотузках і таким способом передавали їм їжу. До речі, нещодавно у Львівській міській раді розглядалося питання про відновлення замкового комплексу на горі Високий замок. Якщо проект буде реалізовано, цікаво, чи створять нові батьки міста в’язницю в місці її колишнього знаходження?

Підземні некрополі Львова

Середньовічний Львів мав всього 36 гектарів. Така невелика площа спричиняла багато незручностей. Окрім вузеньких (іноді не могли розійтися двоє перехожих) готичних вуличок, мандрівників того часу вражала велика кількість кладовищ та некрополів. В місті було розташовано більше сорока (!) місць людських поховань.

Туристи, які в наш час відвідують Львів і милуються принадами старовинної центральної, так званої «казимирівської» частини, напевно і не здогадуються, що розгулюють буквально по людських кістках.

Однак, середньовічні мешканці Львова зіштовхнувшись із потребою поховань на території міста, розміщували могили своїх рідних та близьких не тільки під відкритим небом на храмових кладовищах, але й глибоко під землею. Частіше всього в криптах міських церков та соборів. Найвідомішими місцями катакомбного поховання є Домініканський собор, підземелля костелу св. Лазаря. До речі, в останньому муміфіковані тіла зберігалися аж до другої половини ХІХ сторіччя. В «домініканці», як називають львів’яни цей собор, за свідченням істориків та знавців місцевих старожитностей поховальні камери під землею були розташовані в декілька поверхів. На даний момент доступ є лише до верхнього із них (там знаходяться запасні фонди Музею історії релігії – прим. авт. ) Про такий «гуртожиток» для львівських покійників стало відомо із архівних записів. У них йшлося про те, що король Речі Посполитої Ян-Казимір ІІІ Собеський в бажанні зробити місто однією із своїх резиденцій розпорядився більшість кладовищ з львівських мурів винести і підвали церков від людського праху вичистити. Виконуючи наказ монарха, міські старости тільки з підвалів Домініканського костелу вивезли 30 (!) возів людських останків.

Підземелля львівського Амура

На території сучасного Львова збереглося багато храмів та монастирських комплексів. В середньовіччі їх було набагато більше. В давнину постриг у монахи відбувався в більшості випадків примусово: туди скеровували, рятуючи від світської ганьби, невірних дружин та розпусних доньок львівські патриції, там спокутували гріхи місцеві гультяї та любителі дуелей. Однак навіть за високими монастирськими стінами панували земні пристрасті. Одна і львівських легенд стверджує, що між чоловічим та жіночим кляшторами (монастирями – прим. авт. ) бернардинів та кларисок існував підземний хід, який прорили монахи, щоби вдаватися до плотських втіх. Причому, говорять, що цю підземну галерею першими стали рити монашки-клариски. Зараз туристи можуть побачити обидва цих монастирі, вони розташовані трохи вище Порохової вежі на вулиці Підвальній у Львові. Однак чи існувало насправді це «амурне» підземелля, достеменно не відомо.

Беовульфи підземного Львова

Практично у всіх народів Європи збереглися легенди про двобій героя із змієм-драконом. У Львові власних версій «сказання про Беовульфа» аж дві, і обидві пов’язані із підземним світом міста. Перша із легенд львівського фольклору розповідає, що в печері на Святоюрській горі (зараз там розташована церква святого Юрія) жив велетенський змій, який дошкуляв місцевим жителям і харчувався лише гарненькими дівчатами. Допомогли місту позбутися цього лиха, за різними джерелами, чи сам святий Юрій-Змієборець, чи то святий старець, який молитвами приголомшив Дракона-сатану. Як би там не було у давнину, але зараз гості Львова дійсно можуть побачити на Святоюрській горі грот, в якому нібито жив змій. Існує під храмовим комплексом і ціла низка багатоярусних підземель. Не виключено, що деякі з них природного походження і облаштовані людиною для власних потреб.

