З усього наритого в інтернеті не вдалося знайти більш менш точну дату побудови цього костелу. За однією з них храм збудував Роман Мстиславович на честь народження Данила, хрещене ім’я якого було Іван, сталося це в 1201 р. За іншою версією храм збудував в 1250,1260,1270 ??? Лев Данилович в подарунок своїй жінці Констанції, що була католичкою. За час свого існування він пережив руйнування, пожежі, відновлювальні роботи і.т.д. Під час реставраційних робіт в кінці 80-х храму було повернуто оригінальний вид крім неготичного фасаду.

Коли попали в нього всю мою увагу повністю прикували два макети Львова – один XIII-XIV ст., інший XVIII ст.. Вже потім переглядаючи фото, побачив, що зі всіх тамтешніх найдавніших пам’яток присутні тільки фотографії цих двох макетів, які зараз і покажу.

Макет XIII ст.

Ліворуч, якщо не помиляюся, Високий Замок

Посередині – то з чого розпочався Львів, площа в центрі – Старий Ринок. Трохи північніше площі вже помітно цей костел

А праворуч – нова частина міста, яка розвивалася і з часом і стала безпосередньо Львовом, перетворивши стару частину на Жовківське передмістя тут уже по центру – сучасна площа Ринок.

Інший макет показує, які разючі зміни відбулися з містом за п’ять століть. Місто оточили кам’яні мури, піднялися в висоту дзвіниці храмів, виросла загальна висотність будинків

На макеті видно ратушу, яка була розібрана в 1826 р.

Костел Петра і Павла, вежа якого була розібрана в 1830 р. Праворуч від нього знаходиться шпитальний костел Св. Духа, який демонтували в кінці XVIII ст.

Існуючі сьогодні – Кафедральний костел

Костел Св. Михаїла монастиря кармелітів босих

Ну і ще купа культових та інших споруд, яких гарно видно на загальному плані.

А з інших експонатів… от чесно не згадаю більше, ці повністю заполонили мою пам'ять стосовно експозиції цього музею-костелу.

Здається, був якийсь посуд, приспособи кам'яного віку, скляні бокали і.т.п.

Тут все.

Передрук з Живого Журналу: "Якось воно буде..."

Але все по порядку.

Знаходиться він в будівлі біологічного факультету ЛНУ ім.. І.Франка . Його фундаментом став Кабінет натуральної історії, заснований в 1784 р. Сучасні зали, та найбільш швидке розширення своєї експозиції музей отримав за ректорства Б. Дибовського і з того часу розширювався і розширювався.
Будівлю музею найшли просто, далі найшли і сам музей, розпитавши студенів, хоча частина про нього і не знала… Але нічого, язик і до Києва доведе, як говориться, найшли зайшли, почали дивитися.

Спочатку була відчинена невелика кімната, типу як коридор, перед робочими кабінетами співробітників.

Там були виставлені різноманітні мушлі, корали, черепашки, як викопні, здається, так і сучасні.

І чийсь мозок 🙂

Насправді то корал-мозговик.

Оглянувши їх подумали що це все, більше не буде, але запитали співробітників, на що ті сказали мол ви що, тут 500 квадратних метрів і відкрили двері до наступних залів.
Не знаю, чи то нам щастило, чи то день такий, але кругом куди хотіли – потрапляли без проблем.

Ну і далі, рухаючись по залах пішли згадувані раніше вау…

Милі паучки-птахоїди

Макет мурашника

Купа різноманітних та різнобарвних метеликів, деякі більші за долоню дорослої людини всіх барв і відтінків

Вот такіє вот ракі… насправді омар Європейський

І краби

Пилку нікому не треба?

Миле створіння чекає гостей

Якщо не попали в зуби попередньому, все одно необхідно залишатися обережним, оскільки зверху вже підчікує наступна тварючка

Наступний зал заповнений цільними скелетами різних тварин, вперше теж таке бачу.

Деякі експонати є унікальними, нових дістати вже не вийде, по причині відсутності їх джерела – морської корови, яка вже вся вибита начисто

Від скелетів до птахів. Та сама райська птаха

Пінгвіни

Пелікани

Ще щось

Птах-носоріг

Хижі

Папуги

І останній зал – опудала сучасних тварин.

Мавпи

Левиця

Інші котячі

Слоника замордували...

Ще купа тварин

І на останок, налякаю всіх самим страшним звірьком, який може приходити до нас - сєвєрний пєсєц))))

Або полярна лисиця, по іншому

Відвідування музею у нас вийшло безкоштовне, ніхто грошей не вимагав, але вже на виході стоїть скриня збору добровільних коштів на його підтримку , то гривень туди вкинули.

Ось такий цікавий музей.

На цьому тут все.

Передрук з Живого Журналу: "Якось воно буде..."

Питання органічних продуктів в Україні щойно зараз починає набувати актуальності: раніше просто не було інших, аніж органічні. Тепер турботливі мами, прибічники здорового способу життя або ж просто гурмани починають прискіпливо читати етикетки у супермаркетах, а ресторатори все більше звертають увагу на продукти локальних виробництв та маленьких господарств.

Особливо актуальним стає питання «натурпродуктів» у містах – там навіть на базарі навряд чи зустрінеш бабусю, яка постійно продає щось зі своєї господарки, і якій можна довірити здоров’я родини без застережень. Хтось примиряється з реальністю і далі купує до столу те, що найпростіше дістати, а хтось – починає шукати вихід. І знаходить його не лише для себе, але і для інших. Часом так виникає маленький родинний бізнес.

Герої нашої оповіді шукали не за перепелиними яйцями чи іншими рідкісними делікатесами, а за простим, проте справжнім медом. І зрозуміли, що шукають не тільки вони. Багато їхніх друзів у Києві, Харкові та Львові теж не знали, де дістати хороший, пахучий, справді лікувальний та смачний мед. Так Андрій та Уляна Лазорко, весела і активна молода пара зі Львова, створили собі та іншим на радість інтернет-магазин «Весела Бджілка», де пропонують мед із цілої низки маленьких приватних пасік з усієї України.

Вже зараз у «Веселій Бджілці» можна замовити солодкий і корисний смаколик з Сумщини, Чернігівщини, Івано-Франківщини та Тернопілля. Для тих, хто ще не визначився з вибором – є нагода спробувати різні сорти у добірці, і обрати свій улюблений. Та найцікавіше в усій цій справі – особиста зацікавленість «бізнесменів».

