Постав у  другій половині XVI ст., належав давньому львівському роду Вільчеків (Більчеків).

У 1580 р. відбулась кривава історія, головною героїнею якого стала 18-річна красуня Анна Вільчек, єдина дочка та спадкоємиця майна родини. Звісна річ, бажаючих запропонувати їй руку та серце не бракувало. Серед претендентів виділялись патрицій Павло Єльонек, колишній бургомістр Львова і молодий флорентієць Урбан делла Ріпа Убальдіні. Пікантності добавляв той факт, що в одруженого поляка було двійко дітей,  однак він і не думав здаватись в конкурентній боротьбі. Так от, одного разу була гучна забава в будинку Ганни Лонцької. Коли розпочалися танці, обидва залицяльники одночасно запросили Анну на танець. Та віддала перевагу молодому, палкому італійцеві. Поляк образився і вліпив суперникові дзвінкого ляпаса. В Убальдіні скипіла гаряча італійська кров і він відповів шляхтичу ударом стилета (тонкого, довгого кинджалу), який виявився смертельним. Прямо посеред бенкетної зали убивця був заарештований і відправлений у в'язницю. Здавалось би, справа була очевидною:  тіло жертви в наявності, ціла зала поважних свідків  - смертельний вирок в таких випадках був практично гарантований...

Однак, були в цій справі неабиякі нюанси. По-перше, Убальдіні був родичем папи римського Григорія XIII (!). По-друге, за нього заступилася дуже впливова італійська колонія Львова. По-третє у справу втрутилося романтичне львівське жіноцтво. Оскільки мильних серіалів в той час не було, "Ромео та Джульєтти" також,  дружини суддів не давали чоловікам спокою ні вдень, ні вночі. Це ж таке, таке кохання! Таке романтичне вбивство! Сама панна Анна гіркими сльозами оплакувала свою провину. До того ж пан Єльонек перед смертю визнав себе винним у початку сутички і попросив не карати вбивцю.Зрештою, судді під впливом згаданих обставин, так і зробили! Убальдіні одружився з Ганною і жили вони довго та, мабуть, щасливо, тому що мали багато дітей. Недаремно ж написав автор хроніки Львова Бартоломей Зіморович:

"Рятівниці голови своєї себе цілого віддав подружньою відплатою і свідками поверненої відплати лишив нащадків на многая літа." (с)

 Перша виникла одразу після смерті Зигмунта Горголевського.
 

Інша легенда пов’язана з завісою «Парнас».


 

    Майже чотири роки, поки тривало будівництво театру, митець працював над шедевром, але, коли робота біла закінчена і треба було відкривати театр, виявилось, що грошей на викуп завіси немає. Засмучені замовники вирушили до Італії. Коли ж вони побачили завісу, то втратили дар мови і весь день простояли в майстерні.

