З цією професією у Львові була біда. Саме геометр визначав розмір ділянки, а, отже, й розмір податку. Жоден з цих працівників не втримувався на своїй посаді довше кількох років, і, як правило, був змушений втікати з міста під загрозою арешту через звинувачення у корупції. Як тільки в місті змінювалась влада, вона намагалась призначити на цю посаду «свою» людину. В архівах Львова можна знайти документи у вигляді скарг на роботу геометра.

З 14 до 18 ст. роль депутатів у Львові виконували райці. Згідно з тогочасним законодавством, вони одночасно поєднували кілька функцій.  Почесну місію «батьків міста», благодійників та людей, покликаних наполегливо працювати над найважливішими проблемами розвитку Львова. Вони мали здійснювати доброчинну опіку над громадськими інституціями. Наприклад, кожен з урядовців був патроном костьолу, міських шпиталів св. Духа, св. Станіслава чи школи. Посада райця була найвищим ієрархічним щаблем, якого міг сягнути міщанин. На посаду могли розраховувати лише ті городяни, які мали міське право, таку собі середньовічну прописку. Так Львів намагався оберегти себе від ймовірних зазіхань прибульців ззовні.

Посада райця продовжувала формально залишатися виборною. Але на практиці, щорічна ротація здійснювалася лише в середині цієї кланової організації. У випадку смерті когось з райців, новий член приймався туди переважно з числа інших львівських достойників. Як правило, це були сини чи зяті останніх. Свої фінансові потужності для представницьких видатків ці урядовці отримували від міських сіл Зубра та Сихів. Проте, вже від 1746 р. місто вносило щороку до їх скарбниці додатково ще 300 злотих. Така собі «благочинність», котру пани райці самі собі й встановили.

На щастя, кількість райців не перевищувала дванадцяти. Проте, з кожним роком вони все більше намагались перетворити Раду на закритий та непідконтрольний суспільству орган управління. За допомогою системи взаємних зобов'язань та хабарів творилась закрита, корпоративна організація. Громадяни як могли боролись проти такої ситуації. Підсумком їх активності став декрет короля Августа III у 1746 р. про заборону купівлі посади радника. Цікаво, що окремо монарх заборонив чиновникам ходити у «німецькому» одязі, і найпізніше через півроку після обрання вимагав змінити його на польський, щоб не хизуватися перед убогими міщанами своєю заможністю. Відверто кажучи, окремі з райців користаючи з слабкості королівської влади так ніколи і не виконали всіх наказів.

Лише з приходом наприкінці 18 сі. У місто австрійців, у місті таки розігнали стару Раду та встановили єдині, прийняті для всієї імперії закони. Львівські чиновники може й не стали красти менше, проте їх відповідальність перед народом та страх перед покаранням значно покращили ефективність управління містом.

Ігор Лильо

За участі Lady Kava

Відсьогодні на сторінках цього блога будуть з’являтися розповіді від пана Ігоря, тож матимемо можливість ще більше дізнатися про свій Львів, його захоплюючу історію та непересічну долю.

Перша історія про нелегку, але важливу в старому Львові професію - кат.  

Серед численних професій, що колись існували у Львові, катівське ремесло традиційно збуджує уяву та викликає чисельні запитання. Було щось насправді незвичайне в професії людини, котра, з одного боку, мордувала та вбивала людей, а з іншого – визнавалась громадою, як необхідне зло. 

Кат у Львові – це людина, яка добре заробляла. У 18 ст. він був на третій позиції після міського голови та правника. А все тому, що окрім сталої платні, кат мав чисельні доплати. Меч, сокира чи шнурок? В залежності від цього змінювався й гонорар за виконання вироку. Меч для заможних та благородних, сокира для міщан, а шнурок для решти. 

Чи ж варто дивуватись, що від самого початку було важко знайти бажаючих на цю посаду. Не поодинокими були випадки, коли чергового претендента (часто з кримінального середовища) ставили перед простим вибором – «або тебе, або ти». Через катівську професію потерпала і його родина. Як думаєте, чи багато було бажаючих мати тестя-ката? «Малодоброго» вважали «нечистою» особою, такою що наче стоїть між двома світами. Як і всі громадяни кат ходив до храму, однак в святині мав чітко визначене місце.

До речі, для того, щоб опанувати це ремесло, існували спеціальні катівські школи, де вершиною майстерності, для прикладу, було вміння відтяти голови одразу трьом злочинцям.

Катів у Львові за усю його історію було багато і жили вони в різних місцях. Інколи з ними траплялись і курйозні випадки. Наприклад, коли в другій половині 18 ст. у місті їх було аж двоє. Старший, через вік втративши кваліфікацію, був змушений ділити бізнес з молодшим колегою. Чи тоді, коли місто надало черговому катові нове помешкання поряд з міським гицлем. 

Остаточно катівське ремесло зникло у Львові після приходу австрійців. Його витіснили інші, «гуманніші» способи покарання злочинців.

Ігор Лильо

За участі Lady Kava

Про гасову лампу та мезузи.

Про "канібалізм" та пияцтво у Львові

Каплиця Боїмів