Андрій та Уляна не просто продають, вони справді власноруч обирають та готують для покупців усі меди. На сайті публікуються і їх перші досвіди на пасіці, і фотозвіти з подорожей (навіть у далеких краях типу Марокко вони знайшли і роздивилися місцеві вулики та автентичний мед!), і корисні поради щодо зберігання та вживання меду. Втім, найкраще – поговорити з ними особисто, і відразу стає зрозуміло, що з такою легкістю та запалом беруться тільки за омріяну справу.

— Андрію, розкажи, з чого це все почалося? Як виникла така ідея?

— Ми самі, і вся наша родина дуже любимо мед. І у нас, львів’ян, ніби немає проблеми дістати смачний і якісний мед: у когось є бабця в селі, у бабці сусіди, у сусідів пасіка. Кожен кожного знає. Натомість у Києві, наприклад, мої друзі змушені обирати магазинний мед або купувати з базару – і якість у обох випадках сумнівна. По-друге, люди зі Сходу України не мають змоги купити карпатський мед. Був ти у Трускавці, посмакував, і скільки можеш з собою взяти – стільки і забрав. А потім все, ніде не дістати. Вже за перший місяць у нас був такий покупець. Він фермер десь з Півночі України, знайшов наш сайт, і написав, що був у Моршині на відпочинку, йому дуже сподобався карпатський мед, і він його замовив – навіть оплату поштою переказував, бо картками не користується. Такі моменти тільки підтверджують, що це хороша ідея, і справді потрібна послуга.

— Добре, але ж мед – традиційні українські солодощі, невже досі ніхто до такого не здогадався?

— В Україні, як я можу судити з власного аналізу ситуації, є велика інтернет-спільнота пасічників, але суто професійна. Вона не розрахована на покупців, там спілкуються задіяні у справі люди про свої спеціальні штуки – як доглядати бджоли, і обмінюються спеціальними продуктами бджолярства – вощиною, маточним молочком тощо. Є ще один варіант – натрапляв на десяток таких сайтів: тато має пасіку, а діти самостійно зробили такий-сякий сайт, а потім самі про нього забули, і кілька років не оновлювали. А просто і без проблем купити хороший мед ніде. Тим більше, з маленьких пасік, а не з промислових виробництв, оскільки приватні господарі справді відповідальні за якість свого продукту, і роблять усе як для себе. Це ще один принциповий для нас момент: ми майже всюди їздимо особисто, знаємося з господарями, качаємо разом з ними мед, навіть з бджолами знайомимося (сміється).

— Не боїшся? Ти ж не пасічник, можуть покусати…

— Ні, бджіл не боюся. Це ж корисно, та і не боляче. От оси – то інша справа!..

— А сам коли будеш пасіку заводити?

— О ні, то поки що не для мене. Біля пасіки треба бути, пильнувати, треба знати і дуже розумітися. До того ж, цього зазвичай ледь не змалечку вчать – батько сина, дідо онука, і так далі. Це ж майже завжди родинна справа. Так що це вже на старість, коли у мене буде багато часу.

 

— У якому «форматі» ваш мед потрапляє до споживачів?

— Ми самі його розливаємо, пакуємо і навіть доставляємо особисто – якщо це замовлення в межах Львова.

— Вдома?!..

— Звісно ні. Ми облаштували окреме приміщення, там є стелажі, і все зберігається у правильних умовах – хоч мед і не псується, проте варто пильнувати все одно. Спочатку ми думали організувати це інакше, але розливати мед на пасіках – дуже незручно. Ніхто не хоче з тим бавитися. Тримати його у великих посудинах теж неможливо – натуральний мед загусає, потім його складно фасувати. Тому ми самі розливаємо його «свіжаком», і гарно пакуємо: ми з Уляною тепер спеціалісти у найрізноманітніших нюансах пакування… Уявляєш, є спеціальні ножиці, від яких тканина не розтріпується! Етикетки, стрічки – все це ми робимо власноруч. І в цьому теж своє задоволення – бачити весь шлях, бути його учасником, і бачити втішені обличчя покупців.

 

— А якщо покупці не зі Львова?

— Ми відправляємо «Новою Поштою» - зручно, усюди є філіали, найпоширеніша служба доставки.

— І які перспективи «Веселої Бджілки» ти бачиш? Що змінилося від вашого старту і дотепер?

— Ми стартували, фактично, тільки місяць тому. Наразі я бачу успішний розвиток – вже є продажі, я задоволений ними. Хочемо робити мед з горішками, різдвяний мед, різні добірки медів. Ще один цікавий напрямок – це співпраця з кав’ярнями. Бо уважні власники теж шукають якісні продукти. Наш мед вже зараз можна скуштувати у «Старих Мурах» у Львові, наприклад. Однозначно буде зростати асортимент, бо ми постійно вишукуємо нові пасіки. Скоро зима, а взимку без меду нікуди!

Ось яке визначення вікіпедія дає терміну еспресо:

«Еспресо (італ. espresso — «вичавлений», «спресований») — міцна кава, зварена за допомогою нагрітої насиченої водяної пари, пропущеної через обсмажені, дрібно мелені зерна кавового дерева.»

Перед тим як приступити до тест, я перечитав історію та як правильно пити еспресо. Подають його зі склянкою холодної води, яку потрібно випити до того, а не під час чи після еспресо. Це робиться для того щоб якнайкраще відчути смак кави. Всі кави я пив без цукру, це також для того щоб сповна оцінити якість напою, цукор, як на мене, може як і приховати слабкі сторони так і приглушити сильні. Також звертав на такі моменти виставляючи оцінку: подача, міцність, густина, смак (гірчинка,кислинка).

Нижче перелік кафе з оцінками та короткими враженнями де я був.

Чарівний ліхтар (Федорова, 12)

Місце затишне. Цікаво оформлене. З музики грало в перемішку щось джазу і техно. Бармен зразу ж підійшла до столика з меню, як тільки я сів. Каву принесли без води, але з печеньком. Воду на моє прохання донесли. Еспресо, як на мене, занадто слабке. Забагато води. Від того і втрачається аромат. Кислинка з гірчинкою надто слабо проявляються.
— Який в вас пароль до вайфай вандерфул через дабл’ю.
Кава коштує 15 гривень.