Друга «прописка» львівського Змія-Горинича – це так звана Медова Печера. Вона розташована в районі міста під назвою Майорівка. Насправді ця не досить глибока підземна порожнина рукотворного походження. Це каменоломня, звідки видобували камінь для міських будівельних потреб. Але схильні до всього містичного і загадкового, львів’яни «оселили» змія в непривітних глибинах Медової Печери. За легендою, місцевим переможцем змія став не лицар і не святий, а звичайний хлопець-ремісник Грицько.

Доторкнутись до рук древнього майстра

Одним з небагатьох підземель, куди сьогодні можна потрапити, не порушуючи закон і без зайвого ризику для свого життя, є підвали костелу Петра і Павла, що був збудований єзуїтами у 1610-1630 роках. Подорож у минуле починається з залізної хвіртки, що закрита на справжній, цілком діючий замок 18 сторіччя. Всього один оберт велетенським ключем – і подорож починається. Про ці підземелля, як і про багато інших, ходить чимало як драматичних, так і курйозних легенд. Скажімо, радянські археологи стверджували, що під час розкопок вони знайшли тут дибу у вигляді шибениці та набір спеціальних інструментів для катувань (залізні кліщі, металеву маску з патрубком, з допомогою якої до рота віровідступників заливався окріп чи розплавлене олово). Однак сучасні історики відносять ці «знахідки» скоріше до політичних «лякалок» того часу, ніж до історично достовірних фактів.

Вражає унікальна цегляна кладка мурів, адже на багатьох цеглинах (гладанках) і досі збереглись відбитки пальців древніх майстрів (технологія виробницва була такою, що майстер заливав у дерев’яну форму сиру глину, а потім шліфував її, гладячи зі всіх боків руками. Тому ми сьогодні можемо одним дотиком руки «потиснути долоню» древньому майстру. Не менш видовищними є рештки фресок на стелі.

В одному із залів підземелля, на окремій лаві експонуються деякі знахідки, що були виявлені під час розчищення тунелів. Це рештки побутових речей тих часів. Однак головна інтрига полягає не в цьому.

Фауст та Дракула львівських підземель

Наймістичнішим і найзагадковішим об’єктом цього підземелля є зроблений з суцільної кам’яної брили саркофаг. Вага лише однієї його кришки понад 600 кілограмів. Гріб призначався для архієпископа Вижицького, про це свідчать надписи латиною на самому саркофазі та деякі документальні свідоцтва. Однак, наскільки реальним є сам факт поховання, невідомо. Ні праху архієпископа, ні даних, що він був похований деінде, немає… А сам саркофаг має суттєву тріщину, крізь яку можна або пролізти всередину, або вибратись назовні. Легенда каже, що в роду Вижицьких чоловіки мали непомірну фізичну силу. Тому цілком реально, що самого пресвятого отця поховали таки заживо в летаргічному сні, однак, проснувшись, він зміг дати собі раду. В середньовічних документах також є згадки про те, що рід Вижицьких, звідки походив згаданий архієпископ, ніс на собі прокляття. Один з шляхтичів навіть покінчив життя з допомогою срібної кулі, бо підозрював себе у схильності до вампіризму. Отож не виключено, що священнослужитель вибирався з труни.

Інший випадок потойбічного характеру, який приніс похмуру славу цим підземеллям, – це угода одного монаха-ієзуїта із дияволом. Легенда стверджує, що місцева духовна братія за надмірну гординю та пихатість примусово зачинила в келії одного із монахів. Під час такого усамітнення монаха відвідав невідомий чоловік в одязі міщанина. Після цього ченець із келії зник. Знайшли лише клаптик паперу, підписаний кров’ю. За свідченнями церковних фахівців того часу, це був так званий цирограф (угода людини і диявола – прим. авт. ). Однак чи насправді монах підписав угоду з нечистим, чи просто йому набридло нуднувате монастирське життя і він втік за допомогою світського спільника, так і залишилося невідомим.