Допоміг мені у цьому один колоритний чоловік з Полтави. Пана Анатолія, який вибирав сувеніри на Великодньому ярмарку, я помітила одразу. Спочатку навіть сприйняла за іноземця: мистецька борода та щирі очі. Здивувалася: у чоловіка повні пакунки сувенірів. А він ще про щось жваво розмовляє з продавцями. З’ясувалося, він щойно купив сувенірну тарілку і одразу ж розбив. Та продавці, на його здивування, розбиту тарілку замінили і навіть грошей не взяли. Чоловік був вражений.

Чому приїхав на ярмарок до Львова з Полтави, де теж ярмаркувати добряче вміють, пан Анатолій відповів: у Львові є багато такого, чого немає на Полтавщині. Насамперед, каже, людяності. Львів’яни охочіше допомагають незнайомцям, не скупляться на посмішки та теплі слова.

- Я спитав , як пройти на певну вулицю, а мені відповіли: вибачте, я не знаю! Люди просять пробачення за те, що не можуть допомогти і кидаються самі розпитувати інших перехожих - дивувався пан Анатолій.- В Полтаві, каже, ми трохи черствіші.

Від цих слів на душі якось стало тепліше. Захотілося комусь допомогти Хоча ми й іноді в щоденній біганині забуваємо, які ми справжні – чуйні, добрі та уважні до гостей. Бо ж саме про те, як їх прийняли, насамперед згадуватимуть люди, розповідаючи про Львів.

Страшенно хочеться, щоб Львів не розгубив тієї шляхетності, якою славився завжди.

Як жартували колись знайомі «східняки», у Львові тебе якщо і пошлють, то тільки через «перепрошую».