Ціна — 15 ₴; оцінка — 3,2; о/ц — 0,21

Kredens Сafe (Валова, 5)

Персонал привітний. Здачу зі сто гривень довго рахували, не перепитували чи є менші куп'юри. Каву подають в паперових стаканчиках. Кав'ярня позиціонується як заклад coffee to go. Одразу ж без нагадування в пластиковому стакані подали воду. Кава мала легку кислинку. Післясмак був з гірчинкою. В ароматі можна було знайти легкі нотки мигдалю. Пароль до вайфаю вказаний на чеку. Так мені сказав чемний офіціант і повторила не менш чемна барменша (пароль — supercoffee). З третього разу підключився. Місце тут яскраве, для молодих людей. Люди сидять, чекають, працюють, щось пишуть, говорять про роботу про свої справи. Про все на світі. Кава - 16 грн

Ціна — 16 ₴; оцінка — 4,2; о/ц — 0,26

Перша кляса (пл. Ринок, 39)

Грає якийсь Батярський блюз. І далі по колу щось в цьому форматі. Офіціант підійшов ще навіть я не встиг я сісти за столик. В залі досить пусто. Каву принесли без склянки води. Я попросив води, офіціант вже хотів забрати каву і долити води. Я сказав що ні, просто окремо принести води. Пароль до вайфаю 01122012. Мережа утелівська зникла. Та й київстар також пропав, тому, якщо сідатимите далі в залі, будьте готові усамітнитися від світу. Кава з ледь ледь відчутним в ароматі мигдалем. З характерною кислинкою і гіркотою в післясмаку. Відчувається густина кави. Таке вже ніби цікавіше але не те щоб дуже. Музика та батярська напрягала. На каву сюди певно не дуже логічно ходити.

Ціна — 17 ₴; оцінка — 3,3; о/ц — 0,19

Лігумінка (Краківська, 14)

Тепло. Світло. Малолюдно. В колонках грає якесь радіо. Каву робити не вміють. І подавати також. Мало того що це не еспресо, а щось розведене. Практично без запаху і смаку. Так ще на прохання принести води мені принесли гарячу. Кип’яток! Пароль на вайфай приносять на листочку — zxc123qwe.

Ціна — 15 ₴; оцінка — 2,5; о/ц — 0,17

Штука (Котлярська, 8)

Дуже затишне місце з меблями і музикою початку епохи. Я ділив кафе з закоханою парою в куточку. Сидів пив каву і думав. Каву принесли зразу з водою. Смачна, але трішки заслабка за рідка, кислинка на мій смак в самй раз. Гірчинка в післясмаку також ок.

Ціна — 18 ₴; оцінка — 4; о/ц — 0,22

Світ кави (пл. Катедральна, 6)

В сердині майже всі столики зайняті. Грає приємна музика. Всі сидять, кавують і їдять десерети. Еспресо будь ласка. 16 гривень. Води не дали. Розчарування. Можна стаканчик води. Знову не зрозуміли, хотіли долити. Дали стакан з водою. Кава масляниста, міцна, трохи закисла як на мене з приємним терпким та шоколадним післясмаком. Якби була чуть менше кисла, взагалі була б фаворитом. Вайфай відкритий

Ціна — 16 ₴; оцінка — 4,1; о/ц — 0,26

На Бамбетлі (пл. Ринок, 29)

Місця всередині зайняті. Сідаю на терасі. Прохолодно. Не чую яка музика грає. Прошу еспресо. Приносять без води прошу воду. Приносять одразу, не перепитують але вода в стакані взагалі не питєбильна. Віддає чи то хлоркою чи то йодом. Роблю лише маленький ковток. До кави додали маленьку вафельку. Офіціанти в принципі швидко справляються. На столі реклами кави по східному котру можна самому зварити. Кава гіркувата чуть масляниста майже без кислинки. Така без інтересу офіціанти швидкі пароль на віфі bambetel.

Ціна — 14 ₴; оцінка — 2,9; о/ц — 0,21

Прага (Академіка Гнатюка, 8)

Вайфай безкоштовний. Грає легка музика «лайф із кам ізі, лайф із лайф». Це не суто кавове місце. На стінах репродукції плакатів кінця вісімсотих. За столиком навпроти сидить російськомовна компанія дідусів і бабусь. Каву приносять без води при проханні принести воду офіціант питається газовану чи негазовану. Я повторюю що просто види. Приносять. Кава ніяка. Водяниста ледь кисла і зі слабеньким гіркуватим присмаком. Не виникає бажання повернутися сюди на каву. Попросив принести рахунок і про мене забули. В залі майже пусто. Залишився лише я з офіціантами.

Ціна — 12 ₴; оцінка — 2,6; о/ц — 0,22

Cafe 1 (пл.Катедральна, 5)

Кафе цікаве. Тут я в перше. Джаз. Таке місце для дружніх розмов що я відчув на собі слухаючи розмову, точнішу монолог двох дівчат про колишніх (вони просто голосно говорили). «я не люблю говорити про колишніх» час від часу лунала, а потім знову деталі та подробиці також почув рекомендацію подивитися фільм з Одрі Тоту «Любит не любит». Вайфай відкритий кава трохи заслабка і знову ж таки закисла як на мене з легесенькою гірчинкою. Так наче на цьому клаптику Львова всі люблять каву поквасніше.

Ціна — 14 ₴; оцінка — 3,8; о/ц — 0,27

Штрудель Хаус (Шевська, 6)

Дуже приємно було зайти в тепле приміщення з холодного двору. Всередині вишукано і грає класична музика. Офіціанти швидко підійшли, запалили свічкку. Попросив еспресо. Принесли знову без води. Попросив воду, принесли швидко. Кава масляниста з більш гірчинкою ніж кислинкою. Стійкий післясмак. Кава - 12 гривень.

Ціна — 12 ₴; оцінка — 3,7; о/ц — 0,31

Вірменка (Вірменська, 19)

Тут час як зупинився і все по домашньому. Старі радянські ваги та відвідувачі, ще з вісімдесятих років. Еспресо правда не було. Поломалася еспресо машина. Була поломана і в п'ятницю. Лише по східному. Заливайка. 10 гривень. На смак ця по східному була сильніша чим в деяких кафе еспресо. Оцінки ставити поки не буду, але прийду сюди ще якось, коли буде працювати еспресо машина. А кава все таки смачна. Злегкою гірчинкою

Чомусь виходили дві незадоволені клієнтки
— ну они, у меня еще запомнять, в слудующий год мой голос пойдет в Креденс кафе

Не працювала еспресо машина.