Що там можна побачитиДоволі вузькі звивисті вулички, дратівливі трамваї, від дзвінків яких можна просто оторопіти, люди, які поспішають кудись або просто прогулюються старовинною стесаною ногами бруківкою поміж старовинних і не дуже дерев… Усе це Львів, а точніше його центральна, історична частина.Колись центр і був власне містом. Тут жили, працювали, народжували дітей і завершували свій земний шлях тисячі тисяч людей різних вір і народів. Але минув час, і центр більше нагадує музей. Весь старовинний Львів нагадує музей, кожна його частинка, кам’яниця і навіть ріг вулиць. Майже кожен будинок старого міста є пам’яткою архітектури або історії, розповідає про якусь подію чи відому людину. Тут всюди ховаються таємниці, їх потрібно тільки навчитися відкривати — дивитися відкритими очима на все, а головне на те, що над головою і під ногами. Напевно, якби Шерлок Холмс був українцем, то він жив би саме у Львові.Місто можна оглядати скільки завгодно, але найкраще присвятити йому два-три дні. Саме за стільки часу можна побачити хоча б найкраще, вибране. Історії цього місцяПро пов’язані зі Львовом легенди і бувальщини вже написано чимало книжок, адже за понад 750 років тільки писемної історії в місті відбулося багато подій.Місто вперше згадали 1256 року, коли навесні трапилася пожежа в тодішній столиці Галицько-Волинського князівства Холмі. Засновником Львова вважають сина Данила Галицького Лева. За однією з розповідей слуги молодого княжича, який саме будував у цій місцевості замок, знайшли на одній горі лігво великого лева. Син короля Данила вбив страшного звіра і на честь своєї перемоги назвав щойно засноване місто Львовом.Пізніше місто захопили поляки, але воно продовжувало рости, і сюди з’їжджалися люди з усіх усюд.Як стверджує легенда, колись давно до Львова з далеких країн прибув бідний менестрель. Мешканці міста насолоджувалися його дивними піснями, молоді панночки закохувались у нього, а старі поважні купці дарували гроші. Але менестрель сумував. Причиною його смутку була горда красуня, яка проходила повз нього на площі Ринок і не звертала уваги на його музику. Менестрель прослідкував за коханою до її будинку. Одного осіннього вечора, коли накрапав ніжний львівський дощик, музикант заграв під її вікнами сумну мелодію кохання. Він грав на лютні цілу ніч i лише під ранок замовкли його струни i люди побачили померлого від кохання менестреля. З того часу у глибокій тиші можна почути, як львівський дощ виграє сумну мелодію кохання, i видно, як старе місто плаче разом із ним. Мають свої легенди і найстаріші будинки. Колись дуже давно у будинку на Краківській вулиці мешкав один багатий чоловік. У львів’ян була давня традиція запрошувати до себе бідних та жебраків на свята і пригощати їх. Особливо цим славилися личаківці, які навіть прислуговували дідам, які сиділи у них за столом. Чоловік же з Краківської був страшенним скнарою і, незважаючи на свої великі статки, жодного разу не запросив бідного, щоб розділити з ним обід. Коли він помер, то душа не знаходила спокою і щоночі у його покої щось торохкотіло у комині або перевертало меблі. Родина померлого зі страху ніколи не заходила до покою, де жив привид.Але одного разу до лихого помешкання попросився подорожній. Покласти його на ніч не мали де, хіба у кімнаті, в якій жив привид покійного. “Жодних привидів я не боюся”, — сказав мандрівник і зайшов з вечерею, яку йому дали, до страшної кімнати, промовляючи: “Благослови, Боже, і пробач гріхи тому, хто сидить у комині, нехай вийде до мене і зі мною вечерю розділить”. І тої ж миті з комина вилізла темна постать вся у сажі: “Дякую тобі чоловіче, що збавив мене з покути. Адже я вже багато років покутую за те, що ніколи не пригостив жодного голодного. І мав я до тих пір покутувати, доки мене хтось їсти не попросить”. І, ставши білим-білісіньким, чоловік зник з очей. А чи варто їхатиЛьвів належить до місць, які не відвідати просто гріх. Це місто, в якому заняття і розвагу може знайти кожен. Тут і гамору повно для веселих компаній, і тихих музеїв, театрів та сонних площ є вдосталь. Але, якщо їхати до Львова, то завжди варто пам’ятати про одну річ — каву. Вона там найсмачніша, адже всю колишню Австрійську імперію навчив кавувати, здається, саме львів’янин.

Ще в кінці XVIII століття на північній околиці Львова, неподалік Збоїщ, стояли дві кам'яні скульптури. Вони були начебто поставлені на тому місці, де через суперечку за прихильність дівчини двоє мешканців передмістя влаштували дуель. Під час поєдинку обоє загинули.

Романтичні легенди про закоханих дуелянтів дуже подобались львів'янам, а ось реальний випадок з 1861 року, описаний істориками Козицьким і Білостоцьким. Жили-були у Львові два старі і добрі колєґи, обидва -- відомі львівські письменники, Валерій Лозінський і Кароль Цішевський. Кароль необачно познайомив друга зі своєю нареченою і той, не гаючи часу, почав добиватися її прихильності. Від колишнього колєґування не залишилось і сліду. Обидва почали образливо висловлюватись на адресу один одного у своїх письменницьких памфлетах.