Львівська мануфактура кави (Братів Рогатинців, 7)

Тут просять сісти за стіл. Офіціант приходить за декілька хвилин як ти сів. Питає чи потрібно ще щось до еспресо, щось солодке? Ні. Все таки з кераміки і скла приємніше пити ніж з паперу і пластику. Перепитую пароль до вайфаю від одинички до шести вісім сім. Підключається. Інтер'єр приємний. За столиками видно друзів і закоханих, Закоханих і друзів. Раптово шум кавомашини переривається, вибило пробки. Запановує романтична темрява. За хвилинку все знову ок. Кава не дуже. Точніше якась дуже пласка, без кислинки, лише з невеличкою гірчинкою. Дуже рівний, нецікавий смак. Мій ніс скільки не старався не вловив якихось відомих ароматів крім ледь помітного перепалу.

Ціна — 12 ₴; оцінка — 3; о/ц — 0,25

Кава на шпацер (біля Катедри)

Місце для людей котрі спішать і їм треба проковтнути каву за один шот. Якщо на вулиці не надто тепло й вітряно і ви на фанат холодної кави, то саме за один раз і треба її пити. Продавець привітний, ціни помірні за еспресо всього вісім гривень. Воду до кави не подадуть ніяк, немає. Кава доволі смачна. Насичений аромат. Запах ледь віддає мигдалем. Зразу вдаряє гіркістю з легким післясмаком паленого цукру, далі можна насолоджуватися кислинкою і міццю.

Ціна — 8 ₴; оцінка — 4; о/ц — 0,5

Глорія кафе (пл. Міцкевича, 1)

Кава 21 гривня. Пароль від вайфай на чеку. Музика не голосна, крісла зручні. В залі напівтемрява. Самообслуговування. Люди говорять тихо. Каву подали без води. Попросив воду, принесли. Кава гіркувата з післясмаком перепалених зерен. Не сподобалася.

Ціна — 21 ₴; оцінка — 3,1; о/ц — 0,15

Лише в трьох кав’ярнях з 14 мені одразу ж правильно подали каву зі склянкою води. Найдешевша кава була в Каві на шпацер, найдорожча в Gloria Jeans. Найбільшу оцінку від мене отримал кава в Креденсі — 4,2. У Вірменці протягом декількох днів не працювала еспресо машина, тому я її не ставив в порівняння з іншими кав’ярнями, хоча кава по східному там мені сподобалася.

Рейтинг еспресо в кав’ярнях на святі «На каву до Львова»

P.S. Я зробив список в foursquare з усіма кав’ярнями де був і тестував каву, може комусь пригодиться — На каву до Львова 2013

Загалом в мене весь день вчора склався дуже позитивно і почалось все з того, що чоловік сказав, що завезе нас на МК машиною, моїй радості не було меж. Приїхали ми трошки швидше і мали час прогулятись, хоча погода тому не дуже сприяла, моросив дощ, але настільки дрібненький, що навіть не виникало бажання розкрити парасолю.

Ідучи вул. Галицькою, увагу Софії привернув магазинчик з капелюшками, які їй дуже сподобались - мамо, купи собі червоний - мабуть він був найефектніший.

Ще з книжкового форуму залишились стенди, які принесли нам купу позитиву.

Антикафе Kommuna знаходиться під номером 1 по вул. Галицькій, куди ми і попрямували.

Дуже гарними сходами ми піднялись на другий поверх, де над входом читаю фразу "Твори, та не витворяй" і посміхаючись заходжу всередину. Інтер'єр і справді сприяє творчому настрою, адже простір, багато світла, великі вікна, з яких відкривається чудовий і не зовсім звичний погляд на неперевершену архітектуру міста, м'які крісла, подушки на підвіконнях і багато настроєвих дрібничок, серед яких я почувалась дуже затишно. Саме приміщення візуально розділене на дві зони - зону робочу, де є столи з стаціонарними комп'ютерами, і зону творчо-відпочинкову, в якій переважають ноутбуки, де і проходив в нас майстер-клас. Але, наскільки я розумію, доступ до інтернету не є пріоритетним напрямком роботи закладу, там проводяться різноманітні зустрічі, кінопокази, майстер-класи і такий формат мені дуже імпонує. Відвідувачам пропонують чай і какао, тости з різною смакотою. Я пробувала какао і мені сподобалось:)

А тепер про майстер-клас. Фетр є дуже приємною на дотик тканиною - це валяна шерсть, яка не торочиться і тому з неї дуже зручно робити всілякі гарні дрібнички - брошки, іграшки, прикраси. Я вирішила робити брошку у вигляді ведмедика.

Спочатку за допомогою трафарету малюю на папері і вирізаю обрану фігурку, в моєму випадку ведмедик. А Катя теж творить - вирізає ялинку.

Тоді накладаю паперового ведмедика на тканину і прикріпляю до неї булавками. І знову ж таки вирізаю вже тканинного ведмедика.

Оскільки моя брошка буде об'ємною, то тканинних ведмедиків в мене повинно бути два - я обрала коричневий і сірий фетр.

Якщо потрібно щось пришити чи вишити, то це робиться зараз, а не тоді, коли виріб вже зішитий. Тому я пришиваю ведмедикам животик, прикрашаю його ґудзичком, який мені допомагає підібрати Софійка.

Тоді пришиваю очка, носик і ротик, які оформляю бісером. Ну ось і ведмедики вже мають свій особливий вираз обличчя.

Залишилось тепер пришити їх один до одного і простір між ними заповнити наповнювачем, щоб у ведмедика з'явився животик і він став більш об'ємним. У нашому випадку наповнювачем був той самий фетр, порізаний дрібними кусочками.

Ось такий в мене вийшов ведмедик, з одного боку іронічно усміхнений, а з іншого - незвично серйозний.

Як ви вже зрозуміли, з нами були діти і мушу наголосити на дуже лояльному і позитивному ставленні персоналу до дітей, за що дуже їм вдячна. Діти ж не сиділи тихенько за столиком, а бігали, вилазили на підвіконня, іноді кричали і бешкетували, одним словом бавились.

За той час, що я робила ведмедика, Катя зробила чудову ялинку. Невже Новий рік вже близько, а я про нього якось ще й не задумувалась?

Передрук з Живого Журналу: "Журнал zorynka"

lviv.map-wifi.com

lviv.map-wifi.com

Сфотографував мобілкою, вийшло навіть непогано, але так і залишилось незрозуміло, чи це якийсь напис, чи є в ньому зміст, чи це просто літерки...

Може це просто колись по свіжому тиньку побавились в "письменність" тогочасні ґрафітісти. ...як написав "тогочасні", то одразу знову ж глянув на напис - якого ж часу могли бути ці діти? Адже деякі літери цілком чительні і вони явно написані в стилі довоєнної польської каліграфії...

Фото і тексти з Живого Журналу “Zommersteinhof“

Проект розробили та втілили в життя Юліуш Гохберґер та Ігнатій Брунека, які перед тим чимало поїздили Європою. Будівля символічно виконана з червоної керамічної цегли. Прикрашає споруду пожежної частини скульптура покровителя усіх пожежників – святий Флоріан, якого ви бачите на фото.

Адреса: вул. Підвальна, 6
Телефон: +38 (032) 239 02 43
Час роботи: 09:00-17:00, обідня перерва 13:00-14:00;
субота, неділя — вихідні.
Вхід безкоштовний.

Експозиція представлена у трьох залах. У першому залі – відображена історія розвитку пожежної справи у Галичині та у Львові.

Багато чудових макетів пожежних автівок різних часів.

Колекція шоломів, починаючи австрійських часів.

Другий зал присвячений бойовим будням працівників МНС.

Це карта області, де позначено зони ризику та наявні пожежні частини.

А це сажотрус (коминяр) який чистить комини знижуючи ризики пожеж та отруєння димом.

Пожежу легше попередити ніж загасити.

Протипожежний куток

Набір для боротьби з пожежею. Мав би бути у кожному домі

Протигази різних моделей

Пожежні сокири - це річ.

До чергової річниці аварії на Чорнобильській атомній станції був відкритий новий зал — тут зібрані різноманітні свідчення найбільшої техногенної катастрофи світу. Це і фотографії, і документи, і дитяча творчість. А також матеріали, які розповідають про долю 300 львівських пожежників, які приймали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Мила дитяча творчість)

До речі, дітей сюди привозять з усіх шкіл Львова та області.

Словом місце, яке обов'язково потрібно відвідати хлопчикам. Подивитись є на що, та й профілактика ігор з сірниками буде незайвою.)

Фото і тексти з Живого Журналу “Форко“

Проекти розробляються не у кабінетах чиновників, а на міських форумах і у соцмережах. Гроші не вибиваються з бюджету, а збираються від небайдужих людей на картки активістів. Так львів’яни облаштовують міський простір, не чекаючи, поки цим займеться влада або забудовники.

Активісти рухів "Дайте пройти", "Lypneva.com" і "Врятувати Меркурія", з якими зустрівся кореспондент "Української правди. Життя", переконані: місто – це власність мешканців, і лише вони мають право вирішувати, як його облаштовувати.

Львів’яни, які будують  сквери і дитячі майданчики

- Люди якось звикли, що у Львові все має бути історичним. Ось, дивіться, чергове "покращення". З будинку зробили таке собі старовинне "псевдо": пофарбували у персиковий колір, заштукатуривши цеглу, поставили пластикові вікна, і ще ковку додали. У нас чомусь дуже люблять цю ковочку, - вказує на черговий архітектурний об’єкт урбаніст Дем’ян Данилюк.

Його екскурсія, присвячена позитивним змінам, що відбуваються у місті завдяки громаді, поступово перетворюється на прогулянку трущобами з тематикою "рагулізми Львова". Через певний час зауваження і критика міського простору викликають легке роздратування і снобізм типового киянина: "Нам би ваші проблеми".

Втім, після чергового "занурення" у міське середовище починаєш відчувати, про що йдеться:  Львів - це не лише старовинна архітектура, австрійська бруківка і смачна кава, яким його звикли бачити туристи. Це ще й вузенькі тротуари, захаращені літніми терасами кафешок і запруджені людьми, застарілий громадський транспорт та історичні будинки, які в буквальному сенсі сиплються львів’янам на голови.

Дем’ян Данилюк: "Місто – це наша власність, а міська рада – це мешканці, обрані на певний період, щоб дбати про інших мешканців. Це не якась окрема раса"

Зупиняємося біля чергового джипа, припаркованого на тротуарі.

- Подивіться, під’їхав під самий ресторан і перегородив прохід. От у нас всі так мислять: навіть якщо буде вільне місце за 100 метрів, я все одно припаркуюся під самими дверима, щоб бачити машину з вікна, - обурюється Дем’ян, одночасно фотографуючи джип.

За деякий час активіст викладе фото "злісного порушника" у Facebook і збере сотні лайків. 24-річний Дем’ян Данилюк – засновник громадської ініціативи "Lypneva.com" і активіст ще однієї спільноти "Дайте пройти", що бореться з незаконним паркуванням на вулицях Львова.

Припарковані на вузеньких тротуарах джипи - типова картина для львівських вулиць. Фото - з Facebook "Дайте пройти"

Нещодавно діяльність Дем’яна та інших активістів "Липневої" увінчалася успіхом. На площі Галицькій, де раніше була незаконна стоянка, з’явилося кілька лавочок із зеленими деревами і кущами. Спільнота ініціювала та розробила проект, погодила його з владою, а також знайшла інвестора.

Підходимо до скверу активістів. Місця зовсім небагато – початковий план встановити три клумби з деревами не спрацював. Тротуару вистачило лише на два бетонних кільця, в які висаджені клени. Вони ж виконують функцію лавочок. Зате звільнилося місце для велопарковки. Сквер одразу окупували мами з візочками, діти кидаються одне в одного камінцями і бігають навколо клумб. На парковці стоїть велосипед.

- Ну що тут розповідати. Все просто. Ідеї, як краще облаштувати цей майданчик, збирали на форумі. Наш архітектор Олександр Шутюк зробив макет, підключилися журналісти, і якось все закрутилося, - розповідає Дем’ян, нервово спостерігаючи за грою малюків у камінці, - Потім я прийшов до міськради…

- Яким чином? До міської ради можна просто так прийти?