Після літературних образ нарешті Лозінський послав до свого найкращого товариша секундантів. Дуель відбулася 10 січня 1861 року між вулицями Калічою і Цитадельною. Суперники билися на шаблях. Лозінський, цей "львівський Дюма", як його називали в літературних колах, був нижчим на зріст і недобачав, тому Цішевський мав суттєву перевагу. Лозінський все ж поранив його у передпліччя, але той зумів завдати удару у відповідь, розрубавши супернику скроню.

Через декілька днів Лозінський помер. Його похорон супроводжувався великим вуличним походом. Кримінальна справа, відкрита проти Цішевського не закінчилась нічим, оскільки тому вдалося довести слідству, і це підтвердило багато свідків, що смертельна рана була завдана його другові випадково під час спортивного фехтування.

Але життя переможця у цій дуелі закінчилося теж трагічно. Відсидівши вже пізніше півроку у тюрмі за критику австрійських властей, він так і не зміг відновити свого втраченого за ґратами здоров'я і помер 1867 року.

Багато історій трагічного львівського кохання на передмістях знайшло свій відбиток у славнозвісних батярських піснях. Найвідомішою є балада про панну Францішку, яка теж є свого роду історією про львівських Ромео і Джульєтту.

Пісня була написана відомим львівським поетом Генриком Збєжховським. Сюжет із панною Францішкою був надзвичайно популярний, за нього сперечалися навіть різні львівські райони. На Клепарові співали: "На Клепарові за роґатками", на Личакові -- "На Личакові за роґатками"... Отже за міськими рогатками, а це були ніби перепускні пункти до міста, мешкала собі з батьками гарна, як ангел, і спритна, як мишка, панна Францішка, яка була дочкою багатого різника. А недалеко від родини різника мешкав молодий бідний фризієрчик, який щоранку заходив до лавки і купував кишку лише для того, щоб зайвий раз побачити свою кохану. Францішка відповідала фризієрчику взаємністю. Закохані вирішили одружитися, але батько дівчини став на заваді. Він оголосив, що ніколи не погодиться на цей шлюб. Закохані у розпачі вирішили померти і з'їли отруєну кишку. Обоє були поховані в одній могилі. Так нам розповідає легенда, втілена у сюжеті пісні, а ось хроніка тогочасних львівських газет, зібрана письменником Юрієм Винничуком:

1 листопада 1919 року. Самогубство наречених. В готелі "Під Золотим Левом" на Фурманській поселилася пара наречених -- Ян Зелеп і Софія Лапанівна. Два дні вони ніде не виходили. На другий день після десятої ранку кельнер, відкривши номер, побачив їх мертвими у калюжах крові з глибокими ножовими ранами в ділянці серця. У передсмертному листі самогубці написали, що вчинили це через брак матеріальних коштів для існування.

26 серпня 1923 року. Готельова з "Сіті" 18-літня Апольонія М. прийняла вчора о 7 ранку велику дозу сублімати. Привід -- нещасливе кохання.

15 березня 1932 року. В готелі "Польонія", на вулиці Баторія, 28-літній одружений робітник Іван Лисецький та його двадцятирічна коханка Софія Прусак вирішили покінчити життя самогубством через неможливість спільного життя. Лисецький, за згодою коханки, стріляв у неї, потім у себе. Рана Софії виявилась поверхневою, а Лисецькому куля зачепила ділянку серця. На щастя обоє коханців залишилися живими.

10 вересня 1936 року під час забави в ресторації Йосифа Катовича в Ринку намагалися відібрати собі життя Казимира Козакова, розлучена, і Францішек Петрас. Причина рішучого кроку -- неможливість легального шлюбу. Казимира зужила 30 піґулок "когутиків", тобто пігулок на сон, а Петрас випив значну кількість пруської кислоти. Обох коханців завезли до шпиталю і вони залишилися жити.

Можливо, на щастя, таких випадків у сучасному Львові практично немає. Але можливо, на жаль, ми вже не вміємо так шалено кохати, як наші прадідусі і прабабці? Чи справді не вміємо?..