- Звичайно! Розумієте, місто – це наша власність, а міська рада – це мешканці, обрані на певний період, щоб дбати про інших мешканців. Це не якась окрема раса, - проводить "лікнеп" Дем’ян, – Так, нам трохи більше пощастило, ніж киянам. Якийсь вплив на владу здійснює саме місто, середовище. Скажімо, вхід до міської ради завжди був вільним – і за Польщі, і у радянські часи, і зараз. До більшості чиновників досить легко прийти на прийом…

Сквер активістів на Галицькій

Велопарковка

Дем’ян розповідає про свій перший візит до міськради. Звучить трохи фантастично. Хлопець просто помітив, що на багатьох зупинках громадського транспорту немає табличок з інформацією про маршрут. Саме тоді влада впроваджувала нову транспортну систему і забула подбати про елементарне.

- Я прийшов до заступника начальника управління транспорту і запропонував зробити такі таблички. У мене вже був готовий макет, розроблений дизайнером з нашої спільноти. Начальник мені сказав: "Гарна ідея, роби".

Так виглядав перший проект озеленення Галицької. Макет - архітектора Олександра Шутюка

Перший успіх надихнув громаду на більшу активність. У квітні минулого року дописувачі форуму об’єдналися навколо нової ініціативи – облаштування вулиці Липневої, де колись був стихійний ринок, а потім – величезна парковка. Так виникла спільнота "Lypneva.com", яка об’єднує урбаністів, архітекторів, дизайнерів і просто активних львів’ян.

- Це не громадська організація, ми не зареєстровані, але такий формат нам подобається. У нас нема якихось обов’язків і ніхто не подумає, що ми відмиваємо якісь гроші, як це часто буває з громадськими організаціями, - пояснює Дем’ян.

За півтора роки онлайн-спільнота розрослася і вийшла в реальний простір. Активісти збирають гроші на озеленення вулиць, проводять семінари і покази тематичних фільмів, роз’яснюючи мешканцям і владі, як краще облаштувати місто.

- Наша ціль – це комфортне місто для всіх людей. Для цього потрібне переосмислення громадського простору. Ми вважаємо, що в загальному русі машин має бути найменше. Найбільше – пішоходів і велосипедистів, далі – громадський транспорт, а автомобілі – лише за потреби, - монотонно, ніби читаючи лекцію, продовжує Дем’ян.

- Наприклад, у Бремені дуже популярний рух "каршерінгу", коли сусіди об’єднуються і використовують одну машину для спільних потреб – поїхати на ринок, на роботу, убудівельний супермаркет. Машини постійно використовуються, а не стоять у дворах. І ми вважаємо, що Львів також має рухатися у цьому напрямку.

Від розмов про безавтомобільне і комфортне майбутнє Львова повертаємося до сурової реальності – підходимо до Липневої. На невеликому бульварі, що роз’єднує різні боки вулиці, щільними рядами припарковані авто.

Липнева сьогодні. Стихійний ринок хоч і розігнали, робітники сусіднього базару продовжують паркуватися поряд

За задумом активістів "Липневої", на місці стоянки мають з’явитися клумби, газони, дитячий майданчик і лавочки. Щоправда, проект поки буксує – попри повністю розроблений дизайн, активісти досі не досягли згоди з мешканцями і не знайшли фінансування.

- Робота з мешканцями йде важко. Мене це найбільше розчаровує в людях – неготовність щось робити, постійне відкладання. Нещодавно ми організували з ними зустріч – "Субота на Липневій". Купили печеньки, роздрукували проект, буклети, принесли проектор, показали фільм і трохи розповіли про себе, - каже Дем’ян.

Ми стоїмо під вікнами будинку, де відбувалася зустріч. Дем’ян жаліється, що деякі мешканці навіть не вийшли зі своїх квартир – спостерігали з балконів. За підрахунками хлопця, активних людей тут набереться не більше п’яти. Тоді як всього проживає щонайменше сотня.

- Спочатку мешканці подумали, що ми якісь рейдери. Перед цим ще були громадські слухання, так жителі пропонували встановити на Липневій статую Божої матері! Це як захисний інстинкт, мовляв, ніхто тут нічого вже не зможе зробити. Але ми намагаємося переконати, що це не працює. Наприклад, біля залізничної станції на Сихові встановлена статуя Божої матері, але вся ця площа так само перетворилася на велику стоянку. В результаті Божа матір стоїть у повному болоті.

Така Липнева сьогодні

Такою її бачать активісти "Lypneva.com"

Зараз між активістами і мешканцями намітився консенсус -  ті не проти "рекреаційної зони", але все одно хочуть десь встановити статую Божої матері.

Ще один проект "Липневої" - облаштування двориків

Останній пункт нашого маршруту – Підзамча, що серед львів’ян вважається депресивним районом. У радянські часи тут працювало багато заводів. Зараз промзона майже мертва. Підприємства зупинилися, залишивши по собі лише напіврозвалені цехи і смітники.

Поряд з об’єктами промислової забудови - житлові будинки. Зупиняємося в одному з двориків.

- Це ще один спільний з Інститутом міста проект "Липневої", - показує Дем’ян на зачатки дитячого майданчика, - Ми хочемо відновити і облаштувати внутрішнє подвір’я. Гроші дає Міністерство зовнішніх справ Польщі. Для виконання деяких робіт на дитячому майданчику були залучені мешканці, те саме планується і на подвір'ї на Жовківській. Там людям запропоновано власноруч поставити додаткове обладнання, наприклад, гойдалку. Щоб мешканці теж відчували відповідальність. Коли це твоє, про це краще починаєш дбати.

Львів’яни, які відвойовують тротуари для пішоходів

- "Дайте пройти!" - це проста, зрозуміла і наочна історія людей, які хочуть змінити своє місто на краще. Так своє "дітище" описує журналіст Отар Довженко, який одного чудового дня створив одноіменну спільноту у Facebook.

- Пару разів я приходив додому з прогулянки з дитиною і виливав свої емоції в соцмережі. У витоках та нюансах проблеми я тоді зовсім не розбирався – наприклад, покладав відповідальність за машини на тротуарах на міську владу й мера особисто, хоча насправді все набагато складніше, а мер у підсумку виявився нашим союзником, - згадує Отар.

Кількість людей, які поділяли невдоволення журналіста паркуванням на вузьких львівських тротуарах невпинно зростала. Львів’яни вивішували у Facеbook фотодокази порушень, а згодом почали влаштовувати "партизанські рейди" – клеїли на неправильно припарковані джипи наліпки з глумливими написами.

Втім, активісти швидко зрозуміли, що такі дії неефективні і знайшли більш простий і дієвий спосіб "звільнення" тротуарів – встановлення обмежувальних стовпчиків. Усе це не займало багато часу і не потребувало великих грошей: один стовпчик коштує 120 – 150 гривень.

Активіст "Дайте пройти" Левко Стек

- Дивіться, раніше цей тротуар був повністю забитий, а тепер люди можуть вільно ним ходити. А на початку перехрестя, де припарковані машини перекривали рух трамваю, тепер теж вільно, - показує активіст "Дайте пройти" Левко Стек у бік вулиці Підвальної біля Арсеналу, демонструючи результати їхньої першої акції "100 стовпців для міста Львів".

Збір коштів на обмежувачі в’їзду молоді люди організували рік тому. Необхідні 16 тисяч гривень надійшли неочікувано швидко - протягом тижня. На цьому акцію хотіли завершити, однак це був лише її початок.

вул. Дудаєва, на якій завдяки активістам з'явилися стовпчики

Побачивши перші результати, львів’яни почали скидатися на стовпці ще активніше. Діяльність "Дайте пройти" активно висвітлювали журналісти, рух помітили політики і місцева влада, яка взяла на себе всі узгодження.

- Була така цікава історія. На одній з вулиць зробили велодоріжку, і буквально наступного дня на ній запаркувався автомобіль ОККО. Ми вивісили це фото у себе в спільноті, і в результаті компанія дала нам 6500 гривень на встановлення стовпчиків.

Ще в друзі до нас набивався УДАР. Їхній депутат Гінка почав нас хвалити, а потім ми якось сфотографували його машину на тротуарі. Він визнав свою помилку і дав нам 2500 гривень на стовпчики. Особисто я був проти цього, але інші сказали: пофіг, в кого брати гроші, головне – що вони підуть на корисну річ. Це теж певний показник – якщо вже політики за нами бігають, значить, ми вже змусили їх щось робити. Хоча для мене це дуже смішно. Ви – партія, у вас є такі важелі впливу, а ви даєте нам гроші на стовпчики!

Наразі активістам вдалося зібрати більше 30 тисяч гривень. Стовпці встановлені на трьох вулицях. У планах "Дайте пройти" – рухатися від однієї вулиці до іншої, щоб зрештою звільнити від припаркованих машин весь історичний центр.

Де встановлять стовпчики наступного разу, вирішують звичайним голосуванням на Facebook. Спільнота "Дайте пройти!" не є ані громадською організацією, ані офіційним рухом. Це група з 1700 людей, 100 з яких є постійними жертводавцями.

- Це такий махновський рух без жодної організації і претензій на участь у політичному житті, - переконує Левко Стек.

За рік діяльності активісти не лише почали реально змінювати міський простір, але й змусили рахуватися з собою місцеву владу, яка виділила з бюджету на стовпці небувало велику суму – 300 тисяч гривень. Двері міськради відкриті для активістів постійно, а мер і начальники райадміністрацій агітують за громадський рух. Звичайно, сподіваючись на прихильність електорату. Втім, активістів це не лякає – вони уклали з владою умовний "пакт про ненапад".

- Ми можемо зробити це? Давайте робити. А як на це відреагує влада нам абсолютно байдуже. Чи вона вириватиме ці стовпчики, чи дякуватиме, чи брати з нас приклад, чи піаритися – це їхня прерогатива. А ми працюємо, як працюємо і нам не цікаво, що про нас подумає мер чи керівник адміністрації, - каже Левко Стек.

Потоваришувати з рухом "Дайте пройти" намагалися навіть ДАІшники, однак активісти вирішили відмовитися від їхньої допомоги.

- Ніхто з нас не хоче зв’язуватися з такою брудною організацією, як ДАІ. Люди бояться з ними об’єднуватися і всіляко дистанціюються. Взагалі важко знайти якогось нормального офіційного союзника, тому що всі себе дискредитували, - жаліється Левко, але продовжує: це все ж не привід нічого не робити.

- Нехай ми зробимо трохи, але добре. Я розумію, що це якісь точкові речі і ми не вирішимо проблему в цілому, але це не привід нічого не робити. Ок, у нас погана влада, стрьомна ДАІ, у місті не дбають про пішоходів і думають тільки про паркомісця, то що тепер, сісти на перехресті і перерізати собі вени? Це не вихід, краще робити те, на що ти здатен.

Левко Стек: "Ми хочемо дати зрозуміти мешканцям, що крім них ніхто це не зробить. Вам не вистачає лавок? Давайте поставимо лавки. Заважають автомобілі? Давайте ставити стовпчики. Якщо ваш двір хочуть забудувати, давайте виходити під міськраду і протестувати. Як на мене, влада робить те, що ми їй дозволяємо"

20-річний львів’янин відповідає на питання спокійно, час від часу знизуючи плечима, ніби дивуючись: я просто люблю це місто, щось не так?

- Ми відвойовуємо свої тротуари. Таким чином місто стає комфортнішим. Залучити громадськість до розвитку міста – це взагалі дуже крута річ, на що виділяються великі гроші в усьому світі. Наприклад, у кожному районі Копенгагена є маленька муніципальна рада з місцевих мешканців, і їм дають на рік 700 тисяч євро з бюджету. На ці гроші вони проводять, скажімо, свято вулиці чи встановлюють лавки. Це круто, бо тоді люди відчувають відповідальність за цю вулицю, у них формується відповідальність за місто, за свій дім. І завдяки таким інфраструктурним речам цього можна досягти швидше, ніж за допомогою теми мови, історії чи ще якоїсь фігні, якою нас годують політики.

На встановленні стовпців учасники руху "Дайте пройти" зупинятися не хочуть. Конкретних планів поки нема, але Левко Стек переконаний: попереду - нові проекти.

- Якщо з’являться якісь лавки чи парки від "Дайте пройти", я не здивуюся. На це є запит і є люди готові за це відповідати. Я прихильник теорії малих справ. Хай буде один двір, але чистий. Кожен сам визначає, скільки він готовий витратити на це часу, грошей і зусиль. Звичайно, правильно казати: я плачу податки, я голосував за цю владу – хай вони все роблять. Я не вигороджую владу, але коли це не працює є два виходи: або змиритися, або намагатися принаймні подбати про свій двір.

Львів’яни, які врятували Меркурія

- Вам обов’язково треба піти до Остапа, він рятував Меркурія! - кажуть львів’яни, коли питаєш, хто ще може поділитися успішним досвідом реалізації громадських ініціатив у Львові.

Йдеться про акцію з реставрації історичної пам’ятки – статуї Меркурія відомого львівського архітектора Леонардо Марконі на будинку колишнього Управління залізниці. Активісти реалізували проект за два роки, зібравши майже 135 тисяч гривень благодійних пожертв.

Остап Малашняк - ініціатор акції "Врятувати Меркурія": "Мене дивує, коли кажуть: Коли у тебе маленька дитина, ти маєш жити заради дитини. Та ніфіга! Ти маєш жити разом з дитиною. Так само і з містом: ти його частина, місто – це ти. Ми всі – живий організм"

Остапа Малашняка знаходимо у його власному кафе на вулиці Джерельній. Ще пару років тому мало хто з львів’ян їздив у цей район без потреби, хоча від площі Ринок сюди можна дістатися пішки за 15 хвилин. Сьогодні ця місцевість оживає - тут відкриваються кафе і супермаркети.

- Ніколи не думав, що займатимусь чимось, що може змінювати Львів, хоча закінчив історичний факультет, - починає Остап.

Протягом розмови він кілька разів повторює слово "спонтанно": саме так виникла ідея відреставрувати пам’ятку, яка мала всі шанси впасти комусь на голову, так проходила кампанія зі бору коштів.

Акція "Врятувати Меркурія" розпочалася з поста Остапа у власному ЖЖ, а потім переросла у численні дискусії за участі багатьох активних львів’ян. До кампанії приєдналися голова Українського товариства охорони пам'яток Андрій Салюк, оглядач Петро Нек, фотограф Максим Баландюк, професори Львівської політехніки, архітектори, реставратори, науковці, а також музиканти, журналісти і бізнесмени.

- Перша акція – це було так: ми стоїмо під Меркурієм зі скринькою і збираємо гроші. Виявилося, що майже всі, хто нам жертвував, не знали, що це за Меркурій. 90% людей не піднімають голови – у Львові пам’яток і так дофіга. Ми пояснювали, хтось казав: "О, він може впасти мені на голову – нате 10 гривень", "Ого, та він впаде на мою машину – візьміть 50". Ну, і закрутилося, - розповідає Остап.

Реставрація пам'ятки. Фото з сайту спільноти "Врятувати Меркурія"

Зібравши суму у 5000 гривень, активісти вирішили провести дослідження пам’ятки – обов’язковий перший етап перед реставрацією.

Другим пунктом кампанії стало написання самого проекту, яким займалися професори Львівської політехніки. Документи також потребували узгоджень у відомствах і установах. Остап називає цей етап найскладнішим: "папери, папери плюс купа грошей".

Щоб зібрати необхідну суму, активісти влаштовували концерти, ставили скриньки для пожертв у кав’ярнях і ходили з ними по вулицях. У цей час "рятівників Меркурія" помітила влада. Остап каже, що чиновники їм не заважали і навіть мінімально допомагали – безкоштовно надали 10 сітілайтів у спальних районах міста.

- Усього в ініціативі було близько 30 людей. Ми збиралися кожної середи і вирішували, що ми робимо. Все було спонтанно: скільки прийшло, стільки і зібрали, є 7 скриньок - встановлюємо. Були часи сильного спаду, хтось приходив, хтось йшов. Було навпаки – чувак взяв скриньку, обійшов кілька кафешок і приніс велику суму, - згадує Остап.

Втім, грошей все ж не вистачало – третій етап реставраційної кампанії вимагав 122 тисячі гривень.

- Коли завершили розробку проекту, стало зрозуміло, що треба швидко робити саму реставрацію, а грошей нема. Тоді нам дзвонить фірма з іронічною назвою: "Меркурій-центр", яка займається риштуванням, яке коштує мегадорого. Ця компанія нам його надала за 1 гривню.

Найбільшу ж допомогу активістам надало німецьке товариство "Giz", яке у Львові займається реставрацією старих будинків. Воно взяло на себе фінансування фінальної стадії відновлення пам’ятки, а також залучило до проекту німецьких архітекторів і консультантів. Однак основні роботи виконували молоді архітектори з Львівської політехніки під керівництвом відомого реставратора Рибчинського.

- Я думаю, що головний наш здобуток – не те, що ми відновили пам’ятку. Це номер два. А те, що в свідомості людей з’явився Меркурій. І тепер чимало людей піднімають голови. Нещодавно бачив, як під Меркурієм якась тітонька проводила екскурсію.

Збір грошей на реставрацію Меркурія

Як і активісти з попередніх кампаній, Остап переконаний у тому, що розвитком міста мають займатися не лише чиновники, але й самі мешканці.

- Звичайно, виникало питання, чому ми? То держава має робити - Садовий, Янукович! Я людина, народжена в Радянському союзі, але ментально вже до нього не належу. Тому думаю, що все це фігня, що держава має все зробити. Все банально: у мене на вулиці – болото по коліно. Я пішов до одного сусіда, до іншого – наші діти тут ходять, давай засиплемо! Один сказав: "Ні, я пишу в міську раду заяви". Ще й досі пише. А з іншим сусідом ми купили будівельне сміття і засипали. Ясно, що коли люди пишуть в ЖЕКи і довбуть, то щось відбувається теж. Але ми просто йдемо іншим шляхом. Нам пощастило. Можливо, треба було писати.

Так виглядає відреставрований Меркурій сьогодні

Поряд з успішними Остап наводить десятки прикладів, коли громадські ініціативи не спрацювали навіть у Львові, але вірить у те, що кожна справа вартує бодай однієї спроби. Втім, універсального рецепту, "як це працює" не існує.

- Те, що роблять ваші активісти у Києві – лягають під будинки, приковуються ланцюгами… Те, як харків’яни захищають дерева своїми тілами – це фантастика, я так не зможу! Але навіть якщо це нічим не закінчилося, ці люди молодці, вони увійшли в історію і показали іншим людям, що можна робити щось корисне, - вірить Остап.

Авторка: Анна Григораш
Джерело передруку: "Українську правду. Життя"